WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Трансформація світогляду населення Давньої Русі після хрещення - Курсова робота

Трансформація світогляду населення Давньої Русі після хрещення - Курсова робота

Як уже зазначалося, Володимир одержав при охрещенні ім'я "Василій", ім'я свого швагра і хрещеного батька імператора ромеїв. Відтак святий Василій став небесним покровителем і християнським патроном князя. Будівництво християнського храму на честь святого Василія на місці язичницького пантеону не лише унаочнювало докорінну переміну релігійної структури Київської держави, а й символізувало особисту роль Володимира Святославича в цій реформі.

Процедура навернення в християнство киян, яскраво змальована літописцем, поклала початок охрещенню всієї країни. Джерела повідомляють, що відразу після знищення чи радше "вигнання-похорону" язичницьких ідолів у Києві розпочалася насильницька християнізація населення Новгородської землі. Літопис сповіщає про те, що архієпископом до Новгорода було поставлено Якима Корсунянина, пов'язуючи з його приходом зруйнування язичницького капища. Поваленого ідола Перуна тут, як і в Києві, було побито залізними палицями й кинуто у води річки Волхов. Цікавою була реакція якогось городянина, котрий, побачивши, що поваленого ідола хвилями прибило до берега, відіпхнув його далі у воду зі словами: "Досить ти вже їв і пив, а нині пливи геть". За В. М. Татіщевим, який користувався документальними матеріалами, що не збереглися до наших днів, християнізацію Новгорода проводили київські урядовці Добриня та Путята. Велику активність їх у цьому засвідчують скупі, але дуже промовисті слова новгородського книжника: "Хрестив нас Путята мечем, а Добриня вогнем".

Тільки в першій половині XI ст. завершився процес навернення в християнство мешканців Муромської землі, яка за своїм етнічним складом була вельми строкатою. Тут жили переважно народи угро-фінської групи та частково слов'яни, що з'являються в цих краях, як засвідчують дані археології, з другої половини X ст. Цікаво зазначити, що охрещення слов'янських і неслов'янських народів відбувалося не за одним церковним чином. За правління Володимира Святославича не всі давньоруські землі було цілком християнізовано, але є вагомі підстави вважати, що більшість населення країни навернулася, принаймні формально, в нову віру. Було закладено основи церковної організації. Розростаючись у глиб і в широчінь, вона об'єктивно визначала єдину для всього населення Київської держави приналежність. Церква сприяла зміцненню територіально-адміністративного поділу, засновуючи єпископії в адміністративно-політичних центрах давньоруських земель-князівств, що формувалися. Все це безумовно відповідало потребам об'єднавчої політики київського уряду та згуртування країни.

Однак процес християнізації держави йшов повільно, а не зрідка й хворобливо (надто у віддалених од київського центру областях). Населення Київської Русі гостро реагувало на нові ідеологічні віяння, що розповсюджувалися по всіх градах, погостах і селах. Християнські проповідники наштовхувалися на глухе чи пряме незадоволення народу, яке іноді перехлюпувалося через край і виявлялося у формі фізичної розправи над ними. Достатньо сказати, що протягом лише одного десятиліття в Новгородській землі, наприклад, було забито трьох єпископів (йдеться про середину XI ст.). Перші поставлені в Ростові єпископи Федір і Ларіон, зустрівшись із невдоволенням тамтешнього люду, змушені були покинути цей край. Не більшого успіху в справі навернення населення Ростовської землі в нову віру досяг і їх наступник чернець Києво-Печерського монастиря Леонтій. "Житіє" цього святителя, згодом проголошеного Церквою святим, повідомляє про те, що Леонтій, узявшись навіювати християнське віровчення дітям, був скараний їх батьками на смерть. Тільки єпископу Ісайї, котрий заступив Леонтія, вдалося винищити геть кумирів язичницьких богів, шанованих тамтешніми поселянами.

Ініціаторами й організаторами опору християнству виступали насамперед служителі язичницького культу - волхви. Вони, зокрема, були призвідцями заворушень у Суздальській землі, що мали місце 1024 року. Вони звинувачували місцеву знать ("стару чадь") у приховуванні хліба від голодних, ганили християнську віру. Невдовзі від болгар, тобто з Волзької Болгарії, було доставлено жито й заколот припинився. Тим часом князь Ярослав Володимирович (Мудрий), який перебував тоді в Новгороді, особисто очолив каральний загін дружинників і вирушив на Суздальщину, де жорстоко розправився з бунтівниками. Як повідомляє літописець, князь, захопивши волхвів, одних відправив у вигнання, а інших стратив. Отже, конфлікт 1024 року набув очевидного релігійного забарвлення.

До волхвів, які вирушили в мандри вздовж Волги, а потім берегами річки Шексна дісталися Білоозера, пристало три сотні людей. У місці їх зосередження саме в цей час перебувала військова дружина, очолювана київським урядовцем Янем Вишатичем. Янь вирішив спіймати волхвів призвідців заворушень. Проте, підтримувані місцевим населенням, волхви сховалися в лісі. Тоді Вишатич повернувся в місто до білоозерців і зажадав від них, аби вони самі спіймали втікачів, погрожуючи в разі невиконання цього наказу на півроку стати тут на постій зі своїм військом. Зрештою бунтівників було схоплено. Скидається на те, що традиційне язичництво зазнавало певної еволюції. Вчення волхвів увібрало в себе окремі елементи християнства й виявляло певну спорідненість із єретичними теоріями середньовіччя.

Дослідники розходяться в думках щодо визначення світоглядного змісту народних рухів, очолюваних волхвами.

Є вагомі підстави взяти під сумнів і поширену у вітчизняній історіографії точку зору, згідно з якою Церква в тогочасному суспільстві виключно допомагала експлуататорським класам тримати народ у покорі й сама була гнобителькою. Церковна організація провадила гнучку соціальну політику, спрямовану на захист найбільш знедолених категорій населення давньоруського суспільства. Доступними їй методами вона виступала проти свавілля феодалів, жорстоких утисків народу та інших крайнощів суспільного життя того часу. Ця її діяльність (хоч і не завжди результативна) об'єктивно сприяла пом'якшенню класових суперечностей збереженню соціального спокою, певна річ, відносного.

Церква як надрегіональний інститут підтримувала в населення різних земель Русі усвідомлення спільної релігійної приналежності та політичного підданства, розчиняючи тим самим рудименти родоплемінних принципів, що зберігалися в повсякденному житті тогочасного суспільства. Вона сприяла утвердженню єдиних для всього населення Давньоруської держави морально-етичних норм, християнської обрядовості та культури. Із запровадженням християнства руська культура через контакти з Візантією знайшла точки дотику з біблійними й елліністичними витоками, подолавши відтак локальну обмеженість, і набула свого універсального виміру. Християнство підняло планку морально-етичних вимог, суттєво змінивши їхню соціальну природу в давньоруському суспільстві, що сприяло його вдосконаленню та подальшому розвиткові.

Отже, запровадження християнства на Русі за Володимира Святославича мало багатогранні й далекосяжні наслідки. В некролозі на смерть князя, вміщеному в "Повісті минулих літ" під 1015 роком, його автор чітко усвідомлював, "скільки добра він зробив у Руській землі, охрестивши її, і до бога привів [її]. А ми, християнами будучи, не воздаєм [йому] почестей за те, що він [нам] дав. Бо коли б він не охрестив нас, то й нині пробували б ми в обмані диявольському, як ото і прародителі наші, ми загинули б. А коли б мали й ми старання, і молитви приносили богові за нього в день смерті його, [то] бог би, бачачи ревність нашу до нього, прославив би його. Нам бо належить бога молити за нього, бо через нього бога ми пізнали".

І справді, Володимиру Святославичу належала вирішальна роль у справі запровадження християнського віровчення. Він розумів, що християнізація підданих його І країни відкриває шлях до визнання за Київською державою самостійного місця в тогочасному християнському світі, уможливлює закріплення за її володарем нових знаків влади та титулатури.

Устремління київської влади до константинопольської моделі та спроби перейняти її символіку засвідчують, зокрема, дані нумізматики. На златниках і срібляниках Володимира князь зображувався в імператорських регаліях, з короною на голові та з хрестом у правиці. Зображення Христа й напис "Володимир на столі" надавали владі київського князя сакрального характеру. В середньовічній символіці влади хрест наділявся синтезуючою силою, що поєднувала земне і небесне. Процедура вінчання на царство візантійського імператора передбачала передачу йому хреста, якого він мав тримати в правій руці, з рук патріарха. Проте не варто перебільшувати вплив візантійської моделі влади на київську. Боротьба за почесне місце Київської Русі в ієрархії християнської ойкумени тривала і по смерті Володимира, очолювана, зокрема, його сином Ярославом Мудрим. Надзвичайно важливою за цих обставин акцією Ярослава та його пресвітерів було посмертне охрещення князів язичницької епохи. 1044 року в Десятинній церкві відбулися урочистості, пов'язані з охрещенням останків загиблих під час усобиць князів Ярополка і Олега Святославичів. (Канонізація цих язичників із правлячої династії, схоже, відбулася всупереч волі митрополита та константинопольського патріархату.

Loading...

 
 

Цікаве