WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Економічне і соціально-політичне становище Італії у міжвоєнний період - Реферат

Економічне і соціально-політичне становище Італії у міжвоєнний період - Реферат


Реферат на тему:
Економічне і соціально-політичне становище Італії у міжвоєнний період
У Першій світовій війні Італія була на стороні країн Антанти. При цьому її армія зазнавала серйозних військових невдач. 700 тис. італійців загинули на фронтах війни, в полон до супротивників потрапило 250 тис. чол., втекло з фронту 350 тис. чол., інвалідами війни стали 450 тис. чол.
Економічне становище в країні після закінчення війни визначалось декількома факторами. Війна обійшлася Італії в 65 млрд. лір. Національне багатство за роки війни скоротилось на 1/3 (12 млрд. лір). У результаті значного скорочення експорту і суттєвого збільшення імпорту платіжний баланс набув різко пасивного характеру, дефіцит державного бюджету в 1919 р. складав 23 млрд. лір. Внутрішній борг зріс з 15,3 млрд. лір у 1914 р. до 49,9 млрд. лір у 1919 р. Зовнішній борг (якого не було до війни) зріс до 19,2 млрд. лір. Інфляція, яка в 1920 р. досягла 400% від рівня 1913 р., важко відбивалась на становищі трудівників і особливо безробітних, найбіднішого селянства, службовців, інвалідів війни і міської бідноти.
Через нестачу робітничої сили (більше як половина дорослого чоловічого населення була мобілізована в армію), припинення ввезення хімічних удобрень скоротилось виробництво продукції сільського господарства. Харчова і легка промисловість занепадали. Розруха в сільському господарстві стала суворою реальністю. Дрібні і середні селянські господарства розорювалися.
Для нормального функціонування промисловості не вистачало олова, нікелю, заліза, бавовни, нафти, лісу.
Разом з тим, потреби війни різко змінили структуру італійської промисловості. Значно зросли галузі промисловості, що працювали на війну. Великі трести воєнної, металообробної, машинобудівної та хімічної промисловості одержували від держави кредити, їх підприємства в першу чергу постачалися паливом і сировиною. На кінець війни Італія з аграрної країни перетворилася в аграрно-індустріальну.
Війна сприяла прискоренню процесу концентрації капіталу, а тим самим і зростанню економічної і політичної могутності монополій. Чисельність робітників, зайнятих у металообробній промисловості, зросла в 10 разів порівняно з довоєнним часом.
Одночасно в промисловості йшов процес розорення дрібних і середніх підприємців. За роки війни погіршилось становище основної маси робітників. Безробіття після війни також зросло. Сотні тисяч демобілізованих солдатів і офіцерів не могли знайти собі роботу.
Наслідком цього було загострення класової боротьби в країні у формі страйків. У 1919 р. їх кількість зросла в 25 разів. Кількість членів профспілок зросла в 5 разів. Організованість робітників забезпечувала їх перемогу. Робітникам вдалося за короткий час добитися значного поліпшення свого становища. Найважливішим їх здобутком був 8-годинний робочий день. Помітно підвищувався і рівень зарплати
Слід додати, що страйки в Італії в післявоєнний період були як економічного, так і політичного характеру (страйки солідарності з радянською Росією, перш за все).
Зросло число страйків і страйкарів і в селах Італії. Вони через свою профспілкову організацію домагалися того, щоб сільські робітники наймалися на роботу через профспілки. Самовільне захоплення селянами земель стало звичайним явищем. У деяких районах Італії селяни домоглися зменшення орендної плати за землю.
Політичним лідером трудівників Італії в перші післявоєнні роки була Соціалістична партія. Чисельність її рядів зросла у 10 разів, перевищивши 200 тис. чол. Соціалістична партія керувала Загальною конфедерацією праці, в якій у 1920 р. нараховувалось понад 2 млн. чол.
Ось такий стан в економічному і соціально-політичному житті країни привів до глибокої кризи в середовищі італійського керівництва. У парламенті більшість належала лібералам, які у свою чергу мали праве і ліве крило. Праве крило очолював Саландра, ліве - Джолітті і в певній мірі В. Орландо.
Буржуазні партії явно втрачали свій вплив на маси. Це викликало у них турботу. Маючи на меті послабити вплив Соціалістичної партії, вони в терміновому порядку створили католицьку народну партію (Партіто д' пополяре), яка одразу ж висунула таке радикальне гасло, як конфіскації поміщицьких земель і передачі їх селянам, правда, за викуп. Чимало селян заявили про свою підтримку католицької народної партії. До першого з'їзду в середині 1919 р. в Болоньї ця партія нараховувала у своїх рядах уже 55 тис. чол.
Другим тактичним запобіжним заходом було використання невдоволення результатом війни інтелігенції і демобілізованих офіцерів, розпалювання в них націоналізму і шовінізму. Нагадаємо, що Італія рішенням Паризької мирної конференції отримала лише Південний Тіроль і частину області Трентіно. Мета ж була оволодіти усією Адріатикою.
Серед інтелігенції були знайдені такі особи, як поет Г. д'Аннунціо і колишній член Соціалістичної партії, журналіст Б. Муссоліні. Для боротьби з лівим робітничим рухом вони уже на початку 1919 р. приступили до створення своїх збройних загонів. У квітні 1919 р. їх загони в Мелані розгромили приміщення газети соціалістів "Аванті".
У 1919 р. уряд В. Орландо подав у відставку. Новий уряд очолив Нітті. У цей час в Італії розгортався рух протесту проти спекуляції торговців хлібом. Уряд Нітті вжив радикальних заходів до спекулянтів продовольчими товарами. Ціни на них впали майже на 50%.
16 листопада 1919 р. відбулися перші після війни вибори в парламент. Вибори відбулися вперше на основі пропорційної системи голосування. На перше місце вийшла Соціалістична партія, отримавши 1,8 млн. голосів виборців і відтепер мала в парламенті 156 мандатів (приблизно 1/3 місць). Друге місце зайняла Католицька народна партія, отримавши 100 мандатів. Фашисти на цих виборах не отримали жодного депутатського мандата. Буржуазні партії явно втрачали свої політичні позиції. Вони змогли сформувати уряд на чолі з Джолітті тільки завдяки підтримці Католицької народної партії.
У цей же час почалась криза в Соціалістичній партії. Причиною її було наявність у ній двох течій: максималістів (виступали за здійснення соціалістичної революції і встановлення диктатури пролетаріату в Італії) і реформістів (мали реальну політичну владу в партії). Лідером максималістів був Серраті. До того ж саме в цей час у Соціалістичній партії почала складатися комуністична течія (лідер Бордіга). У комуністичній течії не було чіткої ідеологічної платформи. Бордіга скоро відійшов від комуністичної течії. Лідерство в комуністичній течії переходить до соціалістичної організації Турину та групи її молодих соціалістів на чолі з Грамші, Тольятті, Терраччіні. Вони домагалися утворення на підприємствах фабрично-заводських рад - органів самоврядування і контролю над виробництвом. Першими фабрично-заводські ради утворили робітники заводу "Фіат" в Турині.
У серпні 1920 р. почався страйк робітників металообробної і машинобудівної промисловості Мілану, Турину, Генуї, Неаполя, Риму в знак протесту проти намірів підприємцівпонизити зарплату робітникам на 50%. 30-31 серпня страйкарі зайняли підприємства, на яких вони працювали, створили там озброєну робітничу охорону (Червону гвардію), розпочали виробництво і збут продукції. Лідери Соціалістичної партії повністю відсторонилися від керівництва рухом, передавши його в руки Загальної конфедерації праці (голова д 'Арагона). Профспілкові лідери домовились з урядом і промисловцями про збільшення робітникам зарплати і запровадження робітничого контролю над виробництвом (останнє не було виконано). Страйки припинилися.
З цього часу починається спад революційної хвилі. Буржуазія переходить у контрнаступ,
Loading...

 
 

Цікаве