WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Етнічний розвиток Русі-України - Курсова робота

Етнічний розвиток Русі-України - Курсова робота

Реферат з теми:

Етнічний розвиток Русі-України

Одночасно з політичним в IX-X ст. відбувався етнічний розвиток Русі-України. Почалося складання територіального центру русів-українців, до сфери впливу якого згодом підпадають навколишні регіони. Таким центром стала Київська земля з її могутнім етнічним й економічним потенціалом. Тут швидше ніж у навколишніх землях розвивалися феодальні відносини, в IX-X ст. з'явилися перші індивідуальні земельні володіння дружинної знаті, розбудовувалися міста й посилювався їхній вплив на сільські округи.

Завершення формування української народності

Особливістю Київської землі було те, що вона в період формування не належала якомусь конкретному князеві, а вважалася спадковим володінням великокнязівської родини. Хто володів нею, той мав управляти і всією Київською Руссю. Крім великого князя, важливу роль у житті регіону й всієї держави відігравала київська знать. Саме вона найбільше ратувала й боролася за підкорення та господарське освоєння територій сусідніх племен.

Після міграції уличів на початку X ст. у межиріччі Південного Бугу й Дністра влада київських князів поширилась на землі в басейні Тясмина та нижніх течіях Сулою та Псла. Щоправда, пізніше залежність цих територій від київських властей стала формальною, фактично ж вони перебували під контролем кочівників. До 1036 р. південні кордони Київської землі проходили по р. Стугні, а пізніше по р. Росі. Місцеве населення, що складалося з нащадків літописних уличів, а також прийшлих з-за Дону алано-болгар, опинилося у сфері впливу більш розвиненого населення Київської землі. Чи не найшвидше влада київських князів утвердилася на просторах древлян. Однією з причин цього стала відносна слабкість місцевих правителів і відсталість краю у переході до ранньофеодального суспільства. При всіх соціально-політичних колізіях землі древлян залишалися невід'ємною частиною територіального центру русів-українців. Дреговицька Турівщина з часом стала уділом київських князів, а решта утворила Полоцьку землю. На заході територіальна експансія київських можновладців натрапила на сильний опір феодальної знаті волинян, яка швидко збагачувалася й зуміла досить відчутно зміцнити своє становище. За князювання Володимира Святославича київська знать активізувала господарське освоєння земель сіверян і одночасно почала захищати їх від нападів кочівників. Проте перетворення Чернігова й Переяслава на центри навколишніх округ послабило вплив Києва у віддаленому Лівобережжі.

Зростання ролі Київської землі в Середньому Подніпров'ї відбилося у відповідних топонімах та гідронімах. У басейні Тетерева на той час одна з річок стала називатися Киянка, Десни - Либідь, а поблизу Чернігова з'явилося с. Києнки. УХ - першій третині XII ст. Київська земля вже виступає як етнополітичний центр Середнього Подніпров'я з нечітко визначеними кордонами, крім південних, що свідчило про незавершеність процесу формування територіально-політичного об'єднання. Київська земля одночасно стає й політичним центром всієї Давньоруської держави.

Певна відособленість Київської землі серед навколишніх регіонів у IX-XI ст. проявилась у поширенні на неї назв "Русь" або "Руська земля". Залежно від політичної ситуації ними називали територію навколо Києва або разом з частиною Переяславщини й Чернігівщини. Наприклад, київський князь Святополк у 1015 p., як писав літописець, зібрав проти свого брата Ярослава "бещисла вой, русь (воїв з руських племен навколо Києва. - Авт.) і печенігів". Посівши Київський престол, Ярослав, у свою чергу, об'єднав проти Святополка "русь, і варяги, і словени". В такому самому значенні термін "русь" вживався й в інших випадках. "Руссю" іноземці називали й усю Київську державу.

Одночасно з територіальними змінювалися назви й населення. Поступово зникає поділ місцевої людності на літописні племена й з'являються етноніми, похідні від назв найбільших міст. З 944 р. літописець щодо населення Київської землі почав вживати назву "кияни" замість "поляни". Це вже свідчило про складання відносної етнічної спільноти жителів Київської землі та її відмінність від навколишніх етносів. Однак з різних причин така назва не прижилася. За населенням Середнього Подніпров'я IX-XI ст. остаточно утверджується етнонім "русь", який мав тут глибоке етнополітичне коріння й увійшов у свідомість як слов'янських, так і неслов'янських народів.

Етнічний центр українського народу сформувався на багатонаціональній основі. Крім русів-українців, у цьому процесі брали участь також північні слов'яни, переселені на укріплення південних рубежів країни, а також поляки й тюркські народи. У різні часи Русь не лише воювала з кочівниками, а й торгувала, мала з ними мирні відносини. Коли з 60-х років XI ст. половці почали тіснити печенігів, то частина з них відійшла за Дунай, а решта - під захист київського князя. Те ж саме зробили й інші тюркські племена, зокрема торки, берендеї, ковуї. З дозволу київського князя вони зайняли малозаселені землі Поросся та Південної Переяславщини й зобов'язалися не пропускати на Київ інших кочівників. Руси-українці називали ці тюркські племена за кольором їхніх шапок чорними клобуками, а зайняті ними землі за назвою укріпленого центру торків Торчеська - Тор чеською волостю. Під впливом русів-українців чорні клобуки почали переходити до напівкочового способу життя, запозичували в них елементи землеробства й ремесла, вбрання, мови тощо. За межами Київської землі, вниз по Дніпру аж до Руського моря, стояли нечисленні не укріплені села зі змішаним складом населення. Вони були осередками русько-української культури серед тюркомовного кочового світу.

Одним з основних показників існування народності є власна мова. Більшість дослідників вважали, що в період Київської Русі сформувалася єдина для всього населення країни давньоруська мова. Однак деякі з них дотримувалися іншої точки зору. Зокрема, академік А. Кримський відстоював існування української мови принаймні з XI ст. З цього приводу він писав на початку XX ст., що "жива мова Півдня XI ст. стоїть посеред східного слов'янства цілком уже відокремлено. Мова Наддніпрянщини та Червоної Русі XI ст. - це цілком рельєфна, яскраво індивідуальна лінгвістична одиниця. У ній дуже легко взнати прямого предка сьогочасної української мови...". Такі висновки видатного сходознавця підтверджує практика етнополітичного формування Київської землі. Територіальна, етнічна й політична консолідація середньоподніпровських племен в єдину історичну спільність супроводжувалась аналогічними процесами і в мовному середовищі. Живий розмовний говір народу, що очолював консолідаційні процеси, став мовною основою давніх русів-українців. Українська мова формувалася на лінгвістичній базі говірки полян-русів, яка спочатку синтезувала особливості мов ближчих, а потім і віддалених племен. Подібне відбувалося й в інших регіонах Київської держави. Лінгвістичний аналіз новгородських берестяних грамот XI-XIIст. дав підставу окремим вченим зробити висновок про відособленість давньоновгородського діалекту від інших східнослов'янських діалектів.

У XII ст. на зміну назві "Русь" стосовно українських земель приходить назва "Україна", з появою якої український етнос виступає на політичній арені як окремо сформована історична спільнота. Вперше термін "Україна" знаходимо в "Іпатіївському літописі" під 1187 р. Але якщо врахувати, що на письмі назви територій вживалися вже після того як укорінилися в повсякденному житті, то можна вважати, що вони були поширені й раніше. Розповідаючи про смерть у 1187 р. прославленого боротьбою з половцями переяславського князя Володимира Глібовича, літописець писав: "Й плакашася по нем всі переяславци, о нем же Украина много постона". До останнього часу слово "Україна" тут трактувалося вченими як окраїна Київської Русі, якою і було Переяславське князівство. Але літописець називає окремо Переяслав і Україну, тобто ті землі, що найбільше страждали від нападів кочівників. Саме ними й були Переяславська, Чернігівська та Київська землі. Про вживання цього терміна до різних українських регіонів свідчать й інші згадки. Під 1189 р. у літописі записано про приїзд князя Ростислава "ко Украине Галичькой", під якою розумілися Галичина, Покуття й Подністров'я. "Україною" називали літописці й "Червенські міста" Галицьке-Волинського князівства у 1213 р. У XII-XIII ст. назва "Україна" охоплювала територію від Середнього Подніпров'я на сході до Забужжя включно на заході. Під нею розумілися не окраїнні території, а "край", "земля", "країна". Саме такий зміст вкладали пізніше в термін "Україна" самі українці й власті Великого князівства Литовського. Але поряд з назвою "Україна" ще тривалий час продовжували вживатися у вузькому та широкому значенні назви "Русь" і "Руська земля". Живучість і утвердження кожної з них залежали від багатьох факторів і насамперед від внутрішнього та зовнішньополітичного становища українських земель.

Заняття й побут русів-українців. Основним заняттям русів-українців, як і раніше, залишалося сільське господарство. Завдяки удосконаленню досягнень попереднього періоду воно піднялося на значно вищий щабель розвитку. На зміну перелоговій системі хліборобства приходять дво- й трипільна системи, застосування яких підвищувало врожайність зернових культур.

Loading...

 
 

Цікаве