Лужицька культура представлена могильниками й поселеннями Типовими ( великі могильники із сотнями поховань, найчастіше у вигляді пласких, тобто не позначених зверху курганним насипом, неглибоких могил з урною, що містить попіл спаленого небіжчика Найбільш рання ступінь лужицької культури відноситься до третього періоду бронзового вису (1300-1100 рр. до н.є.) і обмежується у своєму поширенні Лужицею. Сілезією. Великопольшею Лужицька культу Ра вже в третьому періоді бронзового віку поширилася на південно-східну час Тину Мекленбурга, майже весь Брандербург, східну частину Саксонії, північно-східну Чехію, північно-східну Моравію, північно-західну Словаччину й більшу .частину Польщі У четвертому періоді бронзового віку (1100-900 рр до н є ) територія лужицької культури розросталася в усіх напрямках Особливо істот чим було її просування на північний схід і схід, де вона заходила за Буг і займала кут за Віслою й Саном
В останньому періоді бронзового віку межі лужицької культури на північно МУ заході й заході, у північному Бранденбурзі, східному Мекленбурзі й на верхній Ельбі в Чехії трохи зменшуються під натиском предків німецьких племен Однак на сході в цей період лужицька культура поширюється до західної Волочи. Основними областями лужицької культури були північно-східна Чехія, Моравія, Сілезія. У другій половині раннього залізного віку частина населення поморської культури перетнула водну перешкоду Но rem та клином урізалася в області інших груп лужицької культури На думку польського археолога Костшевського, місцеве населення завзято опиралося північним завойовникам (про це свідчить густа мережа городиш як у Куявії та Мазовії, так і в південній частині Великополыш й Сілезії) У 400-150 рр до н є північні прибульці проникать на південь- на Одер, на південний схід уверх за Віслою, доходячи до Збруча на території Західної України.
У період пізньої бронзи й раннього заліза на північному заході й заході на лужицьку культуру нашаровуються та частково витісняють її культури сусідніх етнічних груп (германців) Особливо важливим був рух кельтів, що почався в 400 р до н.є., у результаті якого відбувається злиття лужицької й кельтської культури в районі Польщі виникає нова культура, так звана культура ямних поховань. Німецькі археологи протягом тривалого часу дотримувалися думки, що ця культура належить германцям і її поява пов'язана з вторгненням вандалів у другій половині II ст до н є
Польські археологи припускають, що вона пов'язана з венедами - найдавнішим із відомих історії слов'янських утворень. Як доказ вони наводили не тільки її перебування на території, на якій, згідно з даними письмових повідомлень, жили венеди, але також її тісні генетичні зв'язки, з одного боку, з історичною слов'янською культурою, з іншого - із давнішою лужицькою культурою, ненімецька приналежність якої зрозуміла навіть німецьким археологам.
Незважаючи на той факт, що основна частина східної половини Центральної Європи зберігає дотепер виразні сліди перебування балтів, усе-таки практично всі дослідники шукають найдавнішу прабатьківщину слов'ян на північ від Карпатських гір, десь на просторі між ріками Одер, Вісла й Дніпро.
Одним із важливих аргументів прихильників східної орієнтації є так звана зооботанічна теорія, висновки якої базуються на розгляді назв рослин і представників тваринного світу, які є в слов'янських мовах. Відповідно до своїх лінгвістичних висновків захисники цієї версії розшукують прабатьківщину слов'ян поза межами поширення таких дерев, як бук, черешня, білий клен, модрина, а саме між Віслою, Західним Бугом, Прип'яттю, Карпатами й середньою течією Дніпра. Але багато хто не вважає таку методику правильною.
Прихильники західного місцезнаходження слов'янської прабатьківщини (Костшевський, Козловський, Чекановський, Лер-Сплавинський та інші) шукають її в основному в межиріччі Вісли й Одеру. Вони спираються на те, що лужицька культура цілком або частково належала слов'янам. Як доказ вони наводять ті факти, що в слов'ян і носіїв лужицької культури збігаються місця поселень, форма й прийоми будівництва жител, похоронні обряди (трупоспалення), а головне (за "методом виключення" Бронштейна) тим, що в інщому випадку для слов'ян у Європі 1 тис до н. є взагалі неможливо знайти місця для поселен- t ня з огляду на те, що вони є одним із наймогутніших і найчисленніших народів цього континенту.
Однак ця теорія теж має слабкі місця. її можна обвинуватити у відсутності слов'яно-німецьких мовних зв'язків. Учений Лер-Сплавинський зміг установити на основі формального статистичного обліку, що в слов'ян більше мовних зв'язків із німецькою мовою, ніж у балтійців. Висновок: слов'яни жили в безпосередній близькості від германців,на захід від балтійців. Однак і тут є свої нюанси. Ці факти були зібрані в різні часи, отже, і цю теорію не можна вважати доведеною. Але вчені більше схиляються до того, що прабатьківщиною слов'ян була карпато-дунайська прабатьківщина, а не дніпровсько-прип'ятська.
Аргументація західного місцезнаходження слов'ян
Як перший аргумент існує така версія. У полабських, поморських й інших західних слов'ян збігаються назви з найдавнішими етнічними найменуваннями східнонімецьких народів.
Другий аргумент базується на даних топонімії - науки про географічні назви. Знаходячись на тій або іншій території, народи дають найменування різним географічним об'єктам, ці назви потім переходять із покоління в покоління, не змінюються й згодом, навіть якщо народ, який дав їх, пішов в інше місце або взагалі зник.
Якщо звернутися до антропологічних досліджень, то виявляться чотири основних антропологічних типи, що проживають на безсумнівно слов'янських землях - район на північ від Карпат 1) помірно довгоголовий, з невеликими розмірами черепа й обличчя - прибалтійський; 2) довгоголовий, широковидий - кроманьйонський. 3) довгоголовий, з вузьким обличчям - моравський: 4) середньоголовий, широконосий, із випнутими вперед щелепами - сілезький (відомий у цих місцях уже з епохи неоліту й ранньої бронзи).
Перші 2 типи в епоху неоліту були поширені набагато більше, ніж окреслений ареал (наприклад, прибалтійський тип був відомий на півдні Скандинавії), тому вони навряд чи можуть бути визнані споконвічно слов'янськими. Найбільш цікавим є третій, моравський, антропологічний тип, тому що границі його поширення повністю вміщуються в рамках імовірної прабатьківщини слов'ян. Цей тип обличчя виявлений найбільш яскраво в слов'ян із Моравії та Слабошева. У період раннього середньовіччя на цей тип стає схожим населення, яке проживає в районі Познанського воєводства (Польща), і деякі групи східнослов'янського племені жителів півночі. Таким чином, з антропологічних даних начебто напрошується висновок про те, що областю первісного формування слов'янства є територія, що безпосередньо примикає до середньої та верхньої течії Дунаю й охоплює верхів'я Ельби, включаючи її ліві притоки, Одеру й Вісли.
Одночасно в роботі дослідників ще багато незрозумілостей. І тільки шляхом копіткого вивчення всіх даних можна буде згодом дійти правильного висновку про справжню слов'янську прабатьківщину.