WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Релігійний фактор в історії Росії - Курсова робота

Релігійний фактор в історії Росії - Курсова робота

переведення Івана Неронова з Нижнього Новгорода в Москву і призначення його протопопом Казанського собору, а трохи пізніше відбулися призначення протопопами інших ревнителів благочестя: Авакума Петрова - у Юрьєвець-Поволжський, Данила - у Кострому, Лазаря - у Романов і Логина - у Муром. Однак ці починання не привели до бажаних результатів. У нових протопопів, що ввели "одноголосність" і доповнили служби проповідями і повчаннями, не виявилося послідовників серед парафіяльного духівництва. Нетерплячий і рішучий протопіп Авакум Петров намагався підняти благочестя священиків і віруючих Юрьєвця-Поволжського примусовими мірами, але це скінчилося обуренням населення і побиттям протопопа.
Серед членів кружка не було єдності в оцінці розбіжностей у богословській системі і церковно-обрядовій практиці, що існували між російською і грецькою церквами. По цьому питанню виникли дві точки зору, і кружок розділився на дві групи.
Одну групу склали провінційні ревнителі благочестя - протопопи Іван Неронов, Авакум Петров, Данило, Лазар і Логин, а також диякон Благовіщенського собору Федір Іванов. Їхнім прихильником був спочатку і Никон. Вони дотримувались традиційного для російського духівництва погляду, що затвердився в XVI в. Його прихильники вважали, що відмінність чина богослужіння й обрядів грецької церкви від росіян є показником утрати греками справжньої православної віри, що була, на їхню думку, наслідком завоювання Візантії турками, підпорядкування греків "безбожним" завойовникам і зносин грецької церкви з "латинською" ("єретичною") римською церквою. Вони вважали також, що внаслідок реформи Петра Могили (київський митрополит з 1632 по 1647 р.) справжню віру втратила й українська церква.
Другу групу склали цар Олексій Михайлович, Стефан Вонифатьєв, Ф. М. Ртищев і інші столичні члени гуртка. Пізніше до них приєднався Никон. Вони відмовилися (у відомій мірі - по політичним мотивам) від традиційної оцінки грецької церкви, як ухиленої від справжньої віри. Нову її оцінку вони виразили в "Книзі про віру", виданої в 1648 р. з ініціативи Стефана Вонифатьєва, зокрема в положенні про те, що й у "нинішній час у неволі турецькій християни віру православну цілу дотримують, ...так заградяться усяка вуста глаголющих неправду ...на смиренних греків" . Ця група ревнителів благочестя вважала за необхідне усунути розбіжності в богословській системі і церковно-обрядовій практиці між церквами на основі грецького зразка. Ця пропозиція одержала підтримку вузького, але впливового кола духовних і світських осіб у Росії, у тому числі патріарха Йосипа, і церковних ієрархів України. Не чекаючи вирішення питання про шляхи проведення уніфікації богословської системи і церковно-обрядової практики, що належало прийняти церковному собору, цар і інші столичні ревнителі благочестя здійснили деякі заходи, що поклали початок виправленню російських богослужбових книг по грецьких зразках. Так, з Києва були запрошені в Москву учені ченці, що добре знали грецьку мову, для виправлення книг. Приїхали в Москву в 1649 р. Єпифаній Славинецький і Арсеній Сатановський, а в 1650 р. - Дамаскін Птицький.
Найбільше невдоволення патріарха Йосипа викликало самочинний введення ревнителями благочестя "одноголосності" у ряді соборів і парафіяльних храмів і їхнє втручання (завдяки приналежності до кружка царя Олексія) у призначення архієреїв, архімандритів і протопопів. Щоб покласти кінець цьому втручанню, патріарх Йосип на церковному соборі 11 лютого 1649 р., скликаному за розпорядженням царя, використовував слабість позиції ревнителів благочестя в питанні про "одноголосність". Ревнителі благочестя, наполягаючи на "одноголосності", не передбачали скорочення богослужбового тексту, тому служби ставали настільки тривалими, що багато віруючі не вистоювали їх до кінця. Таким чином, віруючі позбавлялися встановленої для них "духовної їжі". Пропуск же служби чи достроковий відхід з її вважалися великим гріхом. Тому при розгляді 11 лютого 1649 р. з ініціативи царя пропозиції ревнителів благочестя про введення у парафіяльних церквах "одноголосності" патріарх і архієреї відкинули пропозицію про введення "одноголосності".
Цар Олексій Михайлович був незадоволений рішенням церковного собору і поведінкою патріарха. Він не затвердив цього рішення, але і не міг скасувати його своєю владою. У підсумку цар зажадав передати питання про "одноголосність" на розгляд константинопольського патріарха. Переписування зайняло два роки. У відповідь на послання Йосипа, константинопольський патріарх, догоджаючи по спірному питанню царю писав, що "одноголосність" і в парафіяльних церквах "не тільки личить, але і неодмінно повинно бути". У зв'язку з цим у 1651 р. був скликаний новий церковний собор. Він скасував вирішення попереднього собору й ухвалив "співати у святих божиїх церквах, ...псалми і псалтир говорити в один голос, тихо і неспішно". Патріарх і його прихильники виразили своє невдоволення утручанням світської влади в церковно-обрядові справи. Це був осуд намірів царя і близьких до нього ревнителів благочестя самим здійснити церковну реформу.
До липня 1652 р., тобто до обрання на патріарший престол Никона (патріарх Йосип умер 15 квітня 1652 р.), становище в церковно-обрядовій сфері залишалося невизначеним. Протопопи і священики з ревнителів благочестя і митрополит Никон у Новгороді, не зважаючи на вирішення церковного собору 1649 р. про помірне "багатоголосся", домагалися здійснення "одноголосної" служби. Навпроти, парафіяльне духівництво, відбиваючи настрої парафіян, не виконувало рішення церковного собору 1651 р. про "одноголосність", у зв'язку з чим у більшості церков збереглися "багатоголосні" служби. Результати виправлення богослужбових книг не впроваджувалися в практику, тому що не було церковного схвалення цих виправлень. Ця невизначеність найбільше турбувала царську владу.
В 1648 році розпочинається Національно-визвольна війна українського народу проти польського панування і вже в 1649 р. у Москву прибув представник Б. Хмельницького С. Мужиловський із пропозицією прийняти Україну під владу Росії. Вирішити це питання, не усунувши релігійно-обрядових розбіжностей між російською і грецькою церквами і не переборовши негативне відношення російських православних ієрархів до церкви України, було, щонайменше, необережно. Цар Олексій Михайлович розумів необхідність реформи церкви. А її успішне здійснення було доступно тільки сильній патріаршій владі, що володіла самостійністю і високим політичним авторитетом і здатній централізувати церковне управління. Це визначило наступне відношення царя Олексія до церковної влади.
Вибір царя упав на Никона. Казанський митрополит Корнилій і ревнителі благочестя, що знаходилися в столиці, не посвячені в плани царя, подали чолобитну з пропозицією обрати в патріархи Стефана Вонифатьєва, найбільш впливового й авторитетного члена кружка. Реакції царяна чолобитну не пішло, а Стефан ухилився від пропозиції і наполегливо рекомендував своїм однодумцям кандидатуру Никона. Останній теж був членом гуртка. Тому ревнителі
Loading...

 
 

Цікаве