WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Пережитки язичництва в культурі Київської Русі Х-ХІІІ ст. - Курсова робота

Пережитки язичництва в культурі Київської Русі Х-ХІІІ ст. - Курсова робота

Перше релiгiйне нашарування в давньослов'янському язичництвi складають обряди i вiрування прадавнього населення лiсостепової смуги Украни (середня течiя Днiпра —Десна), що заселяло цю територiю ше з кам'яного вiку (з VI тисячорiччя до н.е.). Цей шар вiдповiдав розвинутому анiмiзму i складався бiльшою частиною з духiв природи , першоосновою їх виникнення є страх, формується демонологічний світ. Головними його представниками виступють упирі, вампіри, русалки, домовики, великої уваги набувабть культи лісів та дерев тощо Мiцно зачепився в народнiй свiдомостi i функцiонував досить автономно щодо культiв пiзнiших язичницьких богiв.

Другий шар у язичництвi давнiх слов'ян, деякі дослідники, пов'язують iз впливом трипiльської культури кiнця IV—ІІІ тисячолiть до н.е. у межирiччi Днiпра — Днiстра, яку вважається однiєю з найбiльш високорозвинених для свого часу. Цей шар вiдбивав релiгiйнi вiрування i культи, пов'язанi з раннiм землеробським господарством, з шануванням божеств родючості та врожаю, що уособлювали собою Всесвіт, а щодо кожної окремої людини виступали як бог чи богиня долі. Тут мають місце обряди та ритуали сезонного господарського циклу (свято приходу весни як початку нового року, свято дозрівання та збору врожаю, і таке інше). Представниками цього шару є боги Рід (Святовид) з рожаницями, Коляда, Ярило, Жива і Морена, Купайло.

Нарештi, центральним шаром язичництва є коло релiгiйних уявлень i практик iндоєвропейцiв ІІІ—ІІ тисячолiть до н.е., прабатькiвдиною яких були пiвденнi степовi регiони Росiї, Молдови, України. В iндоєвропейських народiв склалися загальнi погляди на свiт, його трискладову структуру; вiра в богiв — творцiв неба, землi, людей; практика їхнього вшановування кривавими жертвопринесеннями; надзвичайно розвинутий культ предкiв i поховальна обрядовiсть [30; с. 4-6].

Таким чином, язичництво давнiх слов'ян має витоки з тисячолiтньої iсторiї, протягом якої воно перебувало в процесi постiйних видозмiн. В цьому і полягає головна особливiсть еволюцiї слов'янського язичництва — впродовж усього перiоду iснування якого рiзноякiснi релiгiйнi нашарування в ньому не асимiлювали, не замiнювали один одного, а спiвiснували, взаємодоповнюючись, змiшуючись один з одним. От чому в слов'янському язичництвi напередоднi хрещення Русi в один той самий час iснував пантеон богiв на рiвнi розвинутого полiїтезму при вiдсутностi сталого культу вшанування головних божеств i окремого жрецького прошарку, а поруч з цим пантеоном — не менш популярний i шанований пантеон нижчих духiв на рiвнi первiсного полiдемонiзму.

Бiльш-менш упевнено ми можемо розглядати язичництво тiльки в тому виглядi, в якому воно iснувало в схiднослов'янських племен другої половини І тисячолiття н.е. пiд час виникнення в них власної державності [17; с. 348].

Середньовічні автори знали слов'янське язичество в часи його розквіту, однак залишили про нього дуже мало свідчень [54; с. 338]. Тому для відтворення цього часу актуальним є звернення уваги на найдавнішу форму традиційної культури народу, що тісно пов'язана з природними умовами, історичним буттям народу, способом його життя, діяльністю, характером, психологією. Вона виражена в різних формах: матеріальній (будівлях, знаряддях праці, ремеслах, саморобних засобах транспорту, одязі, їжі) і духовній (звичаях, творах усної народної творчості, обрядах, традиційних знаннях, мистецьких виробах тощо).

Язичество – це не просто релігія, це світогляд, тобто цілісна система уявлень про світ і місце людини в ньому. Боги уособлювали явища природи й космос, а з часом і суспільні процеси. Є всі підстави вважати, що наприкінці І тис. слов'янське язичництво становило собою досить складну систему уявлень, міфологічних образів, котрі мали глибокі первістні коріння та пройшли шлях різних перетворень від мисливських небесних тварин, землеробських богинь родючості до патріархальних і воєнно-дружинних культів Перуна та Сварога [54; с. 338].

Наразі, спираючись на автора фундаментального дослідження про язичество древніх слов'ян, академіка Б.О.Рибакова та історичне джерело ХІІ ст. "Слово про ідолів" можна виокремити чотири стадії розвитку, що відповідають певним історичним епохам у слов'янській дохристиянській історії: поклоніння і покладання треб (жертв) "упирям і берегиням", ставлення страв ("трапез") Роду й рожаницям; культ Перуна; після запровадження християнства таємні ("отай") поклонінням різним богам, у тому числі й найдревнішим [43; с. 5]

Дивовижною сферою народно-традиційної культури є знання, набуті у процессі тривалого спостереження за явищами природи, виробничого і життевого досвіду. Перебуваючи в оточенні непізнаної природи, люди, однак, у процесі часообігу осягали закономірність і взаємозумовленність багатьох явищ. Раціональні знання переплітались із системою вірувань і уявлень. Усе це разом формувало своєрідне середовище, де організовувалося буття людини.

Однією з найдавніших форм духовної культури є звичаї та обряди. Звичаї це повсякденні, усталені правила поведінки, що складалися історично в контексті людських стосунків. Вони, як неписані закони, народжуються разом з народом і передаються з покоління у покоління, стають звичаєвими, –традиційними.

Обряди це символічні дійства, приурочені до відзначення найбільш важливих подій у житті людських гуртів, родин, окремих осіб. Між звичаями та обрядами існує певна різниця. Якщо звичаїв дотримуються щоденно, то обряди виконуються напередодні чи безпосередньо у дні свят [37; с. 117]. Знання природних циклів і орієнтація в часі формувалися ще на тій стадії, коли давне населення вело привласнюючу форму господарювання, тобто існувало виключно за рахунок мисливства і збиральництва. І тільки з часом, коли людина вже приборкала деяких тварин та оволоділа початковими навичками рільництва починає зароджуватися і накопичуватися шляхом фільтрації набутої інформації, знання про відліки часу, пори року, міри та ваги тощо.

Тобто через переважну більшість наших предків, що займалися землеробством, та спеціалізувалися на лісопромислах, звіроловстві й тваринництві, рільництва [12; с. 44-45]; Вирощуючи культурні злаки, випасаючи худобу тощо, селянин фіксував усі атмосферні зміни з огляду на позитивних чи негативних впливів на результати його праці. Саме ці обставини і змушували селян виробити сукупну систему вірувань, прогнозувань і фахову освіту – народну мудрість звести до певної системи, яка б мала практичну користь. Власне це завдання і виконував аграрний (народний, річний) календар – неписаний кодекс рільника [47; с. 11]. Регламентація пристосовувалася до певних календарних подій. Аграрний календар регламентував строки посіву та глибоке розуміння технологій вирощування культурних рослин. В свою чергу Вінець – рік поділяється на чотири пори року – зиму, весну, літо і осінь. А взагалі рік мав 12 місяців і кожен з них мав власну назву, прив'язану до тих чи інших робіт, найчастіше до хліборобних.

Так, аналізуючи назви місяців за різними регіонами, можна простежити діяльність народу у сільському господарстві, кліматі, суспільстві, культурі тощо. Березень – березоль, сочень, з гір потоки, зимобор; Квітень – цвітень, дзюргальник, лукавець, снігогін; Травень – май, травник, пісенник; Червень – червець, хліборост, різноцвіт, кресник; Липень – липець, сінокіс, косень, маківка літа; Серпень – хлібочол, – різносол, жнивець, копень, спасівець; Вересень – вереснець, ревун, зоревник, хмурень, "бабине літо"; Жовтень – костричник, свадебник, позимник, листопад, грязник; Листопад – падолист, грудень, напівзимник, братчиком; Грудень – мочавець, солоноворот, андрієць, стужайло; Січень – просинець, перезим'є, тріскун, сніговик; Лютий – крутень, бокогрій, криводоріг, сніжень, громник, казибрід.

Місяць поділявся на чотири тижні. Уже за часу Трипільської культури на українських землях існував семиденний тиждень, він, доречі, був поширений серед усіх пелазгів аж до Малої Азії, а також у єгипетських жреців. Кожних сім днів відбувалася зміна фази місяця. Також семиденний тиждень добре узгоджується з психо-фізичними ритмами людського організму. А відтак спостерігаються зміни в життєдіяльності людей, тварин, рослин [28; с. 115].

Знання і уявлення про світобудову і розташування небесних світил покладено в основу як астрономічного так і народного календарів, а також припущень щодо організації Всесвіту. Згідно з давніми уявленнями, світ складався із Землі, Сонця, Місяця і, що найважливіше, – семисферного Неба, де у відповідному порядку розташовані усі світила. "Сьоме небо" служило місцем перебуванням богів, тому і вираз "сьоме небо" набув у народній творчості чогось недосяжного, казкового і загадкового. Спостерігаючи за зоряним небом, селяни розрізняли більшість сузір'їв, які в українців отримали свої назви: Великий Віз або Віз (Велика Ведмедиця), Малий Віз або Пасіка (Мала Ведмедиця), Хрест (Лебідь), Дівка воду несе (Орел), Волосожар (Плеяди). Вирізняли на небі й окремі планети (зорі). З планетою Венера, яку пестливо називали Зірниця, Вечірня зіронька, Враннішня зоря тощо, пов'язано чимало прикмет. За нею орієнтувались про пору ночі: опівночі сходила Зірниця, а надранок мерехтіла яскравим світлом вранішня зоря. Помічена була ще одна планета – Марс, яку впізнавали за жовтуватим відтінком світила [31; с. 275-276].

Loading...

 
 

Цікаве