WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Внутрішня політика порти на загарбаних землях (XIV - перша половина XVII ст.). Соціально-економічне становище поневолених народів - Реферат

Внутрішня політика порти на загарбаних землях (XIV - перша половина XVII ст.). Соціально-економічне становище поневолених народів - Реферат


РЕФЕРАТ
На тему:
Внутрішня політика порти на загарбаних землях (XIV - перша половина XVII ст.)
Соціально-економічне становище поневолених народів.
ВНУТРІШНЯ
ПОЛІТИКА ПОРТИ
НА ЗАГАРБАНИХ
ЗЕМЛЯХ (XIV - ПЕРША ПОЛОВИНА XVII ст.)
_________________________________________________________
Османське іго протрималося на більшості південнослов'янських земель до 1878р. Турецькі завоювання буквально вимостили трупами підкорених народів Ватиканський півострів. Десятки тисяч людей загинули від османської зброї, інші перетворилися на рабів, стали біженцями, зубожіли. Скорочення кількості населення супроводжувалося занепадом сільського господарства, ремесла, торгівлі. Релігійні відмінності переможців і переможених надавали турецькому пануванню особливо деспотичного характеру.
Всі ці негативні риси османського ярма зовсім не згладжувалися внутрішнім громадянським миром, який прийшов на зміну колишнім чварам слов'янських феодалів. Активна зовнішня політика Порти найзгубнішим чином позначалася на становищі балканських народів - й історія Османської імперії ще довго писалася слов'янською кров'ю.
Адміністративну й соціальну структуру Османської держави докладно описує "Кануннаме". Цей звід законів, виданий за розпорядженням Мехмеда II у 1476 р., закріплював панівне становище турецької людності імперії.
Єдиної системи управління на загарбаних землях не існувало. Місцеві умови, особливості суспільних відносин, ступінь розвитку економіки, ландшафт регіонів, їхня близькість чи віддаленість від столиці імперії (Стамбула) істотно впливали на особливості адміністративного устрою. Наприклад, на територію Болгарії, завойовану раніше за інші південнослов'янські країни, яка до того ж межувала з власне турецькими володіннями, поширювалися загально-османські закони. Нею керували турецькі чиновники. Водночас на окраїнах імперії, наприклад у Чорногорії, де зберігалися пережитки первіснообщинного ладу, тривалий час діяло широке внутрішнє самоврядування.
В адміністративному відношенні держава поділялася на провінції, які спочатку називалися "бейлербействами", а з кінця XVI ст. - "еялетами". Бейлербеї, котрі їх очолювали, призначалися султаном і, окрім громадянської влади, розпоряджалися значною військовою силою. Завойовані території Волконського півострова входили до Румелійського бейлербейства (еялету) - Румелією османи на свій лад називали Візантію. Адміністративним центром Румеліїу XVI ст. стала Софія. Усередині й другій половині XVI ст. було утворено ще три еялети, які включали слов'янські землі, - Будський, Тимішоарський і Боснійський.
Бейлербейства (еялети) поділялися на "санджаки" ("знамена"), які очолювалися особливими чиновниками - "санджакбеями". У містах найважливішим чиновником вважався "мухтесіб ", який розпоряджався усім міським господарством.
Судовий устрій імперії вирізнявся своєрідністю. Суд здійснювали духовні судді мусульман - "каді", що розглядали справи за законами шаріату. Каді судили не тільки турків, а й християн, якщо ті виступали позивачами або відповідачами мусульман. Коли християнин судився з християнином, право верховної судової влади над ним належало патріархові та єпископам. Православне населення в "Кануннаме " називалося "руммілеті" (грецька община) незалежно від походження.
Однією з характерних особливостей внутрішньої політики османів були потуречення та ісламізація християнської людності. У перші роки османського панування іслам прийняло багато південнослов'янських феодалів, які бажали таким чином зберегти свою владу. Відповідно, вони зливалися з панівним класом турків ("аскері"). Інша категорія населення імперії називалася "райя" або "реайя" ("паства", пізніше - "стадо"). До райя належали всі платники податків. Серед райя траплялися й мусульмани, але становище християн було значно важчим. Християни сплачували більші збори. Вони, за рідкісним винятком, не мали доступу до системи державного управління, їм заборонялося їздити верхи, носити зброю, вдягатися ошатніше за мусульман, споруджувати будинки, вищі за турецькі, відкрито пити вино й споживати свинину. Християнин був зобов'язаний виявляти повагу при спілкуванні з завойовниками. Система подібних заходів мала закріпити у свідомості жителів Балкан почуття неповноцінності перед османами. Не всі витримували тягар подібної дискримінації. Опріч феодалів, до ісламу переходила більшість купців та ремісників. Як наслідок - південнослов'янські міста все частіше набували типово турецьких рис.
Одним із способів насильницької асиміляції слов'ян був особливий "податок кров'ю " - "девшурме ". Раз на п'ять років, а іноді й частіше, турки забирали у батьків-християн сильних і здорових хлопчиків. Цих 10-12-річних дітей насильно навертали в іслам, і, навчивши військовій справі, зараховували в яничари. Тільки багаті міста відкуповувалися від девшурме.
На селі ісламізація відбувалася значно повільніше, ніж: у містах. За винятком Боснії, де частина селян прийняла віру завойовників, слов'янське сільське населення, як правило, зберігало вірність християнству.
Турки неодноразово здійснювали спроби насильно зробити мусульманами всіх "гяурів", або "невірних", як пихато вони називали християн. Ті, що прийняли іслам, звільнялися від рабства, мали низку торговельних привілеїв, сплачували менші податки. Але навіть ці заходи "батога і пряника" не змінили кардинально конфесійну ситуацію на південнослов'янських землях.
Духовною опорою слов'ян Османської імперії, захисницею народних традицій упродовж багатьох століть виступала православна церква. Багато храмів і монастирів було зруйновано або закрито в ході османського завоювання. Нерідко турки перетворювали їх на мечеті. Християнська церква втратила чимало земель, хоча й надалі залишалася великим феодалом.
Після завоювання Болгарську православну церкву було позбавлено власної (Тирновської) патріархії й підпорядковано Константинопольській. Це призвело до еллінізації Болгарської церкви, особливо її ієрархів. Болгари могли дістати лише нижчі церковні сани. У трохи кращому становищі перебувала Сербська православна церква. Вона зберігала свою самостійність до 20-х років XVI ст., відколи потрапила під зверхність архієпископа Охридського, який також підлягав патріархові Константинопольському. В 1557р. сербська церква відновила власну патріархію в м. Печ, якій підпорядковувались православні приходи Сербії, Чорногорії, Боснії і Герцеговини, частини Болгарії та Македонії. Відносна самостійність сербської церкви дала можливість згодом згуртувати
Loading...

 
 

Цікаве