WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Політична система Української козацької держави - Курсова робота

Політична система Української козацької держави - Курсова робота

При управлінні ввіреним йому полком полковник спирався на полкову старшину, склад якої інституційно майже повністю дублював склад гетьманського уряду – полковий обозний, полковий суддя, полковий осавул, полковий писар і полковий хорунжий, тобто не було лише уряду бунчужного, натомість згадки про інститут полкового хорунжого у джерелах регулярно зустрічаються від середини XVII ст., коли уряд хорунжого генерального ще не став таким, що діяв постійно.

Вочевидь близькими були і моделі службової ієрархії полкового та генерального рівнів, щоправда, позиції полкового писаря, як і полкового обозного, мають значно слабший вигляд, аніж позиції їхніх аналогів у гетьманському уряді

Модель адміністративного устрою полку дублювалась на сотенному рівні, де владні повноваження реалізували сотник, спираючись на сотенну старшину – сотенного осавула, сотенного хорунжого та сотенного писаря, а також курінних отаманів, які здійснювали безпосереднє врядування козацькими громадами сотні. Кількість останніх коливалася від 2-3 до 5-6 осіб. І хоч згадок про них, на відміну від сотенного хорунжого чи осавула, у правових документах, що регулювали розміри щорічної рангової платні, немає, історичні джерела, які відображають хід політичних процесів, переконують у їхній важливій ролі, можливо, навіть дещо більших владних можливостях, аніж інших козацьких урядників сотенного рівня, за винятком, звичайно, сотника і городового отамана.

Функціональні обов'язки городового отамана передбачали прерогативи адміністрування в полковому центрі або гетьманській резиденції, без зачіпання сфери військової. Втім, таке формальне обмеження не надто послабляло вплив цієї групи козацьких урядовців, і тому інститут городових отаманів зберігався лише у великих козацьких центрах – полкових містах, де перебувало кілька козацьких сотень, або ж у гетьманській резиденції. У реєстрах козацької старшини відомості про городового отамана, як правило, йшли зразу ж після згадки про сотника полкової або першої міської сотні, перед отаманами курінними та іншою сотенною старшиною.

Допоміжним органом низової адміністрації були місцеві ради, які скликалися старшиною для обговорення і вирішення найважливіших військових, адміністративних та судових справ.

Посади як полкової, так і сотенної старшини формально вважалися виборними. Однак на практиці на полковництво та важливі уряди полкової старшини гетьман призначав самостійно чи за згодою Старшинської ради. Вища старшина дражливо ставилася до перебрання цієї важливої функції гетьманами до своїх рук і в боротьбі з цією тенденцією діставала підтримку в російського уряду. Зокрема, уже до "Переяславських статей" 1659 р. було внесено положення про те, аби гетьман "без рады и совіту всей черни" не призначав на полкові уряди та не скидав з них [14, 321].

2.2 Органи виконавчої та судової влади Української козацької держави XVII ст.

Центральними органами виконавчої влади Гетьманщини були Генеральна військова канцелярія та Генеральна скарбова канцелярія. Генеральна військова канцелярія протягом усього часу існування Української держави слугувала інструментом реалізації постанов Генеральних і Старшинських рад, законодавчих ініціатив гетьмана. У канцелярії розглядалися найважливіші справи адміністративного та військового характеру – звіти і листування полкової та сотенної старшини, справи міст, прохання і скарги окремих людей, дипломатичне листування, виготовлялися гетьманські універсали, мобілізаційні накази, майнові пожалування, ордери на податкові пільги тощо.

У жалуваній громоті, наданій Б. Хмельницькому і старшині 27 березня 1654 р., російський цар Олексій Михайлович закріпив право українського народу судитися за своїми звичаями: "Их права и вольности войсковіе, как издавна бывали при великих князех руских и при королех полских, что суживали и вольности свои имели в добрах и судах, и чтоб в те их войсковіе суди некто не уступался, но от своих би старшин судились, подтвердити; и прежних би их прав, какови дани духовного и мирского чину людем от великих князей русских и королей полских не нарушить" [24, 17].

Документи судоводства Запорізької Січі, що дійшли до нас, свідчать про демократичний характер козацького суду. Широко використовувалися такі заходи, як взяття винуватця "на поруку" або зменшення покарання, враховуючи його сімейне становище [24, 21].

Велика кількість джерел, у т.ч. й "Інструкція судам" гетьмана Д. Апостола, свідчить, що судові органи в Україні XVII ст. (зокрема, Запорозької Січі) були колегіальними. Судді зазвичай обиралися населенням безпосередньо на радах чи призначалися вищою владною структурою. Вважалося за правильне, що обраний суддя має бути "людиною гідною, заслуженою, непідозріливою, совісною, грамотною, в правах винахідливою, із законного подружнього народження, чесного поводження, в словах і справах постійною, не молодшою 25 і не старшою 75 років" [24, 23].

Обраний суддя складав присягу на вірність службі й суду, клявся розглядати справи по суті без будь-якого упередження, не допускаючи тяганини та "сприятельства", не ухиляючися від служби, керуючись законом, а якщо "право мовчало", тобто не регулювало конкретних відносин – "совістю, прикладом інших прав християнських і прецедентом". У спірних випадках він повинен був віддавати перевагу нормам з м'якшими санкціями. Суддя обирався для здійснення правосуддя на певній території, і тому його компетенція поширювалась лише на цей регіон, за винятком випадків, коли інші особи, за власною ініціативою, зверталися до даного суду з проханням розглянути їхню справу.

Судові установи в країні у XVII ст. складали певну ієрархічну систему. Потерпілий, який не погоджувався з рішенням вищого суду, міг звертатися до полкового або генерального суду. Оскаржити рішення магістрацького суду дозволялося гетьману, його правлячій канцелярії чи генеральному суду. Судовій процедурі цього періоду вже тоді були властиві певні демократичні принципи, які мали свій подальший розвиток. А саме: принцип публічності, принцип безпосередності, усності та змагальності. Вони відображали демократичне зачинання Малоросії, її самобутність, схильність до свободи й справедливості. На судових засіданнях завжди було багатолюдно [25, 28].

Висновки

Надзвичайно важливе місце в політичній системі Гетьманату посідав інститут гетьманства. Виборний гетьман мав право скликати Генеральну та старшинську раду, керувати ними. Гетьман очолював козацьку адміністрацію, за його підписом виходили найважливіші укази (універсали). Він очолював українське судочинство, виступаючи вищою апеляційною інстанцією, керував фінансами та стояв на чолі збройних сил.

У реальній політиці широта гетьманських повноважень постійно коливалась, то розширюючись, то звужуючись за рахунок компетенцій Генеральної та старшинської рад, надаючи тим самим політичній системі Української держави характеру то республікансько-олігархічного режиму, то — авторитарного.

Прагнення вищої козацької старшини обмежити владу гетьмана, перебравши частину його повноважень до своїх рук, як правило, знаходило підтримку в правлячих колах Російської держави. Так, договори 1659, 1669 та 1672 р. позбавляли гетьмана права самостійно, без узгодження з старшинською радою, здійснювати зовнішню політику, призначати та звільнювати з урядів вищу козацьку старшину, одноособово виносити ухвали з карних справ тощо.

До першої половини ХVІІ ст. гетьмана затверджував польський уряд і він вважався легітимним. Гетьман визнавався нелегітимним, коли не отримав такого затвердження. Церемонія затвердження була такою: король виряджав до гетьмана посольство, котре доручало йому клейноди (атрибути) гетьманської влади: бунчук, булаву, хоругв і литаври. Щодо Б. Хмельницького, то його було вибрано гетьманом без цієї формальності, просто по волі народу. Ніхто його не затверджував аж до Зборівської умови, хоча усі держави і визнавали його повновладним гетьманом.

Після Б.Хмельницького гетьмана затверджував російських уряд, котрий на зразок польського уряду посилав до гетьмана посольство: воно доручало гетьманові булаву, хоругв, бунчук і литаври.

Вищу ланку виконавчої влади Гетьманату та одночасно вищого командного складу Війська Запорозького складали генеральні старшини. Вони ж були обов'язковими учасниками старшинських рад. На генеральних старшин покладалися й функції оперативного виконання гетьманських розпоряджень і постанов козацьких рад. Істотно зростала роль інституту генеральних старшин в часи міжгетьманства, коли один з генеральних старшин або їх колегія тимчасово перебирала до своїх рук управління країною, готуючи проведення нових гетьманських виборів.

Loading...

 
 

Цікаве