WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Зовнішньополітичний курс Української держави Павла Скоропадського - Курсова робота

Зовнішньополітичний курс Української держави Павла Скоропадського - Курсова робота

З початку 90 х років у розвитку політичних процесів в Автономній Республіці Крим почали зростати негативні тенденції. У 1992–1994 рр. реально постало питання про вихід Криму із складу України та, а отже – про подальше існування цілісної незалежної держави. Загострювалася внутрішньополітична ситуація, накопичувалися проблеми облаштування кримських татар. На розвиток політичних процесів автономії негативно впливали зовнішні фактори, зокрема, російський. У 1995–1998 рр. деякі негативні тенденції вдалося подолати: визначений статус Криму як автономії у складі України, зменшився вплив сепаратистських сил.

У середині 90 х різноаспектна тематика кримського політичного дискурсу, як правило, традиційно актуалізувалася в періоди розгортання конфліктів та криз, рушієм яких слугували питання унормування взаємин між центром та автономією, боротьба за розподіл сфер політичного та економічного впливу й зокрема боротьба за вплив на загальну ситуацію в АР Крим криміногенних угруповань.

Період новітньої кримської історії, відлік якого ведеться від часів набуття Україною незалежності та відновлення в Криму статусу автономії на початку 90 х років, був позначений гострими проявами кримського сепаратизму. Своєю чергою, вплив офіційного Києва на процеси в автономії був вельми слабким. Недивно, що наступний етап конституювання взаємин, що хронологічно збігається з періодом діяльності Верховної Ради Криму, обраної 1994 року, охарактеризувався чіткими проявами конфронтації між центром і автономією та беззастережними виявами сепаратизму з боку владних кримських еліт.

Упродовж 1995–1998 років тривав процес законодавчого узгодження статусу автономії в складі України. Тодішня стратегічна спрямованість кримських еліт на здобуття самостійності Криму зумовлювала й основні лейтмотиви діяльності ВР РК на початковому етапі. Цьому сприяли й зовнішні впливи з боку РФ стосовно статусу Криму.

Фактичний перелом у відносинах між центром і автономією намітився після ліквідації в березні 1995 році інституту президентства в Криму та скасування низки законів Республіки Крим, які фактично проголошували її самостійним утворенням. Зокрема, було скасовано Конституцію РК у редакції від 6 травня 1992 року. Достатньо пригадати, що з 97 нормативно-правових актів, ухвалених Верховною Радою Криму, постановами Верховної Ради України було скасовано 48 – як такі, що суперечать українському законодавству [10, 99].

Черговий етап розвитку взаємин між офіційним Києвом і Сімферополем ознаменувався побудовою вертикалі української виконавчої влади в Криму та поступовим згасанням так званої "війни законів" і "протистояння постанов". У березні 1994 року президентським указом було призначено представника глави держави в Криму, хоча закон "Про представництво Президента в Автономній Республіці Крим" було ухвалено ще 1992 року. Верховна Рада АРК отримала право призначати та звільняти глав уряду за погодженням з Президентом України. Це положення пізніше було включено до ст. 136 Конституції України та введено до Конституції АРК. А в указі Президента України "Про органи державної виконавчої влади Автономної Республіки Крим" від 19 серпня 1995 року йшлося про створення на півострові державних районних адміністрацій, підпорядкованих уряду Криму, Кабінету Міністрів України та Президентові України. Такий устрій фактично включав Крим у загальну уніфіковану систему влади в Україні.

Ключовим чинником, який справив визначальний вплив на повернення автономії в рамки правового поля України, стало затвердження Конституції України, де було представлено й положення щодо статусу та повноважень АР Крим. Нині взаємини центральної влади та інститутів влади на півострові почасти визначаються статями 134–139 Конституції України, Конституцією АР Крим 1998 року, законами України "Про Верховну Раду Автономної Республіки Крим" (1998 р.), "Про статус депутата Верховної Ради Автономної Республіки Крим" (2006 р.), іншими законами України та нормативно-правовими документами.

Згадані закони додатково уточнюють засади правового статусу АРК, відповідно до яких влада автономії має більш широкі, ніж влада областей, повноваження. Зокрема, ВР АРК має набагато ширше, ніж обласна рада, коло нормотворчих та установчих повноважень, які є похідними від повноважень держави. За цього віднесення Верховної Ради до системи державної влади потребує врахування того факту, що вона покликана також представляти інтереси територіальних громад, місцевого самоврядування, що, як наголошують експерти, дає підстави говорити про подвійну природу цього владного органу. Таким чином, Верховна Рада фактично акумулює в собі, окрім повноважень державного характеру, і повноваження органу місцевого самоврядування – обласної ради народних депутатів.

1998 року було ухвалено Конституцію АР Крим. В основу нового проекту було покладено статус автономії, закріплений у Конституції України. Крим проголошувався автономною республікою, яка є складовою суверенної України і хоча не має суверенітету, але має самостійність у межах питань її відання. У тексті були відсутні такі поняття, як "держава", "громадянство АРК", "закони АРК", які би вказували на наявність статусу суверенного утворення. Саме навколо цих понять тривалий час продовжувалися гарячі суперечки і саме їх наявність не дозволяла українському парламенту затвердити цей документ [10, 104].

Згідно із затвердженим кримським парламентом проектом Основного Закону автономії, призначення керівників силових структур мало обговорюватись як із головою Верховної Ради Криму, так і з кримським прем'єром.

Однак, про остаточне розв'язання політичних проблем в Автономній Республіці Крим говорити поки що завчасно. Більше того, проведений аналіз доводить, що в автономії зберігається значний конфліктний потенціал. Це зумовлено такими чинниками: недостатністю правового регулювання відносин між Києвом і Сімферополем; недосконалістю механізму вирішення політичних конфліктів як на центральному, так і на регіональному рівні; міжбюджетним протистоянням між центром і автономією; загальною політичною нестабільністю в АРК; специфікою національних і релігійних проблем у Криму; низкою невирішених політико-правових і соціально-економічних проблем, пов'язаних з поверненням, облаштуванням та відновленням прав депортованих, зокрема, кримськотатарського народу; а також помітним впливом на ситуацію в Криму зовнішніх факторів, які охоплюють економічну, політичну, гуманітарну, інформаційну та воєнно-політичну сфери.

3. Причини переходу від політики "воєнного комунізму" до НЕПу

Економічна політика більшовиків періоду Громадянської війни отримала назву "воєнного комунізму" (хоча сам термін був введений в обіг ще влітку 1917 р. Відомим соціалістом А.А. Богдановим). Дане поняття включало в себе не просто економічну політику в умовах воєнного часу, але і певну доктринальних концепцію побудови соціалізму в одній країні. У партійних документах РКП (б) (зокрема, у другій Програмі партії, прийнятої VIII з'їздом у 1919 р.) домінувала ідея безпосереднього переходу до соціалізму без попереднього періоду, що пристосовуються стару економіку до економіки соціалістичної. Передбачалося, як зазначав В.І. Ленін, безпосереднім велінням пролетарської держави налагодити державне виробництво і державне розподіл продуктів по-комуністичному в дрібнобуржуазної країні, в тому числі за допомогою коштів, запозичених у капіталістичних держав, насамперед Німеччини. Як передумови для побудови соціалізму В.І. Ленін називав наявність таких суб'єктивних факторів як диктатура пролетаріату і пролетарська партія. Що ж до матеріальних передумов, то вони були пов'язані з перемогою світової революції і допомогою західноєвропейського пролетаріату.

У деяких навчальних посібниках зустрічається положення про те, що Громадянська війна стала основною причиною проведення політики воєнного комунізму. Разом з тим перші кроки в рамках цієї політики радянська влада почала ще до розгортання загальнонаціональної війни. Сам В. І. Ленін писав пізніше: На початку 1918 року ми зробили ту помилку, що вирішили провести безпосередній перехід до комуністичного виробництва і розподілу ... Ми припускали без достатнього розрахунку безпосередніми веліннями пролетарської держави налагодити державне виробництво і державне розподіл по-комуністичному [6, 113].

Loading...

 
 

Цікаве