WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Завоювання турками-османами південнослов'янських земель - Реферат

Завоювання турками-османами південнослов'янських земель - Реферат


Реферат
На тему:
ЗАВОЮВАННЯ ТУРКАМИ-ОСМАНАМИ ПІВДЕННОСЛОВ'ЯНСЬКИХ
ЗЕМЕЛЬ
Політична ситуація, що склалася наприкінці XIV ст. на Балканах, якнайкраще сприяла агресивним замірам турків.
Болгарія, як уже зазначалося вище, остаточно розпалася в 1363р. на три окремі держави - Тирновську, Відинську й Добруджу. Відсутність у їхніх правителів
прагнення до об'єднання країни робила Болгарію закономірною жертвою османського завоювання.
Відцентрові тенденції поширювалися й у Сербії. Царювання Стефана Душана (1331-1355), який завоював візантійські землі до Егейського моря й оголосив себе в 1345 р. государем сербсько-грецького царства, стало "бабиним літом" середньовічної Сербії. Період її короткочасного процвітання завершився зі смертю Стефана. Його наступник - Урош (1355-1371) - не був обтяжений талантами попередника. Безхарактерний, довірливий, добродушний, він ледве ніс на собі тягар державних справ і не спромігся зберегти єдності країни. Фактично незалежними від центральної влади стали за його владарювання Албанія, Македонія, Фессалія, Епір. Феодальна роздробленість охопила й етнічні сербські землі. Різні феодальні угруповання вели між собою запеклу боротьбу за державну владу. В цій боротьбі сербські феодали нерідко зверталися по допомогу до сусідів. Наприкінці 70-х років XIV ст. в Сербії утворилися два полюси тяжіння: північними й центральними областями володів князь Лазар Хребелянович, південними - Бука Бранкович. Спроби князя Лазаря остаточно подолати роздробленість виявилися марними.
Своєрідністю позначався у цей період внутрішній розвиток Хорватії. На відміну від сербів і болгар, хорвати, подібно до угорців, сповідували католицизм. Конфесійна єдність сприяла політичному зближенню двох країн: з 1102р. Хорватія перебувала в унії з Угорщиною. Дуалістичний характер Угорсько-Хорватського королівства мав гарантувати його слов'янській половині досить широку внутрішню автономію. Угорські королі, після окремої церемонії, коронувалися хорватським вінцем, а 12 хорватських племен на перших порах навіть не сплачували жодних державних податків і не виконували повинностей, окрім військової. Незважаючи на те, що наприкінці XIII й упродовж XIV ст. королівська влада ослабла, а могутність магнатів зросла, Угорсько-Хорватське королівство напередодні османського вторгнення на Балкани виявило більшу внутрішню згуртованість, аніж Болгарія і Сербія.
Самостійна Боснійська держава утворилася на початку XII ст. Вона вела тривалу боротьбу з угорськими феодалами, які намагалися її підкорити. Ця боротьба не завершилася навіть напередодні османського вторгнення.
Таким чином, війни між балканськими країнами поряд із феодальними суперечками в кожній із них полегшували завдання турецьким завойовникам.
Незалежне князівство турків-османів утворилося наприкінці XIII ст. у північно-західній частині Малої Азії. Ім'я його творця - князя Османа - дало назву цій державі, площа якої швидко зростала. Розпад Сельджуцького султанату, до складу якого спочатку входило Османське князівство, й ослаблення колись потужної Візантії, відкрили новому еміратові шлях до територіальних загарбань. До 1331 р. османи захопили всі візантійські володіння в Малій Азії. Виникла реальна загроза їхнього вторгнення на Балкани.
Турецьке військо було значно могутнішим за феодальні ополчення південних слов'ян. Головною його ударною силою виступала легка кіннота. Вона рухалася окремими, близько розташованими колонами, кожна з яких складалася з численних лав. Османський кіннотник користувався у бою як шаблею, так і луком. Поряд з легкою кіннотою в османів існувала й важка кавалерія ("сіпахи"). Ще до вторгнення на землі південних слов'ян турки створили постійне піше військо з "яничарів", озброєних ятаганами, луками, шаблями й списами. В яничари набирали юнаків з підкорених народів, насильно навертали в іслам і давали їм спеціальну військову підготовку. Пізніше серед яничар з'явилося чимало представників південнослов'янських народів.
Збройна перевага турків виявилася вже в перших сутичках із сербами й болгарами. У другій чверті XIV ст. османи обмежувались окремими наскоками на балканські держави, але з 1352р. вони перейшли до завоювань. На європейському березі протоки Дарданелли турки захопили важливі опорні пункти - Цимпе і Галліполі. Було перегорнуто першу сторінку в історії загарбання Балканського півострова.
У ході цього завоювання балканські держави неодноразово створювали союзи, спрямовані проти турків, або ж вступали у змови із самими турками, виступаючи проти недавніх союзників. Така двоїста політика лише збільшувала шанси турків на успіх.
Боротьба Болгарії і Візантії заважала їм об'єктивно оцінити османську небезпеку, що зростала. До 1360р. обидві сторони поступилися на користь турків Фракією. За султана Мурада І (1362-1389) натиск османів посилився. У1363р. вони захопили Адріанополь (Мурад І зробив його своєю столицею), наступного року - Стару Загору й Пловдив. Успіхи султана так збентежили християнський світ, що папа закликав візантійців, угорців та савойців до хрестового походу проти турків. Ці воєнні дії не завдали османам великої шкоди, зате призвели до подальшого ослаблення Болгарії. Угорці тимчасово відібрали у болгар Відин і Відинську область, а Південна Болгарія перейшла під контроль італійських родичів візантійського імператора.
Загарбання турками Фракії загрожувало всій південно-західній частині Балканського півострова. У 1371 р. на річці Мариці, поблизу селища Черномена (Чирмена), турки розбили сербських правителів Македонії - братів Вукашина і Углеша. Частина сербських феодалів поквапилася після цього визнати себе васалами султана. Так учинив і болгарський цар Іван Шишман, який втратив у боротьбі з османами низку міст, у тому числі й Софію.
Однак незабаром серби і болгари вирішили забути про цю васальну присягу. Сербський князь Лазар уклав союз із боснійським баном Твртко й залучив до нього болгарських феодалів. У 1387 р. союзники завдали туркам поразки в битві поблизу Плочника. Але цей локальний успіх південних слов'ян не зупинив подальшого просування османів на Балканах. Щоб покарати Івана Шишмана за порушення васальної клятви, султан захопив декілька болгарських міст. Територія болгарських держав виявилася розшматованою, а їхнім державцям довелося вдруге присягатися.
Розправившись з болгарами, турки вдерлися в Сербію. Сербське військо князя Лазаря і боснійські загони воєводи Влатко Вуковича заступили їм шлях на Косовому полі. Тут, поблизу Приштини, 15 червня 1389 р., в день Святого Вітта, сталася вирішальна битва сербів і босняків з армією Мурада І. Турки мали чисельну перевагу (30 тис. проти 15-20 тис. воїнів у сербів і босняків), проте бій розпочався зовсім не так, як замислив султан. Слов'янські загони спершу досягай тимчасового успіху. Важку кінноту союзників не змогли зупинити ані загони яничар, ані широкі траншеї, викопані ними напередодні. Відчутні втрати османів на фронті поєднувалися з не менш
Loading...

 
 

Цікаве