WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Політична система Української козацької держави - Курсова робота

Політична система Української козацької держави - Курсова робота

Усю повноту виконавчої влади в Українській козацькій державі зосереджував у своїх руках виборний гетьман. Він же володів і правом законодавчої ініціативи, яке, щоправда, обмежувалося діяльністю Генеральної та старшинської рад.

Влада гетьмана була виборною і формально пожиттєвою. Але, як засвідчив приклад гетьманів І.Виговського, Д.Многогрішного чи І.Самойловича, фактично гетьманська влада здійснювалася "до ласки войсковой", і в разі виникнення певних обставин Генеральна рада могла позбавити гетьмана влади [3, 42].

Виборний гетьман зосереджував у своїх руках надзвичайно широке коло владних повноважень: скликав Загальну раду і раду старшини, керував ними, брав участь в обговоренні питань й ухваленні рішень ради, організовував їх виконання, очолюючи адміністрацію. За підписом гетьмана виходили найважливіші розпорядження і накази-універсали; він також очолював судочинство як вища апеляційна інстанція; організовував і керував фінансами; визначав напрями зовнішньополітичної діяльності країни; стояв на чолі війська. Загалом же гетьман як верховний правитель підпорядковував собі усі суспільні стани та групи козацької України, користуючись правом уставодавства, вищої адміністративної та судової влади: для козацтва – в ролі безпосереднього глави, для решти станів – як верховний арбітр.

У своїй основі влада гетьмана була обмеженою. На цю посаду Генеральна рада обирала формально пожиттєво, оскільки "Березневі статті" Богдана Хмельницького 1654 р. та наступні українсько-російські договори другої половини XVII ст. фіксували положення, за яким перевибори передбачалися лише у випадку смерті володаря гетьманської булави. Але фактично, як засвідчила доля І. Виговського, І. Брюховецького, Д. Многогрішного та інших позбавлених гетьманства рішенням Генеральної ради чи внаслідок заколоту правителів, вибори здійснювалися "до ласки войсковой" [5, 26].

Історичні джерела містять чимало переконливої інформації про те, що влада гетьмана Б. Хмельницького із середини 1650-х рр. наближалася до необмеженої, еволюціонуючи в бік монархічної форми правління. Як зарубіжні спостерігачі, так і мешканці України бачили в особі Хмельницького "їх країни начальника" і володаря" [14, 295]. Становлення авторитарної форми правління призводить до того, що Хмельницький "володіє всім один, що накаже, то всім військом і роблять" [14, 295]. Йдеться вже не лише про ігнорування інституту Загальних рад, а й думки старшин, котрі "гетьманові вимовити не можуть" про своє ставлення до тих чи інших процесів державного життя [14, 295].

Одна з найважливіших прерогатив ради – обрання старшини – відтепер повністю зосереджується в руках гетьмана, котрий призначає своєю волею не лише полковників, а й сотників. Він же володіє правом на життя і смерть будь-якого мешканця держави, незалежно від посади, у тому числі представників генеральної старшини, якщо хто-небудь з них дозволив собі проігнорувати його розпорядження чи заперечити щодо впроваджуваного ним політичного курсу.

Після смерті Б. Хмельницького його наступник І. Виговський, щоб залучити на свій бік вищу козацьку старшину, невдоволену тим, що гетьман "володів усім один, що накаже, то всім військом і роблять", на Корсунській генеральній раді 1657 р. запевнював її, що "без вашої військової ради жодних справ не буду робити" [14, 295]. Однак, як слушно зазначають політологи, в часи суспільних макрореформувань, загострень суперечностей між різними верствами й громадянськими силами внаслідок зламу традиційних соціальних структур, як правило, в суспільстві формується потреба в лідері харизматичного типу, уособленні всієї влади в одній керівній особі – як засобі толерантного співіснування розшарованих верств і спільнот [13, 50]. Реагуючи на суспільні тенденції, І. Виговський уже навесні 1659 р., відправляючи послів на Варшавський сейм, що мав ратифікувати Гадяцьку угоду 1658 р., доручив їм домагатися, аби після його смерті один з братів – Данило – без жодних виборів успадкував Велике Гетьманство і Київське воєводство", а другий брат – Костянтин – "успадкував би пільне гетьманство", щоб у такий спосіб "на Україні не доходило до вибуху заворушень..." [14, 296].

У пізніші часи авторитарні тенденції й прагнення до трансформації виборної гетьманської влади в спадкову монархічну виразно відбилися в політиці Д. Многогрішного, І. Самойловича та І. Мазепи, кожний з яких намагався зосередити у своїх руках якомога ширше коло владних прерогатив та ще за життя визначити свого наступника. Навіть гетьман П. Дорошенко, котрого дослідники називають найпослідовнішим традиціоналістом, що свято дотримувався давніх козацьких звичаїв та порядків, за інформацією джерел, не лише прагнув "довічного гетьманства" і передачі його "після нього сину і внуку його неодмінно", а й виношував плани "стати удільним князем", "удільним паном і володарем всієї України", домогтися "незалежної ні від кого монархічної влади" [14, 296].

Втім, саме право вільної гетьманської елекції було одним з ключових понять узагальненого образу "козацьких прав і вольностей". Витоки традиції його правового застереження сягають часів розбудови політичних взаємин Війська Запорозького з польськими королями першої чверті XVII ст., а у своєму концентрованому вигляді цю норму було легітимізовано договором гетьмана Богдана Хмельницького з російським монархом Олексієм Михайловичем 1654 р. Зокрема, в одній зі складових частин "Березневих статей", а саме в "Жалуваній грамоті Олексія Михайловича гетьману Богдану Хмельницькому і всьому війську Запорозькому про збереження їхніх прав і вольностей" застерігалося: "А буде судом Божим смерть случитца гетману, и мы, великий государь, поволили Войску Запорожскому обирати гетмана по прежним их обычаем самим меж себя. А кого гетмана оберут, и о том писати к нам, великому государю, да тому ж новообраному на подданство и на верность веру нам, великому государю, учинити, при ком мы, великий государь, укажем" [17, 171]. Тобто в цьому випадку йшлося про право вільної, нічим і ніким не обмеженої елекції, з наступним повідомленням про її результати в Москву та обов'язковим складанням новообраним регіментарем присяги цареві у присутності його уповноваженого.

Прагнучи впровадити монархічну модель організації владних відносин у Гетьманаті, Хмельницький навесні 1657 р. учинив спробу легітимізувати свої нововедення авторитетом російського царя та московського патріарха. Однак інтереси російської правлячої династії в Україні насправді зумовлювали принципово інший алгоритм розвитку політики Москви щодо моделі владної системи Гетьманату взагалі та форм проведення гетьманських виборів зокрема. Уже реагуючи на клопотання Богдана щодо затвердження царем і благословення патріархом факту визнання Юрася Хмельницького офіційним спадкоємцем гетьманства, повноважний представник царя в Україні окольничий Ф. Бутурлін зауважив: "По смерти гетмана буде тому слову відміна, те все буде на волі твоїй великого государя: кого ти, великий государ, пожалуєш бути над Військом Запорозьким гетьманом, той і буде..." [14, 297].

Загострення і розрив українсько-російських відносин за років гетьманування Івана Виговського не дав змоги московському керівництву реалізувати свої амбітні наміри відразу по смерті Богдана Хмельницького. Однак уже при поверненні Війська Запорозького, очолюваного його сином Юрієм, під царську зверхність восени 1659 р. у сфальсифікований царськими дипломатами текст договору 1654 р. було внесено принципове доповнення, що зобов'язувало новообраного регіментаря Війська Запорозького для обрання на гетьманство їздити до Моски на аудієнцію до царя. Таким чином, відтепер впроваджувалася своєрідна процедура інавгурації, котра обов'язково мала проходити в Москві, у царських палатах.

Утім, фактично і Юрій Хмельницький, і його легітимний (з погляду визнання легітимності московським керівництвом) наступник Іван Брюховецький під різними приводами таки зуміли ухилитися від упровадження цієї правової вимоги в політичне життя Гетьманату. А вже договір Війська Запорозького з царем 1669 р. ("Глухівські статті") був вільний від неї, містячи натомість у собі норму: "им обирати гетмана по их праву, и чтоб с своего госу-дарского милосердия пожаловал, велелі дати в войско гетману войс-ковыя клейнота" [28, 573]. Щоправда, водночас залишалась у силі норма, зафіксована в "Нових статтях" Юрія Хмельницького 1659 р., котра забороняла Війську Запорозькому зміщувати за будь-які проступки, за винятком лише зради царя, гетьмана з його уряду без відповідного царського дозволу: "А самим однолично гетмана, без указа царского величества, не переменять..." [28, 574].

Loading...

 
 

Цікаве