WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Реформи Марії-Терезії та Йосифа ІІ - Курсова робота

Реформи Марії-Терезії та Йосифа ІІ - Курсова робота

Селяни. Умови життя в населених українцями землях імперії Габсбургів характеризувалися одним словом: бідність. Горбистий рельєф та невеликі наділи ускладнювали обробку землі, а постійний гніт польської шляхти доводив селян до повного виснаження. Після того як у результаті поділів Польщі невеличкі й брудні галицькі міста було відрізано від традиційних ринків на Україні, їхня й без того тяжка доля стала ще тяжчою. Не дивно, що Галичина мала сумну репутацію однієї з найбільш нужденних і відсталих частин імперії.

Величезну більшість західних українців складали селяни-кріпаки, для яких визиск був фактом щоденного життя. За право користуватися убогими земельними наділами вони мусили відробляти на феодала панщину, що сягала п'яти-шести днів на тиждень. Крім того, шляхта нерідко змушувала селян відбувати різні роботи у панських маєтках і вимагала натурального оброку. Підраховано, що панові діставалося десь від половини до третини жалюгідного селянського прибутку. Ніби цього було мало, володарі маєтків систематично експропріювали селянські та громадські землі, залишаючи селянам чимраз менші наділи. Отож, Східна Галичина являла собою переконливий зразок суспільства, в якому багаті ставали ще багатшими, а бідні — ще біднішими.

За таких умов навіть вижити було справою непростою. Ізольовані в майже недоступних селах, яких налічувалося близько 3,5 тис., застосовуючи примітивні сільськогосподарські методи, селяни Східної Галичини могли отримувати лише близько третини того, що вирощували селяни Чехії та Австрії. А їхній раціон, до якого входили майже самі капуста й картопля, становив близько половини того, що споживав західноєвропейський селянин.

Коли наставав голод, а це траплялося часто, багато виснажених селян гинуло. Були часи коли смертність у Східній Галичині перевищувала народжуваність. Закономірно, що тривалість життя західноукраїнського селянина була короткою — в середньому якихось 30—40 років.

Бажання полегшити долю селянина рідко коли, якщо взагалі спадало на думку галицькому шляхтичеві. У більшості сама можливість такого вчинку, напевне, викликала б подив, бо селянин в їхньому розумінні являв собою якусь нижчу форму людської істоти, що не піддається будь-яким удосконаленням.

Духовенство. Проте не всі західні українці були селянами. Виразну соціальну групу, яка найбільше з усіх прошарків західноукраїнського суспільства наближалася до еліти, становило греко-католицьке духовенство.

Останнє прибрало роль лідера в селянському середовищі через відсутність іншої групи, котра виконувала б цю роль,— унаслідок того, що в XVI—XVII ст. українська знать відцуралася від свого суспільства, полонізувалась і перейшла в католицизм. Завдяки тому, що нижчому духовенству на відміну від церковних ієрархів дозволялося одружуватися, виникали цілі династії священиків, які нерідко на багато поколінь пов'язувалися зі своєю околицею. Часті зібрання, тривалі відвідини, взаємні шлюби перетворили греко-католицьке духовенство на тісно сплетену спадкову касту із розвинутим почуттям групової солідарності. [24, 32-35]

Зв'язане з масами спільною вірою, духовенство користувалося в середовищі своїх сільських парафіян великим впливом і владою. Однак за матеріальним і культурним рівнем український сільський священик — особливо до приходу австрійців — ледве підносився над селянином. Хоча громада, як правило, виділяла священику більше землі, ніж селянинові, крім того, додатковий прибуток давала плата за хрестини, вінчання й похорони, проте нерідко сім'я померлого парафіяльного священика жила з одного наділу. Багатьох священиків розоряли витрати на те, щоб дати духовну освіту синові чи вигідно видати заміж доньку.

Через незадовільну богословську освіту чимало греко-католицьких священиків у Східній Галичині наприкінці XVIII ст. ледве могли прочитати літургічні тексти церковнослов'янською мовою. Тому їхній світогляд був не набагато ширшим від селянського.

Польська шляхта не виявляла великої поваги до греко-католицького духовенства. Так, ще до приходу Габсбургів шляхта нерідко примушувала священиків працювати у своїх маєтках. Це дало, до речі, позитивні результати, оскільки українське духовенство встановило з селянством тісніші особисті та культурні зв'язки, ніж польські ксьондзи. Завдяки таким стосункам греко-католицькому духовенству легше було вести за собою селянство не лише у релігійних, а й в інших справах. Відтак наприкінці XVIII ст. західноукраїнське суспільство складалося лише із двох соціальних верств: селянської маси й невеликої касти священиків. Серед українців, за іронічним польським виразом, були лише хлопи та попи.[18, 117-118]

З огляду на те, що західні українці ще в більшій мірі, ніж українці у складі Російської імперії, не мали власної знаті, а також належного представництва серед міщанства, деякі історики розцінювали українське суспільство як соціально неповне. За цим терміном таке суспільство було глибоко неповноцінним; і справді, українці мали обмежений доступ до політичної влади через відсутність дворянства. Не маючи міського населення, вони лишалися поза цариною торгівлі та промисловості. Це, звісно, не означає, що в Галичині не було шляхти чи міщан. Наприкінці XVIII ст. польська шляхта становила 95 тис., або 3,4% населення провінції, а міщани (більшість із них — незаможні ремісники-євреї та крамарі, а також небагато заможних купців) налічували близько 300 тис., або 10% населення.

Крім того, зі встановленням влади Габсбургів з'являється нова соціальна група — чиновники. Переважно німці або німецькомовні чехи, вони ніколи не були численною групою. Проте власті підтримували еміграцію десятків тисяч інших німців-колоністів, сподіваючись, що вони стануть взірцем доброго господарювання й оживлять сільську економіку.

Таким чином, суспільство Галичини в цілому було й багатонаціональним, і чітко розшарованим, причому кожна його окрема етнічна група займала свою виразно окреслену й замкнуту суспільну, господарську та культурну царину.

ІІ.2 Структура та основні напрями діяльності губернського правління

Спеціальним імператорським декретом 1772 р. у Галичині були ліквідовані усі попередні державні установи і запроваджена нова, загальноприйнята в Австрії централізована система управління. Фактичним керівником краю став губернатор, який призначався і зміщувався імператором. Він очолював Галицьке губернське правління, що складалося із департаментів. До компетенції цього органу, зокрема, належало адміністративне управління краєм, розпорядження державним майном, нагляд за церковними справами та безпекою підданих, стягнення податків, розв'язання військових та поліційних питань, контроль за промисловістю, сільським господарством, торгівлею, шляхами сполучень.

Від 1772 до 1848 р. у Галичині змінилося 14 губернаторів (першим був граф А. Перген). Усі вони, за винятком останнього – польського магната В. Залеського, були заможними і впливовими австрійськими німцями. Губернське правління стало основним органом, який втілював австрійську політику в управлінні коронним краєм Галичини. Наділене широкими владними повноваженнями, навіть військовою силою, воно, однак, перебувало під постійним контролем уряду Австрії. [15, 4-6]

ІІ.3 Механізм функціонування військової адміністрації на Буковині (1774–1787 рр.)

Військова адміністрація на Буковині була запроваджена як тимчасова у 1774 р. і діяла до 1787 р. Вона підпорядковувалася безпосередньо Придворній військовій раді у Відні та Генеральному командуванню Галичини і Лодомерії у Львові. Адміністративні посади у ній обіймали тільки військові. Першим військовим комендантом краю став у 1778 р. генерал-майор Г. Сплені. Подальше вдосконалення управлінської системи Буковини пов'язане з діяльністю генерал-майора К. Енценберга, який очолював крайову військову адміністрацію у 1778–1786 рр. Незважаючи на нечисельний апарат, військова адміністрація як перехідна форма правління виконала завдання, поставлені перед нею австрійським урядом: облаштувала і зміцнила кордони, впорядкувала відносини між станами, вдосконалила судочинство і загалом підготувала умови для запровадження в краю цивільного управління.

ІІ.4 Порядок формування та діяльність Галицького станового сейму

Австрійський абсолютизм був змушений зберігати деякі зовнішні форми станової організації, що зумовлювалося тогочасною політичною ситуацією в державі. Імператорським патентом від 1775 р. у Галичині був заснований провінційний становий сейм. Його виконавчим органом був Становий комітет. До участі у сеймових засіданнях допускалися представники магнатів (в тому числі духовенства), лицарів і найбільших королівських міст (фактично право на представництво було надане тільки Львову і ніколи не поширювалося на інші міста). Склад сейму 1787 р. поповнили представники станів Буковини. [16, 75]

Loading...

 
 

Цікаве