WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Пережитки язичництва в культурі Київської Русі Х-ХІІІ ст. - Курсова робота

Пережитки язичництва в культурі Київської Русі Х-ХІІІ ст. - Курсова робота

Важливе мiсце займало ковальське ремесло, з язичницьких часів магічний сенс набувають обручки, що майже без змін поглинуло християнство [44; с. 279], жіночі прикраси ХІ-ХІІ ст., наприклад, довгі срібні ланцюжки складного плетіння (завдовшки – 177см), що замикає двоголовий ящур, голови якого дивляться в різні боки. Перша – ковтає вечірнє сонце, друга – зригує ранкове [43; с. 280]. Невеличкий жіночий колт, де напаяно близько п'яти тисяч кілечок діаметром 0,06см, в кожному вмонтовано зернятко 0,04см.. На восьми квадратних сантиметрах ювелір зробив 120 золотих квіточок на тонкіх стеблинках [5; с. 99].

Вироблялося бiльш 150 видiв виробiв iз залiза, сталi. На Русi були зробленi деякi технiчнi винаходи, паралельно розвивається і вдосконалюється міське ремесло, виробництво будівельних матеріалів. Існування підтвердив Рибаков Б.О., монастирське виготовлення цегли (хрестоподібні відмітини на цеглі Єлецького та Успенської церков), аналогічні знаки знайдені і в кам'яному спорудженні ХІІ-ХІІІвв.дитинця стародавнього Путивля [3; с. 83]. Знання ремiснично-практичної спрямованостi розвивалися, змiцнювалися, передавалися з поколiння в поколiння.

При двовір'ї, яке продовжувалося віками, християнська релігія залишається офіційною, та поза стінами церкви побутують давні обряди. Приміром, велике шлюбне дійство з урочистими піснями й танцями мало чим змінилося після введення обряду церковного вінчання. Похоронні заплачки, новорічні та весняні святки, русалії і свято Купала, хліборобські та інші звичаї практично не поступилися християнізації, задовольняючи потреби людей, всупереч догматам [24; с. 364]. А оборюванні села проти моровиці несли ікону Богородиці або святого Власія, що заступив Велеса. Культ вогню православ'я теж включило до своєї обрядовості, як священну очищувальну силу. Культ води нова віра оформила в пошанування Параскеви П'ятниці – заступниці джерел. Більше того, церква дозволила включити Семик і русалії до християнського свята Трійці (йдеться про зелені святки) [37; с. 104].

Як доречно висловився Рибаков Б.О., слов'янські боги отримали нові імена, річний цикл поганських свят досить широко використовувався церквою [44; с. 354], шляхом заперечення і сприйняття старої віри, задля послаблення протидії широких мас в утвердженні християнства [19; с. 74]. Новорічні святкування поєдналися з церковними святами Різдва та Хрещення, день бога Ярила став днем Іллі Пророка.

Церковники широко використовували народні легенди і билини для "Житій святих", у яких визнавалися Перун і Хорс "есть два ангела молниина" [42; с. 247]. Мабуть, і такі книги, як "Гадальний Псалтир" та "Трепетник" з явними ознаками народовір'я з'явилися далеко не випадково, хоч церква і забороняла будь-яке ворожіння [29; с. 169]. Згадані книги язичницькими не були, але не стали і християнськими.

Наступаючи на язичництво, офіційна церква постійно пристосовувалася до народовірчих обрядів. Так, за трапезою, присвяченою Рожаницям, пізніше почали читати тропар Богородиці. А деякі священнослужителі, згідно з язичницьким звичаєм, клали під церковний престол на кілька тижнів сіль та мило, щоб потім лікувати ними худобу і людей [15; с. 123]. В народі ще довго "отай" поклонялися язичницьким богам "під овином", приносили жертви "бісам, болотам та джерелам". Церковники скаржилися, що на игрища з демонівськими плясками народ збирається охочіше, ніж на богослужіння. Переконливим підтвердженням відомостей письмових джерел про повільний процес християнізації Русі є матеріали давньоруських могильників [17; с. 74]. Під впливом нової релігії вже в ХІ ст. починається поступова зміна поховального обряду: поряд з трупоспаленням з'являються труположіння. У Х ст. тенденція до збільшення поховань, виконаних за звичаєм інгумаціі, виступає більш чітко. На межі Х–ХІ ст. вона у великих давньоруськіх центрах призводить до відмови від язичницьких ритуальних спаленнь. Новий обряд затверджувався швидше, ніж ідеологічна система світогляду людини. Багато язичницьких елементів – тризна, посипання золою небіжчика, курганні насипи, ритуальна їжа, надгробні плити з написами ще довго не втрачають своєї актуальності, і навіть більш того стають частиною нового поховального ритуалу, пристосовуючись під впливом церкви [17; с. 74].

Завдяки могутнiм дипломатичним зв'язкам розвивається освiта. Мiське населения Русі ставало грамотним. Князi володiли iноземними й давнiми мовами. Кивську Русь почали називали "книжковою краною". При монастирях були створенi школи, бiблiотеки, архiви, перекладалася велика кiлькiсть лiтератури, писались лiтописи, рiвень розвитку культури Київської Русi для свого часу був досить високий [32; с. 281].

Слов'янська писемність i література в ХI — ХII ст. досягла свого розквiту. Менш нiж за 150 рокiв Русь пройшла шлях вiд перiоду безписемності до вершин словесного мистецтва [3; с. 40]. З дописемного перiоду великих успiхiв досягає усна народна творчість, багатство усної мовної культури вiдбито в народнiй поетичнiй i пiсеннiй традиції: пiснях, казках, загадках, прислiв'ях [34; с. 448]. Значне мiсце у фольклорнiй мовнiй традицiї займала календарна мовна поезiя, що спиралася на язичкицький культ: заклинання, обрядовi пiснi тощо. Протягом багатьох поколiнь народ створював і зберiгав своєрiдний "усний" лiтопис у виглядi епiчних сказань про минуле рiдної землi. Усний лiтопис передував лiтопису письмовому [33; с. 55]. До Х ст. вiдноситься виникнения нового епічно-герочного билинного епосу, який став вершиною усної народної творчостi.

З ХI ст. у лiтературних пам'ятках зустрiчаються згадки про блазнiв, музикантів, танцюристів, зi своїми бісівськими піснями і танцями вони були улюбленцями як при дворi князя, так і в селянськiй хатi [39; с. 376]. Улюбленими видовищами народу були колективнi iгрища, присвяченi традиційним побутовим землеробським святам. Гротеск, буфонада, сміх були неодмiнним елементом цих веселих видовищ. "Смiхова культура" зберiгалася в традицiях цих свят. Але християнкі цiнносi й обряди поступово входили й у народну культуру, витісняючи язичництво, перемішуючись з ним [46; с. 132].

Слов'янська абетка, що складена болгарами Кирилом Мефодієм з урахуванням специфiки слов'янської мови, на основі грецького скорописного письма з додаванням букв iз коптського і самаритянського алфавiтiв [12; с. 167]. Одна з писемних пам'яток Київської Русі, "Руська правда", написана справдi народною, простою, чiткою мовою. "Руська Правда" – звіт правових норм, окремі статті якої визначають штрафи за вбивства, приниження гідності, регламентували становище ізгоїв – нових жителів міста, котрі порвали стосунки зі своїми общинами [12; с. 182]. Юридичний кодекс, незважаючи на його початкову новгородську приуроченість, мав важливе загальноруське значення, бо відображав життєвий уклад руського середньовічного міста взагалі і зберігав свою юридичну силу впродовж кількох віків.

Мова найвеличнiшого твору "Слово о полку Ігоревім" коренями iде в народну усну поезiю, звiки автор брав свої образи, епiтети, порівняння. "Слово" унікальне, воно найбiльш повно вiдображає дух епохи, її свiтогляд [3; с. 56].

Вiд ХI – ХІІ ст. дійшло до нас більше 80 духовних і світських книг, давньоруські автори бажали залишатися невідомими. Лiтература Стародавньої Русі швидко стала самостійною. Вона взяла на себе нiби всі функції з виховання народу. Церковна лiтература сформувалася в рiзних жанрах — притчi, житiя, повчання ("Повчання Володимира Мономаха", "Сказання про Бориса i Гліба"). До ХІ ст. відноситься джерела фiлософської культури. Їх пов'язують з релiгiйно-фiлософським твором "Слово про закон і благодать" київського митрополита Іларіона [34; с. 485].

Давньоруську лiтературу можна розглядати як лiтературу одієї теми й одного сюжету. Цей сюжет – світова iсторiя. Тема — змiст людського життя. Багатотомні великi Четъi-Мiнеi (тобто читання, розташовані по мiсяцях року), лiтописи ("Повiсть минулих літ" та інші), хронографи, "ходіння" (описи подорожей) — усе це свідчило про почуття величі світу в давньоруської людини. Лiтература цього періоду носила повчальний характер, розповiдала не про придумане, а про реальне. В нiй не умовні персонажi, а iмена історичних діючих осiб. Лiтература Русі свою головну роль бачила в освіті, проповiді свiтського життя, введеннi руської культури у світову християнську культуру [20; с. 91].

В умовах феодальної роздробленостi важливу роль у збереженнi і зміцненні зв'язків між розрізненими землями грала спільність культурних традицій. Художня спадщина зберігала значения в якостi зразкiв, якi намагалися наслідувати.

І це зрозуміло, як доречно зазначив Л. Любимов, руському народу притамана велич, як духовна так і матеріальна. Прояви можна побачити як у архітектурі, літературному та співочому, образотворчому мистецтві так і в контамінації християнства та язичництва, що багате розмаїттям звичаїв, обрядів та свят обох релігійних систем [29; с. 100].

Loading...

 
 

Цікаве