WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Трансформація світогляду населення Давньої Русі після хрещення - Курсова робота

Трансформація світогляду населення Давньої Русі після хрещення - Курсова робота

У 1044 p., як повідомляє "Повість минулих літ", останки князя Ярополка було перезахоронено в Десятинній церкві. Попередньо над ними здійснили обряд хрещення.

Безпрецедентність події не може бути підставою для того, щоб віднести її до вигадок пізніших укладачів зводу. Як духовні особи, вони не внесли б до тексту вказівки про хрещення княжих останків, якби це докорінно суперечило християнській обрядовості. Очевидно, цей факт таки мав місце. Єдиним і природним поясненням цього може бути неможливість внесення під церковне склепіння останків князів-язичників, у зв'язку з чим і було здійснено такий незвичайний обряд. Можна вважати, що церква цим актом ушанувала Ярополка за його симпатії до християнської віри.

У роки правління Ярополка відбувся обмін посольствами Русі і Риму. Не дуже виразні відомості про них збереглися в одній німецькій хроніці, а також в Никонівському літопису. Можна думати, що в центрі цих переговорів стояли питання, пов'язані з християнізацією Русі. Ще раніше аналогічні переговори Ярополк провів із Візантією. Успіхи тих і інших не були скільки-небудь значними. На Русі, а по суті, в Києві, тривала хитка рівновага двох ідеологій.

Чергове її порушення на користь язичництва, про що вже йшлося, сталося при Володимирі Святославичі. Чим воно зумовлене? Чи тільки вдачею князя і його глибоко язичницьким світоглядом? А можливо, певну роль тут відіграло природне для кожного узурпатора влади прагнення відмежуватися від діянь свого попередника. На все це слід, безперечно, зважати, але основним було інше. Володимир як великий державний діяч, що зійшов на престол з певною політичною програмою, шукав шляхів її втілення. Орієнтація на двовір'я, що практикувалася його попередниками, не могла служити ідеї сильної і єдиної Русі. Християнство ж іще не утвердило себе в давньоруському житті настільки, щоб його можна було зробити знаменом у боротьбі з автономізацією племінних княжінь. Окраїнних земель Русі, очевидно, воно ще зовсім не зачепило. Там, як і раніше, палали ритуальні багаття, приносили жертви язичницьким богам. Але саме ці землі необхідно було включити до державної системи. Єдиною дійовою силою (принаймні, в очах Володимира і його оточення), на яку можна було спиратися, лишалося язичництво.

Порівняно швидко Володимир переконався, що з встановленням язичницького пантеону на старокиївській горі Київ не перетворився в єдиний ідеологічний центр всієї Русі. Язичництво з його багатобожжям і відсутністю єдиного верховного божества для всіх східних слов'ян було далеким від ідеї її єдності. Дедалі більше вступало воно в суперечність з феодальним способом виробництва, що утверджувався на Русі.

І, нарешті, язичництво стало гальмом суспільно-політичного і культурного розвитку країни. Відмова від нього стала потребою часу.

Літописна повість про хрещення Русі, викладена в статтях 986 — 988 pp. "Повісті минулих літ", має велику історіографію. її тією чи іншою мірою торкалися практично всі історики Київської Русі, у тому числі і церковні. Спектр суджень про неї надзвичайно широкий — від беззастережного визнання істинності розповідей літопису про вибір віри Володимиром Святославичем до повного заперечення, оголошення їх благочестивим вимислом, поемою на зразок старовинних духовних містерій.

М.Нікольський вважав, що своїм визнанням розповідей літопису і "Житія" Володимира вимислом, який не має жодної зернини історичної істини, Є.Голубинський виявив неабияку мужність.

Щодо "мужності" Є.Голубинського, то суть її полягала в тому, що, відки-даючи будь-яку реальність подій, пов'язаних з вибором віри, він стверджував богословсько-теологічну тезу про "богонатхненність" Володимира. Прийняття християнської віри було не результатом свідомого вибору, а "раптовим прозрінням", посланим Володимиру згори. Щоправда, Є.Голубинський не був послідовним у своїх твердженнях.

Місіонерська діяльність, намагання обернути сусідів у свою віру характерні не лише для країн, які здавна сповідували ту чи іншу монотеїстичну релігію, а й для тих, які тільки-но відійшли від язичництва. Не була винятком у цьому і Київська Русь. Вже в 990 p., як повідомляє Никонівський літопис, Русь намагається поширити християнство на волзьких булгар і з цією метою посилає до них філософа Марка Македоняна.

Історія знає немало подібних прикладів, але й наведених досить, аби переконатись у закономірності і природності такого явища. Воно мало місце в історії кожного народу, який досягав у своєму розвитку станово-класового ступеню. Причому вибір цей мав, як правило, і проміжний внутрішній етап. Між прийняттям християнства і язичницьким багатобожжям на Русі стояла язичницька реформа Володимира, метою якої було піднести культ головного бога Русі Перуна.

Згідно з "Повістю минулих літ", першими до Володимира прийшли місіонери з Волзької Булгарії. Літопис досить детально викладає хід переговорів, які, проте, не увінчались для булгар успіхом. Володимир не виявив великого інтересу до мусульманства, хоча, начебто, і не відкинув його з порога. У наступному 987 р. він надішле своє посольство до Болгарії для випробування віри.

Факт цей міг мати місце. Є.Голубинський відповідав на це питання негативно. Основний його аргумент полягав у тому, що Нестор, який працював над зводом в кінці XI — на початку XII ст., не міг знати, що було за Володимира. Таке твердження можна почути і сьогодні, але в світлі сучасного стану дослідження давньоруського літописання воно непереконливе. Адже "Повісті минулих літ" передував цілий ряд зводів, що увійшли до неї. Крім того, існувало багато позалітописних матеріалів, у яких знайшли відображення події, пов'язані з хрещенням Русі. Це "Житіє Володимира", "Пам'ять і похвала князю руському Володимиру" Іоакова Мніха, фольклорні перекази, так звані розповіді очевидців. Його попередники — Іларіон, Никон, Іоанн та інші літописці — мали значно ширше коло інформаторів, серед яких безперечно були і свідки тих подій.

Наступним, згідно з літописом, прибуло до Володимира німецьке посольство.

Посли виклали свої тези, але Володимир, не висловивши свого ставлення до них і пославшись на те, що "отци наши сего не приняли суть", випроводив папських посланців.

Ні в самому факті приходу послів, ні в літописному викладі мети цього візиту нічого невірогідного немає. Місія ця, як видно із відповіді Володимира, не була першою. На Русь уже приходили німецькі посли. Наш літопис лише натякає на якісь переговори з цього приводу, які досить добре відображені в західних хроніках. Згідно з "Продовжувачем хроніки абата Регінона Прюмського", автором якого був єпископ Адальберт, у 959 р. до німецького короля Оттона І у Франкфурт-на-Майні прибуло посольство від "Олени королеви Ругів" з проханням висвятити для Русі єпископа і священиків. У 961 р. король відправив туди своїх місіонерів на чолі з єпископом Адальбертом. Але вже наступного року Адальберт змушений був повернутися назад. Його діяльність на Русі не мала успіху.

І в цій, і в інших німецьких хроніках міститься звинувачення королеви русів у нещирості її намірів. Посли русів начебто "прийшли до короля, — як з'ясувалося пізніше, — нечесним чином і в усьому збрехали".

Русь прагнула до союзницьких стосунків з Німеччиною, до економічного партнерства з нею.

Це справедливо. Але не можна повністю відкинути і церковний аспект цих переговорів. Якась розмова про присилання на Русь єпископа, очевидно, відбулась. Інша справа, що вона переслідувала суто дипломатичні цілі. Це була акція тиску на Візантію.

У Никонівському літопису є свідчення про те, що посли від папи римського прибували на Русь і в роки князювання Ярополка. Позалітописними джерелами цей факт не підтверджений. Але його вірогідність, зважаючи на прихильність Ярополка до християнства, цілком можлива. Є.Голубинський навіть припускає, що саме це повідомлення про посольство папи до Ярополка спонукало автора повісті про хрещення Русі до аналогічної вигадки — про посольство до Володимира. Жодної логіки в такому твердженні немає. Адже невідомо, чому Є.Голубинський беззастережно вірив в істинність повідомлень Никонівського літопису і відмовляв у довірі свідченням "Повісті минулих літ". До того ж, відомо, що в роки правління Володимира Святославича зв'язки Русі з Німеччиною і Римом стали більш постійними, ніж у попередні часи. Цьому зближенню, очевидно, сприяв шлюб Володимира з візантійською принцесою Анною — родичкою дружини німецького короля Оттона II.

Близько 1006 р. до Києва прибуло посольство Генріха II на чолі з єпископом квертфуртським Бруноном. У Києві Брунон жив майже місяць. Є свідчення, що він займався тут і місіонерською діяльністю, але без особливих успіхів.

Таким чином, посольство від папи римського до Володимира 986 р. слід розглядати як ординарне і не лише можливе, а й реальне. Воно логічно мало місце у системі давньорусько-німецьких і києво-римських контактів другої половини X — початку XI ст.

Із літописної розповіді про прибуття до Києва посольства від хозарських євреїв випливає, що до такої активності їх змусили начебто відомості про місіонерську діяльність на Русі булгар і папських посланців. Чи так було насправді, сказати важко, хоча нічого невірогідного в тому немає. Русь підтримувала із Хозарією регулярні торговельні відносини; у Києві й Ітілі знаходились відповідно хозаро-єврейська і руська торгові колонії. Події, які відбувались у Києві (як і в Ітілі), досить швидко могли стати відомі в столиці Хозарії.

Loading...

 
 

Цікаве