WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Конотопська битва - Курсова робота

Конотопська битва - Курсова робота

Замість цього представник царя на Генеральній раді вже вкотре підтверджує правомочність обрання Виговського на гетьманство та обіцяє своє посередництво у залагодженні конфлікту гетьманського уряду з опозицією.

Миротворча місія Хитрово не відзначалася ані успіхом, ані серйозністю спроб вплинути на Пушкаря та Барабаша. Натомість з початком весни розпочинається впровадження російських залог на чолі з воєводами до стратегічно важливих міст Лівобережної та Правобережної України – Чигирина, Білої Церкви, Миргорода, Ніжина, Корсуня, Полтави та Чернігова. І якщо на Лівобережжі, де серед козацтва суттєво переважали новонавернені козаки, ставлення до цього залишалося загалом спокійним, то на Правобережжі, де був значний відсоток реєстрового козацтва та покозаченої шляхти, – спалахують акції протесту. Про своє відверте неприйняття курсу царського уряду висловлюються такі впливові старшини як Іван Богун, Самійло Виговський. Та й сам український гетьман, погоджуючись на впровадження російської військової адміністрації на українські землі, насамперед прагнув у такий спосіб покінчити з виступами опозиціонерів [28, 156].

Відсутність допомоги з боку царя та, натомість, намагання його адміністрації, скориставшись скрутним становищем гетьманського уряду нав'язати йому свої умови, штовхає Виговського до активізації відносин з Річчю Посполитою та Кримським ханатом.

Спроби розігрування польської та кримської карт уряд Виговського починає одночасно. Але, коли діалог з Варшавою розвивався вкрай повільно й важко, то союзний договір з Кримом було укладено вже на початку березня 1658 р. А через місяць в українські землі на заклик Івана Виговського вступили татари на чолі з Карач-беєм (всього близько 6 тис. осіб), котрі гетьман мав намір використати для приборкання збройної опозиції.

Союз з Кримом суттєво зміцнив становище уряду Виговського. Разом з тим, мають рацію В. Смолій і В. Степанков, котрі зауважують той факт, що залучення Виговським для вирішення проблем внутрішньополітичного життя України зовнішньої сили, створювало вкрай небезпечний, згубний прецедент, який невдовзі вилився в широкомасштабну практику іноземних інтервенцій [39, 49].

Отримавши допомогу з Криму та мобілізувавши як власні полки, так і наймані підрозділи іноземних вояків, на початку травня 1658 р. Виговський вирушив у похід супроти своїх опонентів, що громадилися поблизу Полтави. Усвідомлюючи слабкість своїх позицій та згубність широкомасштабного збройного громадянського протистояння на полтавських землях, М. Пушкар та Я. Барабаш звернулися до Виговського з пропозицією мирно залагодити конфлікт. До цього їх спонукав і царський посол стольник Іван Алфімов, котрий прибув у табір опозиції в середині травня.

Лідери бунтівників навіть визнали свою провину та вибачалися перед гетьманом, прохаючи відвернути збройний інцидент. Однак вимогу Виговського скласти зброю без жодних попередніх запитів і цілковито покластися на його волю – відхилили. 18 травня відбулася перша сутичка сторін за десять кілометрів від Полтави. Незважаючи на те, що пушкарівцям вдалося розгромити передовий татарський загін, загальний успіх був на боці гетьманських військ. Великі надії Мартин Пушкар покладав на допомогу миргородських козаків, однак їм вдалося пробитися лише до Зінькова, де їх блокували татари. Залишившись без підкріплення, полтавський полковник був змушений відійти під захист фортечних мурів Полтави. З кінця травня Виговський взяв місто в облогу.

Після цього Пушкар спробував ще раз налагодити контакти з українським гетьманом. Однак його оточення вимагало від полковника не пошуку компромісу, а переможного бою. Під тиском радикально налаштованої старшини та козацтва в ніч на 1 червня М. Пушкар несподівано атакував супротивника.

Незважаючи на чисельну перевагу гетьманських військ і татар, фактор несподіванки на перших порах відіграв свою роль. Пушкарівцям вдалося вибити своїх супротивників із табору та захопити артилерію. Зазнавши чисельних втрат, Виговський заледве сам вирвався з оточення. Втім, у бою під Полтавою він продемонстрував, що може не лише майстерно організовувати адміністративну службу, а й вправно керувати військами. Переформувавши власні сили та вдало скориставшись із резерву, гетьман зумів нанести пушкарівцям настільки потужний удар, що вони так і не змогли від нього оправитися.

На полтавському полі загинуло, за одними відомостями, 8 тис. повстанців, за іншими – 15, а ще за іншими – 30. Востаннє вивів козацькі полки і соратник Хмельницького – полковник Мартин Пушкар, який загинув у бою [43, 61].

Наступного дня гетьманці вступили в Полтаву й, зважаючи на намагання місцевих козаків і міщан організувати оборону міста, за наказом Виговського полтавських козаків було страчено, а міщан, селян, козацьких жінок і дітей віддано татарам в ясир. На пограбування останнім було віддано й інші полтавські землі, що простягалися аж до р. Сули. Загалом же демографічні втрати Полтавщини та суміжних з нею територій, на яких розгорівся перший акт збройного громадянського протистояння, становили близько 50 тис. осіб.

Крім справді вражаючих своїми трагічними масштабами розмірів цих втрат, значний суспільний резонанс дій гетьмана на Лівобережжі пояснювався ще й тим, що досі за всі роки Української революції Полтавщина, як і власне Лівобережна Україна загалом, були поза межею збройного протистояння, а тому не несли таких страшенних втрат як, скажімо, Брацлавщина чи Поділля.

Жорстокі розправи над населенням південного Лівобережжя, як довели М. Грушевський, Ю. Мицик, В. Смолій, не зламали спротив опозиції та не привели до внутрішньої стабілізації [20], [36], [39]. Навпаки, вони принесли протилежні від очікуваних результати – озлобили населення проти гетьмана та підживили москвофільські тенденції.

Після отриманої під Полтавою перемоги над опозицією Виговському не довелося спочивати на лаврах переможця. Невдовзі, в середині червня 1658 р., в Україну вступають російські війська на чолі з бєлгородським воєводою Григорієм Ромодановським. Яке ж завдання було поставлене перед відомим російським воєначальником і державним діячем?

Однозначно на це питання відповісти важко. Відданий Ромодановському царський наказ передбачав надзвичайно широку палітру його дій – від підтримки Виговського в його боротьбі з опозицією аж до збройного виступу проти нього спільно з Пушкарем і Барабашем. Усе залежало від розвтку подій в україні та його оцінки воєводою.

Зважаючи на отримані надзвичайно широкі повноваження, Ромодановський, котрий і раніше не відзначався надмірною делікатністю та дипломатичністю у зносинах з козацькою адміністрацією, повів справу таким чином, що в гетьмана не залишилось сумнівів у тому, що похід скерований саме проти нього. Уже на початку липня в обозі воєводи з'являється один з лідерів антигетьманського заколоту Я. Барабаш, котрому місяцем раніше на чолі декількох сотень кінноти вдалося вирватися з-під Полтави та уникнути сумної долі М. Пушкаря. Виговський звертається до Ромодановського з проханнями видати йому лідера заколотників. Однак воєвода не лише цього не робить, а й усіляко захищає Барабаша. По Україні поповзли чутки, що царський достойник обдарував колишнього кошового булавою і бунчуком, а також передав виділені з царської казни гроші, аби той мав змогу мобілізувати війська на боротьбу з урядом Виговського [30, 198].

Зрозуміло, що така інформація страхає тих, хто не волів бачити повторення Полтавської трагедії, і, водночас, зміцнює рішучість тих, хто був готовий продовжувати антигетьманські виступи.

До відвертої ворожнечі доходить і в стосунках українського гетьмана з російським воєводою в Києві В. Шеремєтьєвим. Якщо між його попередником, воєводою А. Бутурліним і вищою козацькою адміністрацією склалися сприятливі партнерські відносини, то Шеремєтьєв, прибувши в Україну, своє завдання вбачав у тому, аби контролювати діяльність гетьманського уряду та місцевої адміністрації, не вельми зважаючи на їхні права і вольності. Ігноруючи волю козацьких урядників, воєвода розсилає в українські міста своїх "менших" воєвод, чим провокує конфлікти як на місцевому, так і вищому рівні.

Такий, вельми небажаний для української сторони розвиток стосунків з російською владою і стає тим тлом, на якому інтенсифікуються переговори Павла Тетері з представником польського короля С. Беньовським, що з початком липня проходять на Волині, в Межиріччі.

Loading...

 
 

Цікаве