WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Внутрішня політика порти на загарбаних землях (XIV - перша половина XVII ст.). Соціально-економічне становище поневолених народів - Реферат

Внутрішня політика порти на загарбаних землях (XIV - перша половина XVII ст.). Соціально-економічне становище поневолених народів - Реферат

православні південнослов'янські народи, зберегти їхню мову, звичаї, культуру.
СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНЕ
СТАНОВИЩЕ ПОНЕВОЛЕНИХ
НАРОДІВ
__________________________________________________________
Османське завоювання завдало економіці південнослов'янських народів відчутної шкоди. Воно на декілька століть затримало тут процес розкладу феодальних відносин. Цими обставинами головним чином пояснюється значне господарськевідставання південнослов'янських земель від країн Західної Європи. Військово-феодальний характер Османської імперії вимагав завоювання і пограбування все нових і нових земель. Тому припинення з середини XVI ст. зростання території імперії неминуче мало привести її до поступового економічного занепаду.
Імперські земельні відносини вирізнялися тим, що більша частина земель вважалася власністю держави. Інша частина земельного фонду ("вакф") передавалася на релігійні або благодійні цілі й належала мусульманському духовенству. Ще одна частина ("мюльк") роздавалася у власність окремим світським особам. Дві перші форми земельної власності переважали.
Саме з державних земель проводилися ленні дарування турецьким феодалам за відбування ними військової служби. Такі феодали називалися "сіпахи " (спахії), а військово-ленна система, що встановилася в Османській імперії - сіпахійською. Сіпахи служили у султанському кавалерійському корпусі. Ця обставина, а також умовний характер земельного користування робили їх схожими на західноєвропейських бенефіціаріїв. Роздаючи сіпахам землі на час їхньої служби, султан залишався верховним власником землі. Таким чином, він міг у будь-яку мить відібрати лени в одного тримача-сіпаха й передати іншому. Подібна практика мала міцніше згуртувати військово-феодальну верхівку імперії.
Лени поділялися за прибутками на три категорії: "тимари " (прибуток 3-20 тис. акча), "зеамети" (20-100 тис. акча) і "хаси " (понад 100 тис. акча). Хасами володіли найвшшвовіші чиновники, у тому числі візири, бейлербеї, санджакбеї. Співвідношення тимарів і зеаметів на загарбаних слов'янських землях становило приблизно дев'ять до одного. Тимари й зеамети передавалися від батька до сина, якщо той відбував військову службу. Поступово спадковими стали й хаси, які батько передавав синові разом з посадою.
Етнічний склад панівного феодального класу не був однорідним. Поряд з турками, котрі чисельно переважали, серед феодалів імперії з'явилося чимало "потурченців" - колишніх православних боляр, які прийняли іслам. Кількість слов'янських феодалів, що залишалися християнами з кінця XVI ст., була незначною.
Селянство слов'янських земель, завойованих османами, майже повсюди потрапило у феодальну залежність. За користування наділами, які переходили у спадок, селяни відробляли різноманітні повинності. Практикувалися всі три види феодальної ренти: грошова, натуральна та панщина. З XVI ст. грошові податки почали переважати над натуральними. Свою частку податків отримували й держава, й феодал. Основними податками феодальне залежних селян були:
1) поземельний натуральний податок - "йошур", або десятина, що сплачувався феодалові й сягав у християнських селах третини врожаю;
2) поземельний натуральний податок - "харадж", що сплачувався не феодалові, а державі й формально вважався викупом християн за звільнення від військової служби;
3) загальний грошовий податок - "джиз'я ", що сплачувався християнським населенням державі (у XVIII ст. злився з хараджем);
4) грошовий податок - "іспендже ", що йшов у доход феодалові.
Поряд з основними податками й "податком кров'ю " селян обтяжували екстраординарні податки, кількість яких у різний час й у різних регіонах Балкан сягала кількох десятків. Покинути феодала де-юре селянин не міг. Сільська людність від середини XVI ст. остаточно прикріплялася до землі. Держава запроваджувала суворі закони, покликані утримати селян від утечі. Втікачів, спійманих протягом десяти (в деяких районах 15) років, повертали колишньому господареві. В містах утікачів мали право шукати до 20 років. З XVII ст. пошук збіглих, наприклад у Північній Сербії, стає безстроковим.
Життя селян на землях сіпахів було найважчим, тоді як вакуфні селяни, що належали непідконтрольним державі вакфам, не сплачували державних податків і перебували в трохи кращому становищі.
Поряд з цими категоріями існувало кілька нечисленних груп селян, які замість грошових і натуральних податків виконували військову й трудову повинність на користь держави. У найбільш привілейованому становищі серед цих селян були "войнуки ". Вони відбували допоміжну військову службу й мали право внутрішнього самоврядування. Без особливого дозволу їхнього воєводи озброєний турок навіть не міг зайти до поселення войнуків. До загонів войнуків часто вливалися скотарі-волохи, які розселилися в Сербії, Боснії та Герцеговині й також належали до привілейованого прошарку сільського населення Балкан.
Загальний рівень соціально-економічного розвитку південнослов'янських земель різнився, а тому поземельні відносини й ступінь експлуатації в окремих регіонах також суттєво відрізнялися.
У найтяжчому становищі перебувала Болгарія, яку турки підкорили раніше за інші південнослов'янські держави. У XV-XVI ст. тут повсюди занепадають ремесла та сільське господарство.
Значне скорочення чисельності болгарського населення та його міграція, а також міркування про безпеку держави змушували султана сприяти переселенню мусульман до Болгарії. Переселенці осідали у найважливіших економічних і стратегічних районах: на Чорноморському узбережжі, в долинах Мариці, Дунаю тощо. Особливо багато турків переселилося до міст. Вже у XVI ст. турки становили більшу частину населення таких міст, як Софія, Відин, Пловдив, Нікополь. Колишні центри ремесла й торгівлі перетворювались на адміністративні осередки та фортеці, ставали опорними пунктами османського проникнення у Європу. Деяке пожвавлення міського ремесла на межі XVI-XVII ст. пов'язане із зростанням державних замовлень на виготовлення військової амуніції та зброї і втечами до міст селян, що розорилися.
Однак загальна економічна ситуація в Болгарії залишалася вельми тяжкою. Турецьке загарбання змінило маршрути торговельних шляхів, які з'єднували країни Сходу з Європою. Це завдало відчутного удару болгарським містам, так само як і всій східно-середземноморській торгівлі, яка до того ж відчутно потерпіла унаслідок Великих географічних відкриттів XV- XVI ст. Сплески торговельної активності наприкінці XVI- в першій половині XVII ст., викликані деяким
Loading...

 
 

Цікаве