WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Роль США в НАТО - Курсова робота

Роль США в НАТО - Курсова робота

силами НАТО в Європі. У першій половині 1970-х років, не без участі Вашингтону, почалось укріплення "європейського ядра" у Північноатлантичному Союзі. В цей час таке ядро вже існувало у формі Єврогрупи, в рамках якої постійна увага приділялася практичним шляхам і засобам "покращання воєнної галузі" європейського співробітництва .В багато чому саме завдяки зусиллям Єврогрупи за період перебування у влади в США двох республіканських адміністрацій Р.Ніксона іДж.Форда - військові витрати західноєвропейських країн НАТО збільшились більш ніж на 135% : з $24,6 млрд у 1969 році до $57,9 млрд у 1977 році (в цінах 1972 року). За цей же час доля Західної Європи у загальних воєнних витратах Північноатлантичного блоку збільшилась з 22,7% до 35,7%11 .
Влітку 1971 року, коли адміністрація Р.Ніксона з успіхом застосовувала обмеження імпорту, збільшилися на 10% митні тарифи на іноземні товари. В результаті Вашингтону вдалося отримати від більшості західноєвропейських партнерів значних військово-політичних і економічних поступок, в тому числі істотного збільшення воєнних витрат країн-учасниць Північноатлантичного блоку. Після того як ця та деякі інші цілі були досягнуті, американський уряд відмінив митні надбавки. Отже, іноді Америка використовувала свою економічну перевагу, для натиску на західноєвропейські країни.
За адміністрації Р.Ніксона США більше не вимагали прямого узгодження членами НАТО своїх акцій в Південно-східній Азії, а тим більше їх безпосередньої участі в цих акціях. Вашингтон користувався там послугами союзників по іншим блокам або взагалі обходився своїми силами. Американський дослідник М.Каплан писав, що Сполученні Штати не повинні так тісно зв'язуватися з НАТО, щоб здавалося нібито будь-яка їх дія де-небудь у світі буде залучувати їх союзників.
У період близькосхідної кризи 1973 року "строптивість" західноєвропейських учасників НАТО проявилася у гострій формі. Північноатлантичний Союз в цей час був фактично паралізованим в результаті відокремлення майже всіх партнерів США по блоку, крім Португалії. Західноєвропейські країни не тільки прагнули уникнути залучення у дуже небезпечну ситуацію, але й не узгоджували загальну позицію Сполучених Штатів по близькосхідній проблемі. Послаблюючий вплив на Північноатлантичний Союз у 1973 році оказав вихід Франції із військової організації НАТО. В цілому до середині 1970-х років в НАТО склалася така обстановка, для якої було характерно розходження у думках на те, для чого існує НАТО.
У червні 1974 року в Оттаві відбулися переговори США із західноєвропейськими учасниками блоку з питання про роль НАТО. Вашингтон висунув проект так званої нової Атлантичної хартії. Американські представники наполягали на включенні в текст майбутньої угоди пропозицій, які б підтверджували необхідність взаємодії країн НАТО і за межами займаємої ними території. В липні 1974 року в Брюсселі було підписано декларацію про атлантичні відносини. Як і попередні американські адміністрації, уряд Р.Ніксона надавав виключно великого значення воєнній діяльність в НАТО. Вихід Греції із військової організації Північноатлантичного Союзу в результаті подій на Кіпрі влітку 1974 року, наніс чуйного удару по позиціям блоку на півдні Європи і у Східному Середземномор'ї. Воєнно-стратегічний стан Греції високо оцінювався керівництвом США і НАТО.
З деякими нюансами президент Картер продовжив лінію своїх попередників на забезпечення американського впливу в Західній Європі, на укріплення Північноатлантичного Союзу як основного інструменту своєї політики як на Європейському континенті, так і поза його межами.
Під натиском Сполучених Штатів на лондонській сесії Ради НАТО, проведеній у травні 1977 року, на рівні глав держав і урядів, було прийнято рішення про реальне збільшення воєнних витрат на 3%, які входять до блоку на протязі п'яти років, починаючи з бюджету 1978 року. Правлячі кола США наполягали на тому, щоб країни-учасниці Північноатлантичного союзу не обмежувалися розробками тільки короткострокових програм, а планували свої воєнні приготування на довгостроковій основі, з тим, щоб надати збройним силам Заходу можливість задовольнити потреби у воєнній сфері, що зміняться у 1980-ті роки .Однак здійснення цієї програми вимагало б колосальних витрат, а економіка Західної Європи і без того переживала хронічні труднощі. В кінці травня 1978 року у Вашингтоні відбулася сесія Ради НАТО . Одним з головних пунктів повістки дня сесії було прийняття довгострокової воєнної програми Північноатлантичного Союзу. У відповідності з рішеннями сесії у наступному десятиріччі передбачалося запустити близько десяти нових підпрограм, реалізація яких призвела б до різкого збільшення боєздатності. На ці цілі країни-учасниці НАТО повинні були витрати додатково $80 млрд.12
У воєнному бюджеті на 1979 фінансовий рік, який адміністрація Дж.Картера представила як "бюджет НАТО", Сполученні Штати різко посилили акцент на укріплення воєнної машини блоку, збільшення асигнувань Пентагону приблизно на 2% у порівнянні з попереднім роком, а асигнування на потреби НАТО збільшити більш ніж на 4,5%. За адміністрації Картера, Вашингтон значно активізував західноєвропейський напрям своєї політики. Внесок США у різні сфери діяльності Північноатлантичного блоку систематично збільшувався. Однак посилився натиск і Західної Європи, про що, зокрема зазначалося в англійській газеті "Гардіан": "Західна Німеччина та інші західноєвропейські країни менш охотно, ніж у минулому примирюються із домінуючою роллю Сполучених Штатів у визначенні міжатлантичної політики".13 .
Правлячі кола США спробували нейтралізувати натиск Західної Європи. Так вже на травневій сесії Ради НАТО у 1977 році президент Дж.Картер знову запевнив "молодших партнерів" в тому, що Сполученні Штати будуть звертатися до своїх союзників за порадою, прислухатимуться до них. Крім того Вашингтон використав події в Афганістані, щоб знову запевнити союзників у важливості нарощування озброєнь, перш за все в контексті здійснення довгострокової воєнної програми НАТО. У 1979-1980 роках із завданням нарощування воєнних бюджетів справилися лише три учасники НАТО - самі США (3,6%), Португалія і Люксембург. Для інших держав Північноатлантичного Союзу середні показники збільшення воєнних витрат за два роки складали : Великобританія-2,8%, Західна Німеччина, Нідерланди, Норвегія, Туреччина-2,3%, Бельгія-2%. Лише 2% складав приріст в Італії і Данії. В цілому по НАТО реальне збільшення воєнних витрат, за данними американського уряду, складало: 1978-2%, 1979-2,5%, 1980-2%14 .
Роки президентства Дж.Картера були як для США так і для їх західноєвропейських союзників періодом гострих дискусій з приводу ядерної політики Сполучених Штатів у Північноатлантичному блоці. Питання про розміщення в Західній Європі нейтронної зброї обговорювалось на осінній та зимовій нарадах НАТО. Восени 1979 року в Брюсселі відбулася конференція "
Loading...

 
 

Цікаве