WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Тоталітарний режим на Західній Україні - Курсова робота

Тоталітарний режим на Західній Україні - Курсова робота

Справа "ідейного перевиховання" народних мас ускладнювалася відсутністю "провідної верстви" – робітництва, яке було нечисельним і за національністю у своїй більшості поляками. Західноукраїнські землі в промисловому відношенні залишалися відсталим краєм із домінуванням сільських аграріїв і відповідною індивідуалістичною психологією. Так, згідно з офіційними даними селяни становили 85,5 %, робітники – 6,2 %, ремісники – 2,9 %, торговці – 3,1 %, службовці й інтелігенція – 2,3 % [24, 83-84]. Ці обрахунки щодо соціального статусу населення можна ставити під сумнів, оскільки велика кількість біженців із території Польщі, окупованої німцями, вносила відповідні зміни в демографічну ситуацію краю. Однак у цілому явно домінувало сільське населення. Реальною владою на селі традиційно залишалася сільська громада – "схід поважних ґаздів" (за визначенням нової влади – "куркулів") на чолі зі священиками ("попами") й учителями ("сільською інтелігенцією"). Необхідно було врахувати й географічні умови – пригірську й гірську місцевість Карпат. Гірські жителі (гуцули) вирізнялися своєю віковою й неповторною в повсякденному житті самобутністю.

Велику, але малоефективну допомогу в справі ідейного виховання народних мас надавала армія, її політвідділи. Військові підрозділи, розташовані як у містечках, так і вздовж нового кордону, повністю контролювали територію Західної України. Окрім охоронних функцій, армія була покликана створювати ілюзію "широкої активності народних мас". Після проведення нею підготовки й самих виборів до Народних Зборів Західної України потреба в її всебічній роботі зростала. За відсутності первинних партійних осередків у сільській місцевості, при наявності двох-трьох десятків комуністів на район, які не спроможні були заповнити штатні посади апарату управління, саме військові частини РСЧА виступали як агітаторами, так і безпосереднім механізмом утілення суспільно-політичних заходів радянської влади [24, 89].

Промовистим був виступ начальника політвідділу Аверіна на обласній нараді секретарів райкомів КП(б)У, голів райвиконкомів, голів, заступників та секретарів окружних виборчих комісій 5 березня 1940 р.: "У нас погана справа з українською мовою. У нас в армії майже всі розмовляють на російській. Роботу серед місцевого населення приходиться вести на українській, це дуже трудно і це надзвичайно гальмує роботу. Безумовно, вихід можна би було знайти – організувати гуртки з вивчення української мови, але у нас таке положення, ви про це знаєте, сьогодні ми тут, а завтра нас можуть перекинути на фінляндський фронт і т. д." [24, 92]. Неофіційний поділ населення на "політично грамотних – своїх" і "політично відсталих – місцевих" ще більше сприяв відчуженню. Партійні функціонери вважали престижним спілкування російською мовою, незважаючи на те, як до цього поставляться "західняки". Для селян було показовим, коли попередні польські чиновники розмовляли чужою для них польською мовою, то тепер нова влада малозрозумілою – російською. Тим більше, що на загал широко використовувалася велика кількість нових незрозумілих термінів, незвичне об'єднання слів на зразок "раднарком", "обком", "облмісцевпром", "обллегпром", "облкомунвідділ", "облторгвідділ", "райком", "харчепром", "птахпром", "райвиконком", "райпарторганізація", "райспоживспілка" і десятки інших.

Відповідальні працівники апарату управління у своїх звітах і виступах зазвичай використовували кліше на зразок "по району настрій здоровий, але в окремих селах є прояви контрреволюційної діяльності", "населення приймає активну участь і допомагає в проведенні заходів радянської влади", "маємо окремі моменти прояву антирадянських вилазок", "ворожі елементи активізували свою діяльність", "націоналістична сволоч різних відтінків гальмує втілення політики партії на селі", "попи ведуть відкриту антирадянську пропаганду", "нам крєпко допомагає армія", "всі трудящі нашого району вивчають Сталінську Конституцію", "хай живе великий вчитель і вождь всього світового пролетаріату товариш Сталін", "слава непереможній Червоній Армії" тощо. Наведемо промовисту цитату з архівних матеріалів: "Кулаки та інша наволоч у своїй ворожій роботі наглі. Наприклад, у сільраду, де сидять голова, заступник і актив, приходить кулак із заявою – хліб у мене необмолочений, але коли пошлете всіх безробітних (указуючи на всіх присутніх у сільраді ) – хліб здам" [24, 94].

Потужний партійно-політичний апарат, сформований на західноукраїнських землях для утвердження тоталітарного режиму, все ж не відіграв вирішальної ролі у ході радянізації регіону. Основну ставку у боротьбі з визвольним рухом влада робила на силові методи – масові репресії і фізичний терор, які були характерним явищем для сталінської імперії.

1.4 Етнонаціональні зміни в західних областях України в перші повоєнні роки (1945-1953 рр.)

Основною метою радянського керівництва на Західній Україні було придушення національно-визвольного руху шляхом масового переселення в глибину СРСР, та направленням в західні області російськомовного населення. В 40-х першій половині 50-х років переселення набули форм насильницьких депортацій. Після смерті Сталіна відбулася певна зміна форм, але не змісту переселень. Оргнабори стали обов'язковими для виконання і доволі часто для вирішення поставлених союзним керівництвом завдань використовувалися примусові заходи, в основному по відношенню до молоді.

У перші повоєнні роки, прагнучи уніфікувати етнонаціональну структуру населення Західної України, керівництво СРСР ініціювало переселенські акції. До вересня 1946 р. із західних областей України було переселено 790 тис. польських громадян. Протягом 1944-1946 рр. із південно-східних воєводств Польщі до УРСР прибуло близько 482 тис. українців. [16, 74]

Втілення у життя національної політики радянського режиму також виявилося у проведенні оптації – формально добровільного вибору громадянства СРСР українцями-русинами Чехословаччини та громадянства ЧСР – чехами та словаками Волині та Закарпаття. За підсумками волинської акції до Чехословаччини переселилося майже 30 тис. осіб, до СРСР – понад 12 тис. У 1945-1947 рр. із Закарпатської області виїхало близько 20 тис. чехів та словаків.

Після вступу радянських військ жертвою репресивної політики нової влади стає частина німецького та угорського населення Закарпаття. Впродовж кінця 1944 – початку 1945 рр. було відправлено в табори як військовополонених 70 тис. угорців-чоловіків. З них майже 25 тис. – це закарпатські угорці-чоловіки віком від 18 до 55 років. При цьому радянські репресивні органи не рахувалися з тим, що більшість з них не служили в угорській армії, або ж були до неї включені насильно.

Ще масштабнішими були репресії проти учасників українського національно-визвольного руху та членів їхніх родин. За офіційною довідкою міністерства внутрішніх справ УРСР протягом 1944–1946 рр. було "виселено сімей бандитів" 15040 (57145 осіб). Але особливо масштабною виявилась депортація, проведена органами КДБ у жовтні 1947 р., що охопила понад 26 тис. сімей, або ж майже 78 тис. осіб, у тому числі з Рівненської області – 11347, Волинської – 9050, Львівської – 15820, Тернопільської – 15508, Станіславської – 11886, Чернівецької – 1627, Дрогобицької – 14456 осіб. [2, 32]

Всього ж станом на 23 листопада 1948 р., так званий спецконтингент із України становив майже 152 тис. осіб. Виселення сімей так званих оунівців продовжувався і в наступних роках. Загалом за 1944–1952 рр. на спецпоселення у віддалені райони Радянського Союзу було вивезено більше 200 тис. осіб. [2, 33]

Масштабні депортації мали за мету не тільки залякати населення, підірвати соціальну базу антирадянського руху. Вони були органічною рисою тоталітарного політичного режиму.

У 1943–1944 рр. значна кількість українців, рятуючись від сталінсько-беріївських репресій, залишили рідну землю. В умовах найжорстокішої війни вони без засобів для існування емігрували на Захід, терпіли злидні, але не хотіли повертатися в СРСР. Після війни у 1945 р. в Австрії, Німеччині, інших країнах Західної Європи перебувало понад 3 млн. українців. Радянські спецслужби зробили все, щоб повернути емігрантів у СРСР. Посилаючись на союзницькі угоди, підступно обдурюючи американських, англійських та французьких чиновників, їм вдалося обманом, обіцянками, шантажем і залякуванням переправити в СРСР більшість біженців. Не піддалися агітації НКВС майже 300 тис. українців. Тих, кого радянським спецслужбам вдалось переконати повернутися на Батьківщину через одеський порт, відправляли на роботу у промислові регіони, в тому числі Донбас, значну частину практично відразу депортували в табори ГУЛАГу, на Урал, Сибір, далеку Північ. Їх перебування там було нестерпним.

Loading...

 
 

Цікаве