WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Трансформація світогляду населення Давньої Русі після хрещення - Курсова робота

Трансформація світогляду населення Давньої Русі після хрещення - Курсова робота

Досить цікаві результати дає і картографування розповсюдження різних типів поховальної обрядовості в різних курганних групах Шестовицького могильника. Так, у I курганній групі в ур. Колодливо неподільно домінують тілоспалення, тоді як тілопокладення складають не більше 20% від загальної кількості розкопаних тут поховань. При цьому, хоч загалом здійснені за різними обрядами поховання і розташовуються тут вперемішку, кількість тілопокладень помітно зростає в північній частині групи, де вони складають більше 50%, порівняно з південною її частиною ( менше 20% ), де знаходяться найдавніші комплекси Шестовицького некрополя. У складі більш пізніх II (ур. Колодливо) та III ( ур. Діброва ) груп взагалі виявлені виключно поховання за обрядом тілопокладення, як і в найпізнішій у цій частині могильника IV групі в ур. Узвіз. Загалом складається враження, що кількість тілопокладень на Шестовицькому некрополі невпинно зростає протягом всього Х ст., поки наприкінці його зазначений обряд не став домінуючим.

За кількістю тілопокладень ( близько третини ) Шестовицький могильник помітно виділяється з-поміж інших синхронних поховальних пам`яток Північного Лівобережжя, окрім, хіба що, чернігівського. Так, на некрополі літописного Сновська тілопокладення складають 19,1%, а на могильнику літописного Любеча – лише 8,3%, тоді як на сільських некрополях цієї доби взагалі неподільно домінує ще обряд тілоспалення.

Зазначені факти можна пояснити, насамперед, винятковою роллю Шестовицького комплексу на Дніпровському Лівобережжі, як місця зосередження підпорядкованих Києву представників дружинної верхівки ( у т.ч. – варягів ), які брали активну участь у військових і торгівельних експедиціях у Візантію, де і могли ближче познайомитися з християнством. Вже за часів князювання у Києві Ігоря, а особливо – його вдови княгині Ольги, за кілька десятиліть до офіційного хрещення Русі, християнство, на думку вчених, швидко поширюється у Середньому Подніпров`ї, насамперед – у міських центрах. Одним з проявів цього складного і тривалого процесу, що найкраще фіксується в археологічному матеріалі, і була поступова зміна язичницької поховальної обрядовості на християнську.

Окрім інформації що надають нам археологічні джерела ми маємо досить широкі відомості з писемних, а саме повідомлення про візит Ольги до Константинополя і її хрещення там вміщене у двох візантійських хроніках: Іоанна Скиліци (11 ст. ) та Іоанна Зонари (кінець 12 ст. ). Існує також протокольний запис прийому Ольги візантійським імператором. Ольга вела переговори з Констянтином Багрянародним, хоча їх зміст залишився невідомим. Офіційної угоди укладено не було. Можна лише припускати, що правителі двох країн обговорювали питання торгово – економічних відносин, а також злободенну на той час проблему християнізації Русі.

Що Ольга була невдоволена прийомом у Константинополі свідчить і той факт, що вона активізувала дипломатичні відносини з німецьким королем. За свідченням іноземних писемних джерел Ольга надіслала до Франкфурта - на - Майні руське посольство, яке звернулось до Оттона 1 з проханням прислати на Русь єпископа і пресвітарів. Прохання княгині було охоче задоволене і в 961 р. На Русь була відправлена німецька християнська місія на чолі з Адальбертом, ченцем монастиря св. Максиміна у Трірі.

В літературі побутує думка, що насправді Ольга не просила в Оттона 1 священників, а руське посольство вело переговори на економічні та політичні теми. Місія Адальберта розглядається як вияв власної ініціативи імператора стимульованої його імперськими амбіціями. Наскільки слушним є цей погляд сказати важко. Безперечно, Ольгу Німччина цікавила насамперед як економічний партнер і можливий союзник. Але не можна повністю виключати і церковний аспект у переговорах між сторонами. Навряд чи Оттон 1 наважився б відіслати на Русь церковну місію, якби цього не хотіли в Києві. [4, 267].

Друга половина ІХ ст., була періодом різкого посилення зовнішньополітичної активності Візантійської імперії, яка намагалась використовувати сприятливі умови, котрі виникли в наслідок тимчасового ослаблення Арабського Халіфату і Першого болгарського царства.

Значну роль відігравали і брати Кирило і Мефодій. Візантійські місіонери, прибувши до великої Моравії на запрошення князя Ростислава, прагнули виконати свій заздалегідь намічений план: створити такі умови, які дозволили прихилити на бік Моравської держави та включити до її складу інші слов'янські країни. В свою чергу такі дії могли б принести користь візантійській церкві, розширивши сфери впливу візантійської культури і влади.

На Русі християнство за православним обрядом як офіційна релігія, було запроваджене близько 988 року. І той факт, що Оттон направив свого єпископа на Русь, свідчить про відсутність тут на той час вищого церковного ієрарха. У Києві єпископ Адальберт дуже швидко переконався у міцності уз, які пов'язували Русь і Візантію в церковному плані, й у відсутності на Русі прозахідних тенденцій. Прохання руських послів надіслати єпископа він назвав нещирим, що, очевидно, відповідало дійсності.

Л.Мюллер пояснює "нещирість" Ольги тим, що її не влаштовував, насамперед, ранг католицького ієрарха. Вона начебто розраховувала на те, що папа й імператор поставлять на Русь архієпископа, а вони прислали тільки єпископа. Свого часу Б.Я.Рамм висловлював припущення, що основною причиною невдачі місії Адальберта в Києві було "обурення в народі", яке зумовила безтактна поведінка католицького ієрарха.

Із сказаного видно, як багато зробила Ольга для поширення християнства на Русі. Багато, але далеко не все, що вона могла зробити як правителька країни. На останній вирішальний крок — проголошення християнства офіційною державною релігією — вона так і не відважилася. Чим це можна пояснити?

В літературі неодноразово висловлювалася думка про якусь "неготов-ність" Русі часів Ольги до християнізації. Думаю, що вона неточна ні за формою, ні за суттю. Мова повинна йти не про готовність Русі до сприйняття нової релігії, а про те, чи відповідала вона рівню соціально-економічного і суспільно-політичного розвитку давньоруського суспільства. Що стосується середини X ст., то відповідь може бути однозначною. Справді відповідала. Київські князі не поспішали з офіційним запровадженням християнства не тому, що чекали, коли Русь буде "готова" до цього, а тому, що не могли передбачити наслідків такого кроку. До того ж, не все залежало тільки від них.

У літературі зустрічається думка, що хрещення Ольги, по суті, означало і хрещення Русі, адже не могло бути такого становища, коли глава держави був би християнином, а його країна лишалась язичницькою. У цих міркуваннях є певний сенс, але не стосовно конкретного випадку. Річ у тім, що Ольга юридично не була великою княгинею. Отже, прийняття Ольгою християнства, навіть якщо вона й усвідомлювала його міжнародне значення, не виходило за рамки приватної події.

Християнізації Русі, яка так успішно здійснювалась за Ігоря і Ольги, було завдано великої шкоди в роки практичного урядування їх сина Святослава. Незважаючи на неодноразові спроби навернути його до нової віри, він лишався язичником, причому язичником переконаним. При ньому на Русі взяла гору тенденція нетерпимості до християнської ідеології, було зруйновано храми, розгромлено православні общини. Об'єктивно ці дії Святослава не можна оцінити позитивно, але і пред'являти йому занадто суворий рахунок з позицій сьогодення теж не слід. Святослав боровся з Візантією, а водночас і з усім тим, що від неї виходило. У поширенні християнства він вбачав прагнення світової імперії підкорити собі Русь, нав'язати їй васальну залежність.

Зі смертю Святослава і вступом на престол його сина Ярополка язичницькі безчинства, санкціоновані раніше верховною владою, змінилися віротерпимістю, що теж виходило від влади. У нас немає достатніх доказів вважати Ярополка християнином, але в його співчутливому ставленні до цієї релігії не можна сумніватися. У цьому безперечно заслуга виховання бабусі. Певну роль у формуванні світогляду Ярополка відігравала, очевидно, і його дружина. "Повість минулих літ", вказуючи на її грецьке походження, відзначала, що до полонення її Святославом, вона була черницею.

В.М.Татищев вважав, що причиною гибелі Ярополка були симпатії до християнства [38, 118]. Обставини його смерті, сприйнятої майже з християнською покорою, дають підстави для такого припущення.

Loading...

 
 

Цікаве