WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Політичні рухи у країнах Європи та Америки: їх стратегія і тактика у міжвоєнний період - Реферат

Політичні рухи у країнах Європи та Америки: їх стратегія і тактика у міжвоєнний період - Реферат


Реферат на тему:
Політичні рухи у країнах Європи та Америки: їх стратегія і тактика у міжвоєнний період
Після Першої світової війни у політичному житті народів Європи та Америки відбулися глибокі зміни. Політична активність мас під впливом війни значно зросла. Традиційні політичні рухи змушені були пристосовуватися до нових умов. Соціалістична течія в 20-30-ті рр. пройшла шлях від прямих атак на капіталізм, через спроби об'єднання різних її гілок - до непримиренної внутрішньої боротьби.
До традиційних буржуазних політичних течій слід відносити консерваторів і лібералів. Консерватори прагнули збереження традиційних порядків та установ, уникали реформ радикального характеру. Їх підтримували селяни, землевласники, чиновники, частина промисловців, банкірів. Партії консерваторів традиційно називаються правими.
Ліберали (від латинського слова "лібераліс" - вільний) захищали свободу особистості і право приватної власності, виступали проти державного втручання у торгівлю і промисловість. Вони мали сильні позиції у Великобританії і США. Їх підтримували підприємці, частина інтелігенції, робітників. Вони домагалися зменшення соціальної напруги шляхом поліпшення соціального становища населення, проявили політичну гнучкість у питанні про можливість втручання держави в економічне життя. Їх вплив на політичні процеси в 20-30 рр. падав, і їх позиції в Європі зайняли соціалісти.
Соціалісти - від латинського слова "соціаліст" - суспільний. Вони виступали за утвердження суспільної форми власності на засоби виробництва, за владу робітників, проти експлуатації людини людиною. Марксизм - це соціалістичне вчення. Воно поділялося на дві течії: лівих - прихильників революційних методів боротьби проти капіталізму і правих - прихильників реформування капіталістичної системи. Лідерами лівої течії були В.Ленін, Л.Троцький, К.Лібкнехт, Г.Димитров та ін. Лідерами правої течії були Шейдеман, Еберт, Бернштейн, Каутський та ін. Ліві належали до комуністичних партій, праві - до соціал-демократичних партій. Свої політичні і тактичні позиції ліві узгоджували в рамках Комінтерну, праві - в рамках ІІ Інтернаціоналу (відновився у 1920 р.).
Сутністю протиріч у двох соціалістичних течіях було: курс на революцію і встановлення диктатури пролетаріату (ліві) і курс на реформування і зміцнення існуючої політичної системи (праві). Оскільки світової пролетарської революції не відбулося, то комуністи визнали винуватцем соціал-демократів, як провідників буржуазного впливу на робітничий клас.
Давайте спробуємо навколо цієї тези поміркувати і розібратися у складних політичних реаліях післявоєнної Європи.
По-перше, ефективність капіталістичного виробництва була реальністю того часу. Разом з тим, реальністю була соціальна незахищеність членів суспільства. Звідси їх вимоги соціальної справедливості в демократичному і навіть соціалістичному напрямках. Це мало місце в Росії, Німеччині, Угорщині. У США, Великобританії, Франції соціальне становище громадян було більш захищеним. Однак і там мали місце суспільно-політичні рухи явно антимонополістичного характеру, хоча і не переросли в обстановку революційної кризи. У 1919 р. Д.Ллойд-Джордж у зв'язку з цим писав: "Вся Європа насичена духом революції. Скрізь серед робітників панує не просто дух невдоволення, але і гніву і навіть відвертого обурення проти довоєнних умов".
Це проявилось, по-перше, в масових страйках з вимогами соціалізації найважливіших галузей промисловості. У Німеччині це було оформлено в законодавчому порядку, в США і Великобританії ці гасла стали традиційними під час страйків. Це уже були трудові конфлікти не за збільшення зарплати, а за зміну самого фундаменту економіки.
По-друге, новим у робітничому русі були загальні страйки за встановлення контролю над виробництвом, захоплення, як це було в Італії, фабрик і заводів та управління ними.
По-третє, в русі солідарності з радянською Росією широке розповсюдження набрало гасло "Зробити так, як у Росії".
На хвилі ось цих нових реалій і відбулося зміцнення політичних позицій лівих соціалістичних груп. Вони виступали за розрив з ІІ Інтернаціоналом, за рішучість у боротьбі проти капіталізму. Більшовики Росії підтримали цей курс і приступили до створення Третього, Комуністичного Інтернаціоналу, який мав забезпечити перемогу над капіталізмом. Перший конгрес Комінтерну відбувся в Москві з 2-4 березня 1919 р. В його роботі взяли участь представники 30 Компартій. В основу стратегії Компартій було покладено курс на соціалістичну революцію і встановлення диктатури пролетаріату.
З огляду на пройдені десятиріччя можемо сказати, що то був помилковий курс. Але лідери комуністичного руху того часу так не вважали. Вони були впевнені, що капіталізм вичерпав свої прогресивні можливості, не здатний пристосуватися до нових потреб суспільного прогресу, а остаточна перемога соціалізму можлива лише за умови перемоги соціалістичних революцій у країнах високого розвитку капіталізму. Особливість ситуації полягала в тому, що соціалісти (комуністи) вважали єдиним шляхом до соціалізму революцію, а соціал-демократи - еволюційний шлях, парламентську боротьбу.
Праві соціалісти переконали більшість робітничого класу в недоречності "російського варіанту", де до того ж йшла громадянська війна. Ідея диктатури пролетаріату не одержала достатньої підтримки у країнах Західної Європи За таких умов розрив повний і остаточний між лівими і правими в соціалістичному русі був лише справою часу.
Трагізм ситуації лівих, особливо більшовиків, полягав у тому, що вони не зрозуміли політичних настроїв громадян Європи , які вважали, що кожен народ має право сам обирати свій шлях розвитку. Тому вони засуджували втручання своїх урядів у справи Росії, але і не бажали нав'язування політичної поведінки ззовні у своїх країнах. Звинувачення більшовиками соціал-демократів за такі настрої громадян Європи по меншій мірі некоректні.
На 1921 рік зосталася в минулому найбільш гостра фаза соціально-класової боротьби пролетаріату в країнах Західної Європи. Ця обставина стала вирішальною в повороті крупної буржуазії до наступу на соціальні здобутки трудящих, завойовані ними в попередні роки. Політичним фундаментом такого курсу виступив фашизм.
Проте в соціалістичному русі навіть за умови смертельної небезпеки з боку фашистів і в 20-30-ті роки велись суперечки з теоретичних питань. Відзначимо, що в Європі більш впливовим був реформістський рух. Уже в 1921 р. в соціал-демократичних партіях нараховувалось 8 млн. членів, в комуністичних - 750 тис. членів. Під впливом соціал-демократів було 22 млн. членів профспілок.
Саме цим пояснюється зміна тактики комуністичного руху, суть якої полягала у переході від революційних битв до "тривалої осади капіталізму", пошуку союзників в цій боротьбі. Цим пояснюється зміна ставлення до соціал-демократів. Вперше в найбільш повному вигляді це проявилося на третьому конгресі Комінтерну (1921 р.) Ідея єдиного робітничого фронту, яка була висунута на цьомуконгресі, почала оволодівати, усвідомлюватися в лівому русі. Однак вона не була, реалізована.
У 1923 р. в Гамбурзі відбувся конгрес Другого Інтернаціоналу і Віденського Інтернаціоналу, на якому обидва Інтернаціонали об'єдналися в Соціалістичний робітничий Інтернаціонал. З тих пір і аж до розпуску в 1943 р. Комінтерну між ними політична боротьба була більш жорстка, ніж між соціалістами і фашистами.
Таким чином, перша спроба встановлення єдиного робітничого фронту, про яку було заявлено в 1922 р., закінчилась невдачею.
Економічна, політична і соціальна стабілізація в країнах Європи, яка мала місце в 1924-1928 рр., поставила перед правими і лівими соціалістами нові
Loading...

 
 

Цікаве