WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Перші державні утворення на території Чорногорії X-XV ст. - Реферат

Перші державні утворення на території Чорногорії X-XV ст. - Реферат


Реферат
На тему:
ПЕРШІ ДЕРЖАВНІ
УТВОРЕННЯ НА ТЕРИТОРІЇ
ЧОРНОГОРІЇ X-XV ст.
Перша назва, під якою Чорногорія згадується в історичних джерелах, - Дукля - походить від імені римського імператора Діоклетіана та слов'янського варіанта цього імені - Дуклян. Від XII ст. топонім "Дукля " дедалі частіше поступається місцем іншому - "Зета", який на досить тривалий час закріплюється за територією від міст Драч І Бар до сусідньої Травунії, від Скадарського озера й міста Скадар до Півн.
У найдавніших з відомих хронік і літописів згадуються три міста: Градац (нинішня Будва), Нови Град (тепер, імовірно, Превлака) та Лонтодокла (місцеположення невизначене). Найбільшим і найважливішим містом краю була давня Дюклея (Доклея), назва якої згодом поширилася на всю область, проте в X ст. її було зруйновано.
У X ст. сербські племена, що населяли Дуклю, на деякий час приєднались до державного утворення жупана Чеслава Клонимировича. Однак після його смерті (бл. 960 р.) вони продовжували існувати у вигляді окремих невеликих племінних об'єднань, які визнавали зверхність Візантії.
Коли наприкінці X ст. македонський правитель Самуїл підняв повстання проти візантійського імператора й почав здобувати одну перемогу за іншою, дуклянський князь Володимир опинився серед тих небагатьох балканських вождів, які не тільки не підтримали повстанців, а й вчинили їм запеклий опір. Володимир керував територією, що охоплювала всю сучасну Чорногорію і частину Північної Албанії. Сили виявились нерівними. Володимир мусив шукати порятунку у важкодоступних горах, а згодом здався Самуїлові й був ув'язнений у місті Преспа. Дукля увійшла до новоствореної держави царя Самуїла, який мудро повернув її Володимирові на умовах його васальної залежності. Існує версія, що цьому сприяв шлюб Володимира з дочкою Самуша Косарою, яка побачила молодого князя у в'язниці й закохалася в нього. Родинні зв'язки сюзерена й васала практично гарантували стабільність їхнього союзу, хоча ці гарантії ґрунтувалися головним чином на особистих рисах характеру Володимира.
Після смерті Самуїла (1014р.) й захоплення влади його небожем Йованом Владиславом князь Володимир, сам того не відаючи, потрапив до кола осіб, яких новий македонський правитель запідозрив у прагненні успадкувати престол. Володимира запросили до Преспи й, за наказом Владислава, забили на майдані перед церквою 22 травня 1016 р., а його землі захопив кривдник. Культ князя-мученика Володимира, що став жертвою віроломства, зберігається в сербській православній церкві по сьогодні.
У XI ст. Дукля, першою з історичних сербських територій, на певний час визволилася з-під зверхності Візантії. Це вивело її на провідне місце серед інших земель, заселених етнічними сербами, забезпечивши у цей період перевагу над іншим центром загально-сербської інтеграції - Рашкою.
Процес визволення розпочався, коли в 1040 р. спалахнула низка повстань слов'янських племен проти візантійського панування (під владу Візантії всі південні слов'яни, крім словенців, повернулися після розпаду Македонського царства у 1018 р.). Повстання в Дуклі очолив князь Стеван Воїслав, син князя Драгомира, вбитого колись городянами Котора. Воїслав швидко заволодів майже всією Дуклею - від Захум'я до Скадарського озера.
Воїславу щастило й у наступні роки, з честю для себе і з користю для держави він знаходив вихід із найскрутніших ситуацій. На перших порах це виявилося в тому, що Візантія не квапилася виряджати проти нього каральної експедиції, зосередившись на придушенні повстань на інших теренах. Гнів візантійців Воїслав викликав сам: буря розбила корабель, який відвозив візантійському імператорові Михаїлу багато золота, і викинула його на дуклянський берег; золото потрапило до рук Воїслава, який категорично відмовився повертати скарб справжньому власникові. Після цього Михаїл вирішив покарати непокірного дуклянського князя відразу й за повстання, й за золото. Імператор направив проти нього військо під проводом Георгія Провата. Чорногорці вщент розбили загін Провата, який потрапив у засідку, влаштовану дуклянами в одній з ущелин. Повторити спробу покарати Воїслава негайно візантійцям не дали змоги несприятливі обставини: спочатку перейшли в наступ повстанці з іншого племені, очолювані Деляном, згодом передчасно помер імператор Михаїл (1041 р.).
Нову каральну експедицію проти Дуклі послав уже імператор Константин IX Мономах, який захопив престол у червні 1042 р. після запеклих усобиць. Для того, щоб уберегти себе від неприємних несподіванок і забезпечити успіх операції, Константин вирішив залучити до боротьби проти Дуклі її сусідів - жупана Рашки, бана Боснії і князя Захум'я. Це йому вдалося завдяки щедрим дарункам і принадним обіцянкам.
Воїслав опинився поміж двох огнів: візантійське 60-тисячне військо під проводом намісника області Драч Михаїла наступало на нього з південного сходу, а з заходу рухались об'єднані загони расціян, боснійців і захумців, очолювані захумським князем Лютовидом (Людевитом). Дукляни вже в котрий раз у своїй історії - і далеко не востаннє - знайшли порятунок високо в горах. Візантійці зібрали багату данину з приморських районів Дуклі, проте на зворотному шляху, в міжгір'ї поблизу Сутормана, їх атакували війська Воїслава. Візантійці зазнали нищівної поразки, втративши майже 40 тис. чоловік. Незабаром така ж доля спіткала військо Лютовида в битві проти дуклянської армії під командуванням Гоїслава, одного з синів Воїслава. Це сталося наприкінці 1042 р. Воїслав іще більше зміцнив своє становище, захопивши до того ж нові землі: область Требине з Конавлем і частину приморського Хуму (до півострова Стон).
Після цього Візантія, змушена відбивати дедалі активніші напади русичів (1043 р.), норманів і печенігів, на тривалий час відмовилася від активних дій проти Дуклі, що дало можливість Воїславові успішно розв'язувати проблеми у відносинах з безпосередніми сусідами. Після смерті Воїслава (бл. 1050 р.) діяльність у тому ж напрямі продовжував його син Михайло (1050-1081), який успадкував батьківський престол. Михайло навіть налагодив тісніші зв'язки з Візантією. Він одружився з візантійською принцесою, а також дістав титул протоспатора, визнавши зверхність Візантії (1053 р.). Піти на такий крок Михайла, мабуть, змусила постійна небезпека нової війни з імперією. Це небезпека значно зросла після вирішальної перемоги візантійців над печенігами.
На початку 70-х років XI ст. слов'яни Македонії зробили спробу скористатися з усобиць, породжених боротьбою за візантійський престол, і визволитись з-під зверхності Константинополя. Князь Михайло підтримав македонців, вирядивши до них свого сина Бодина (1073) із загоном у 300 вояків, очолюваним воєводою Петрилою. У місті Призрен, згідно з традицією, що склалася за царя Самуїла, Бодина проголосили "болгарським царем", надавши йому ім'я Петро (так звали останнього болгарського царя). Повстанці
Loading...

 
 

Цікаве