WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Політичні рухи у країнах Європи та Америки: їх стратегія і тактика у міжвоєнний період - Реферат

Політичні рухи у країнах Європи та Америки: їх стратегія і тактика у міжвоєнний період - Реферат

проблеми. По-перше, необхідно було визначитись щодо тривалості стабілізації. Праві соціалісти вважали її закономірним результатом функціонування капіталістичної системи, як доказ подолання протиріч і початок епохи без кризового розвитку капіталізму. Звідси випливав їх курс на посилення реформістських тенденцій у робітничому русі, на пропаганду ідей соціального партнерства, яке в кінцевому рахунку мало замінити вільну конкуренцію соціалістичними принципами плановості виробництва. Результати такої політичної лінії були вражаючими. На виборах в ті роки кандидати від Соціал-демократичних партій набирали до 25 млн. голосів, у т. ч. в Австрії і Швеції - більше 30% голосів, у Бельгії, Великобританії, Німеччині, Данії більше 20% голосів, у Франції і Фінляндії. Другий Інтернаціонал об'єднував у цей час 36 партій. Лідери соціал-демократичних партій брали участь або очолювали уряди у Великобританії, Німеччині, Швеції, Бельгії, Данії. Вони вважали, що це і є єдиний шлях у демократизації парламентської системи, вершиною якої мав стати коаліційний уряд з буржуазними партіями, або навіть однорідний соціалістичний уряд. Саме цим можна пояснити причини заперечення ними організації і підтримки масових робітничих виступів на даному історичному етапі.
Один з лідерів німецької соціал-демократії якраз напередодні приходу до влади фашистів і розгрому ними усіх робітничих організацій заявив: "Ми живемо уже не в умовах капіталізму, ми живемо в період, який і в економічному, і в політичному, і в соціальному відношеннях є перехідним до соціалізму. У Німеччині у нас в десять разів більше, соціалістичних досягнень ніж в Росії".
Теорія "організованого капіталізму", орієнтація лідерів соціал-демократії лише на еволюційний шлях до соціалізму, їх курс на "соціальне партнерство" робітників і підприємців з метою досягнення "політичної та господарської демократії" категорично заперечувався комуністами.
Комуністи в рамках Комінтерну також визнавали факт стабілізації. Однак, вважали її тимчасовою, яка неминуче мала привести до ще більш глобальної кризи. Така політична лінія обґрунтовувалася, по-перше, тим, що і в умовах стабілізації мав місце нерівномірний розвиток різних галузей економіки, по-друге, тим, що і в цей час зберігався високий рівень безробіття (у США, Великобританії, Франції, Німеччині, Італії і Японії в 1929 р., за даними профспілок було близько 10 млн. чол. безробітними); по-третє, платіжні можливості робітників відставали від росту виробництва, що віщувало нове перевиробництво.
Виходячи з цих реалій, компартії засуджували соціал-демократів за їх співпрацю з буржуазією, намагалися організувати робітників на масові виступи на захист своїх класових інтересів. Біда в тому, що і на цьому етапі Комінтерн не відмовився від своєї стратегії - курсу на світову соціалістичну революцію, що уже давно не відповідало об'єктивній обстановці.
Єдиним новим імпульсом у діяльності Комінтерну в роки стабілізації було проголошення тактики єдиного робітничого фронту, яка з 1924 р. трактувалася як "синонім диктатури пролетаріату", як засіб викриття соціал-демократів та звільнення робітничого класу від їх впливу і завоювання його на сторону компартій. Єдність дій з лідерами соціал-демократії виключалася. Апогеєм цього курсу стала проголошена Комінтерном у 1927 р. тактика "клас проти класу". Нетерпимість до соціал-демократів була доведена до абсурду. Комінтерн звинувачував їх у "соціал-фашизмі".
Результатом такого сектантського курсу з боку комуністичного руху була ізоляція компартій від широких верств робітничого класу. У 30-ті роки, в умовах світової економічної кризи і наступу фашизму, трагізм для комуністичного руху став безмежним.
Соціал-демократичний рух також опинився у скрутному становищі. В умовах масового безробіття і небаченого до того зубожіння мас його ідеологи не могли, як раніше, навівати пролетаріатові необхідність "класового миру", не могли більше захищати капіталізм від руху протесту пролетарських мас.
Буржуазія за таких умов змінює форму боротьби проти революційних виступів, стає на шлях утворення таких органів, які б придушували всяку опозицію. Усе це поряд із впливом могутніх економічних факторів зумовило зростання фашистських тенденцій монополістичної буржуазії у більшості країн Європи.
Головна небезпека для робітничого руху в умовах глибокої економічної і політичної кризи полягала у швидкому зростанні фашизму. Першочерговим завданням ставало захист демократичних свобод, відвернення нової світової війни. Успішна боротьба проти фашизму була немислима без революційної мобілізації пролетаріату, без встановлення єдності дій у боротьбі проти фашизму. Але така ситуація створювала умови для перемоги соціалістичної революції, якої реформатори, як і раніше, боялися більше, ніж фашизму.
Віденський конгрес ІІ Інтернаціоналу в 1931 р. схвалив тактику німецької соціал-демократії "меншого зла". Суть її зводилась до того, що соціал-демократія підтримувала будь-який уряд, "щоб не штовхнути всю буржуазію до фашизму". На ділі це були кроки до зради демократії.
У 1935 р. 45 із 67 компартій (у т.ч. 15 в Європі) діяли в умовах підпілля. Десятки тисяч комуністів загинули в боротьбі з наступом фашизму. Комуністи були на чолі великих страйків 1929-1935 рр. Однак і на цьому етапі компартії з запізненням зрозуміли необхідність зміни гасел і прийомів боротьби у зв'язку з наступом фашизму, не стали на шлях єдності дій з соціал-демократією, переоцінили ступінь революційності основних мас пролетаріату.
У той же час і соціал-демократи досить повільно, навіть після приходу до влади фашистів у Німеччині, засвоювали необхідність рішучого опору фашизмові. Виконком ІІ Інтернаціоналу заборонив своїм секціям вступати у переговори з комуністами на предмет спільних дій проти фашизму.
І лише Лейпцігський процес (вересень - грудень 1933 р.) прискорив процес повороту у свідомості робітничого класу, визрівання ідеї про необхідність широкого міжнародного антифашистського фронту. Першими дали приклад єдності дій комуністи і соціалісти Франції у 1934 р. Потім на цей шлях стали соціалісти і комуністи в Італії, Іспанії, Греції, Австрії.
У 1935 р. в Москві відбувся VII конгрес Комінтерну. На цей час у 65 Компартіях світу було 800 тис. комуністів. Головним питанням на конгресі було "Наступ фашизмуі завдання Комінтерну в боротьбі за єдність робітничого руху проти фашизму". З доповіддю на цю тему виступив Г.Димитров. Слід відзначити, що на той час комуністичний рух в Європі і Америці мав досить авторитетних лідерів: Е. Тельман, В. Пік, М. Торез, М. Кашен, А. Грамші, П.Тольятті, О. Куусінен, Г. Димитров, В. Коларов, К.Готвальд, Х. Діас, Д. Ібаррурі, У. Фостер та ін.
Конгрес розкрив перед усім світом справжню суть фашизму. Прихід до влади фашизму, зробив висновок конгрес, це не звичайна заміна одного буржуазного уряду іншим, а заміна однієї державної форми панування буржуазії, буржуазної демократії іншою формою - відвертою терористичною диктатурою.
У зв'язку з умовами, що змінилися, і новими завданнями по-новому було розв'язане питання про боротьбу за єдність і гегемонію пролетаріату. Головним напрямком у діяльності компартій мала стати боротьба за єдиний фронт. Умовою його створення мала стати єдність дій проти фашизму, проти наступу капіталу, проти загрози війни.
Для успішного здійснення нових гасел була змінена тактика щодо соціал-демократії. VII конгрес Комінтерну визнав допустимість єдиного фронту зверху при обов'язковому поєднанні з єдиним фронтом знизу. По новому була поставлена проблема єдності профспілкового руху. Було запропоновано комуністам вести роботу по створенню на підприємствах єдиних профспілок, єдиного
Loading...

 
 

Цікаве