WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Гіпотези та концепції прабатьківщини слов'ян - Реферат

Гіпотези та концепції прабатьківщини слов'ян - Реферат


РЕФЕРАТ
На тему:
ГІПОТЕЗИ
ТА КОНЦЕПЦІЇ ПРАБАТЬКІВЩИНИ
СЛОВ'ЯН
Питання про походження та місцезнаходження слов'янської прабатьківщини, формування етнічно-культурної спільноти й напрями поширення процесу розселення давніх слов'ян і сьогодні не втратили своєї актуальності. Певні варіанти відповідей на них можна відшукати в різноманітних концепціях та гіпотезах, які перебувають у сучасному науковому обігу.
"Дунайська гіпотеза", як найдавніша, посідає серед них провідне місце. Вперше її висунув у середині XI ст. літописець Києво-Печерської лаври Нестор. У "Повісті временних літ" він починає слов'янську історію саме з Подунав'я: "По мнозех же временах сели суть слов'яни по Дунаєві". За Нестором, саме ця велика європейська ріка стала для слов'янства не тільки кордоном, а й центром - місцем, де розпочався процес формування та поширення слов'янства.
Свого подальшого розвитку та нового обґрунтування "дунайська гіпотеза" набула в працях російських (С. М. Соловйов, В. Т. Ключевський) та інших слов'янознавців XIX ст. її прихильники обстоювали тезу, згідно з якою праслов'янська спільнота зародилася безпосередньо на Дунаї - в епіцентрі формування індоєвропейських мов у бронзовому віці. Під час міграції носіїв цих мов праслов'яни рухалися від Дунаю, а потім, в епоху "Великого переселення народів", повернулися на "дунайську прабатьківщину", про яку зберігали пам'ять упродовж усієї своєї історії.
"Дунайська гіпотеза" розвивалася і в XX ст. Так, відомий російський вчений О.М.Трубачов, спираючись на історичні хроніки, в яких ішлося про існування у давньому минулому певної слов'янської спільноти, й докази лінгвістів про єдину праслов'янську мову, стверджував, нібито на завершальному етапі поділу давніх болтів і слов'ян відбувся "вихід" останніх на Дунай. Саме тут, за В. М. Топоровим, приблизно у першій половині І тис. н. е. єдина загальнослов'янська мова почала поступово розпадатися. І вже в наступні століття, за О. О. Москаленком, відбулося остаточне відокремлення та формування всіх сучасних слов'янських мов.
У другій половині XX ст. І. І. Ляпуіикін, В. В. Іванов і В. М. Топоров, спираючись на результати новітніх наукових розвідок, не тільки продовжували обстоювати елементи "дунайської гіпотези", а й підкреслювали: якщо уявити Дунай як певний міфологізований образ "головної ріки", в межах якої містилася правітчизна слов'ян, він навіть за цих умов нестиме на собі пам'ять про реальні історичні події і може бути свідченням того безперечного факту, що давні слов'яни населяли саме цей регіон Європи. Певна частина вчених і далі обстоює думку про поширення конкретних культурних впливів, які надходили з Подунав'я на інші території, розташовані у східному напрямі, аж до Придніпров'я.
При цьому слід зазначити, що сучасні прихильники "дунайської гіпотези "нехтують як конкретними лінгвістичними дослідженнями (стосовно поширення гідронімів), так і майже цілковитою відсутністю інших вагомих джерел, які б підтверджували наявність слов'ян у Подунав 1 на рубежі нової ери. Навпаки, більша частина відомих фактів переконливо свідчить, що за тих часів у цьому регіоні жили фракійці, даки, гети, карпи та інші племена.
У XVIII ст. певного поширення набула "теорія азійського походження "слов'ян, її автори - окремі вчені (німці за походженням) спробували обґрунтувати "неарійське" походження слов'ян. Бони намагалися довести, що слов'янські племена з'явились у Європі лише в середині І тис. н. е., під час "Великого переселення народів", разом з гунами, аварами, булгарами та іншими тюркськими народами. Однак уже в першій половині XIX ст., після виходу праць видатного словацького історика-славіста П. Й. Шафарика (1795-1861), ця концепція була спростована. Спираючись на широке коло історичних джерел, порівняльно-історичний аналіз географічних і топографічних даних, він переконливо довів, що слов'яни є автохтонами Європи, одним із корінних ("домашніх") народів. П.Шафарик навів докази того, що окремі слов'янські мови з'явилися не раніше середини 1 тис. н. е. Він також обґрунтував висновок про те, що слов'яни разом зі своїми сусідами (галлами, німцями, литовцями та ін.) є творцями європейської культури.
У XX ст. виникла "привісельська концепція" знаходження прабатьківщини слов'ян, прихильники якої спирались на відомості про венедів (венетів) античних авторів І-II ст. н. е. Так, венеди, згідно з їхніми повідомленнями, жили вздовж Балтійського узбережжя між Штеттінською і Данцизькою затоками, там, де впадає Вісла, та вздовж її річища аж до верхів'їв Карпатських (Венедських) гір. Ці та інші свідчення, що наводяться в різних джерелах, сягають часів, коли слов'яни були втягнуті в глобальні міграційні процеси, а місце їхнього розташування в басейні Вісли може бути підтвердженням того, що саме там була їхня ймовірна прабатьківщина, або ж один із районів розселення конкретних слов'янських племен.
Водночас серед певної частини фахівців - дослідників античних писемних джерел панує думка, що наявні факти не дають переконливих підстав для ототожнення венедів зі слов'янами. З них можна дізнатися лише, що венеди жили головним чином у басейні Вісли та на узбережжі Балтики (Венедська затока) й етнічно відрізнялися від германців, хоча за звичаями та способом життя були набагато ближчими до них, аніж до кочовиків-сарматів. Зважаючи на обмеженість даних, які б дали змогу визначити межі території, яку займали венеди, і віддаленість від них племен, що мешкали між західним Бугом та Придніпров'ям, немає ніяких підстав відносити ці племена до слов'ян.
Однак, незважаючи на ці та інші вагання істориків, що досліджують проблеми прабатьківщини слов'ян, первісний вигляд "привісельської концепції" впродовж усього XX ст. зазнавав певної трансформації у бік переміщення меж: розселення слов'ян у південно-східному напрямі на території, значно віддалені від Вісли (аж до лісостепової Правобережної України, до межиріччя Дністра й Дніпра). Підставою для таких висновків стали дані гідро- й топоніміки. До того ж племена під назвою венеди залишалися в цьому регіоні основним населенням майже до середини І тис. н. е., відколи античні автори почали називати інші слов'янські етнічні об'єднання - антів і склавинів.
Поступове введення до наукового обігу нових відомостей про давніх слов'ян, поглиблене вивчення процесу їхнього етногенезу дали підставу Історикам-славістам стверджувати, що до "Великого переселення народів" слов'янські племена займали територію від верхів'я Ельби до Середнього Подніпров'я. Власну точку зору на розташування прабатьківщини слов'ян виклав відомий чеський історик-славіст Л.Нідерле (1865-1944). Він доводив, що індоєвропейська балтослов'янська етнічна спільнота в II тис. до н. е. почала розпадатися і з неї вже в І тис. до н. е. виділилася і стала виступати як самостійна праслов'янська, що мала спільну мову.
Узагальнивши широкий комплекс історичних, археологічних та антропологічних даних, Л.Нідерле дійшов такожвисновку, що навіть за часів давніх слов'ян їм не була властива расова "чистота". Однак в період "існування власної етнічної мовної єдності "прабатьківщина слов'ян, імовірно, охоплювала територію Східної Польщі, Південної Білорусі, Волині, Поділля та півночі України, перебуваючи на етиці світлопігментованої довгоголової південно-європейської та темнопігментованої короткоголової південно-європейської рас. Важливу роль у формуванні морфологічних рис слов'ян Л. Нідерле відводив процесам змішування. Запропонована ним локалізація розселення збігається не тільки з писемними джерелами та археологічними даними, а й підтверджується лінгвістичними дослідженнями, що вказують на взаємозв'язки давньослов'янської мови з іранською, балтійською та фіноугорською термінологією фауни і флори, ландшафтних реалій та гідроніміки.
У середині XX ст. польські вчені Й. Костровський, Т. Лер-Сплавінський та інші висунули " віслоодерську концепцію" слов'янської прабатьківщини. Суть її пов'язана з носіями лужицької культури, яка охоплювала в останній третині II тис. та першій третині І тис. до н. е. більшу частину Польщі, поступово поширюючись на Східну Німеччину, Чехію, Словаччину та Західну Україну. Інший польський учений Г. Ловм'янський доводив, що
Loading...

 
 

Цікаве