WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Конотопська битва - Курсова робота

Конотопська битва - Курсова робота

Під час кампанії 1660 р. було допущено ще цілий ряд помилок. Зокрема, царський воєвода, котрий не відзначався особливим тактом і дипломатичністю, перебуваючи у Василькові, встиг нанести публічну образу українському гетьману, чим ще більше знеохотив Хмельницького до співпраці. Між частинами українсько-російських військ не було також налагоджено ефективного зв'язку та координації дій. На вкрай низькому рівні виявилася й організація розвідувальної служби.

Усе це створювало вкрай невигідні умови для початку кампанії. Зокрема затримка походу та некоординованість дій обох частин армії призвели до того, що на початку вересня 1660 р. в районі Старокостянтинова коронній армії вдалося об'єднатися з татарськими ордами. Внаслідок цього постала величезна армія: коронний гетьман С. Потоцького мав близько 50 тис. кварцяних жовнірів, шляхетського ополчення та козаків І. Виговського, а у розпорядженні нурадин-султана, який був поставлений Мехмед-Гіреєм на чолі татарських орд, було близько 40 тис. вершників.

Вкрай важливим моментом для успішного розвитку польського походу в Україну було й те, що за умови важкої хвороби коронного гетьмана С. Потоцького фактичне командування перейшло до рук обдарованого польського воєначальника та авторитетного в шляхетських колах політика польного гетьмана Єжи Любомирського. Саме завдяки його динамізму мислення польсько-татарське військо здійснило блискавичний маневр і на самій окраїні південно-східної Волині, поблизу містечка Любар, перекрило Шеремєтьєву та Цицюрі шлях на захід. У розпорядженні останніх було близько 15–19 тис. царських ратників і 20 тис. лівобережних козаків.

У ході локальних сутичок, що розгорілися 15–16 вересня деяка перевага була на боці коронних військ і татар. У боях українці та росіяни втратили понад тисячу вояків, у той час як втрати поляків і татар становили близько півтори сотні чоловік.

Вкрай обнадійливими для польського командування мали б стати і повідомлення про стан недовіри та обопільної підозри, що запанувала на той час у таборі супротивника. До поляків дійшли чутки про те, що царський воєвода, не довіряючи своїм союзникам, навіть наказав на всяк випадок вибудувати шанці не лише напроти поляків і татар, але й козаків Т. Цицюри. Із зверненням до останніх перейти на бік короля виступив брат покійного канцлера Великого князівства Руського український магнат, генерал артилерії Стефан Немирич.

З кожним днем напруга зростала і Шеремєтьєв віддав наказ про відхід табором на північний схід, де сподівався дістати підкріплення від царських ратників на чолі з "меншими" київськими воєводами (своїми помічниками) Г. Козловським і Ю. Баратинським, а також бєлгородським воєводою Г. Ромодановським. Рішуче переломити співвідношення сил на користь української та російської сторони міг і прихід на допомогу правобережних козацьких полків Хмельницького (всього близько 20 тис. вояків), перебування яких і надалі всередині України, після з'єднання татар і поляків, втратило сенс [30, 212].

Тим часом Шеремєтьєву та Цицюрі вдалося відійти від Любара трохи більше, аніж на 20 км. Поблизу міста Чуднів українсько-російські війська були заблоковані й примушені до організації оборони.

Довідавшись про скрутне становище, в яке потрапили українсько-російські війська під Чудновом, Хмельницький звернувся до Ромодановського із закликом негайно надіслати допомогу, аби мати змогу пробитися до обложених. Проте бєлгородський воєвода не наважився виступити в похід без відповідного указу з Москви і це призвело до непоправної втрати часу. За таких умов Хмельницький також не вельми поспішав назустріч небезпеці. Однак уже сама звістка про те, що український гетьман з військами наблизився до Бердичева, спричинила в обозі коронного війська такий переполох, що, за словами очевидця тих подій, "кожен почав свої найліпші речі пакувати", і якби протягом кількох наступних днів гетьман продовжив похід, польські жовніри неминуче розпочали б втечу до Львова.

Проте Ю. Хмельницький до Чуднова не став наближатися, заклавши табір за 20 км від нього, поблизу містечка Слободище (тепер село Чуднівського р-ну Житомирської обл.). Скориставшись із цього, польний гетьман Любомирський, залишивши частину військ пильнувати табір Шеремєтьєва, на чолі 9 тис. добірної польської кінноти, 500 драгунів, 1200 піхотинців та 20 тис. татар перед світанням 7 жовтня здійснив блискавичний марш до Слободища і з ходу атакував супротивника [30, 215].

Зважаючи на динамізм дій Любомирського, йому випало завдати українським військам відчутних втрат (загинуло близько 4 тис. чоловік), однак, враховуючи приблизну рівність сил, становище жодної зі сторін не виглядало виграшним. На самому початку бою полякам і татарам вдалося вибити козаків з укріпленого табору, але згодом вони витіснили звідти супротивника, тож всі його наступні спроби повторити успіх результату не принесли. Втрати поляків були хоч і меншими, аніж втрати Хмельницького (близько 1 тис. вояків), все ж вони також були значними.

Інша справа, що вже самі можливості польського командування перекинути з-під Чуднова такі потужні сили засвідчували скрутність становища Шеремєтьєва та Цицюри. Крім того, не увінчалися успіхом і спроби українського гетьмана налагодити взаємодію з російським воєводою. Так само безрезультатними виявилися й спроби гетьманського уряду досягти сепаратного перемир'я з татарами, аби в такий спосіб отримати перевагу в протистоянні з поляками.

Врешті-решт за таких умов в оточенні Хмельницького дедалі більшого впливу набувають ті старшини, які виступали за політичне розв'язання конфлікту з польським королем. Зважаючи на поточну військову скруту та політичні прорахунки російського керівництва, яке чинило брутальний тиск на українську сторону восени 1659 і на початку зими 1660 р., пропольські настрої серед правобережного козацтва посилюються і уряд Ю. Хмельницького погоджується розпочати переговори з польськими гетьманами щодо умов замирення.

За результатами переговорів, що проходили в польському таборі під Чудновом, 17 жовтня 1660 р. було укладено угоду, яка передбачала відновлення чинності Гадяцького договору, за винятком статті про перетворення козацької України у Велике князівство Руське. Український гетьман брав також на себе зобов'язання негайно відступитися від царя, припинити будь-які контакти з Шеремєтьєвим й іншими російськими воєводами. Для того, аби якнайшвидше звільнити від російської окупації українські міста, Хмельницький на чолі військ повинен був терміново повернутися на Наддніпрянщину, залишивши при Потоцькому та Любомирському декілька полків для остаточного розгрому Шеремєтьєва. Щодо подальшої долі наказного гетьмана Цицюри угода, за наполяганням української сторони, передбачала вибачення всіх його провин та амністію його козаків, але за умови, що вони добровільно залишать табір росіян і повернуть проти них зброю. Під тиском польських гетьманів Хмельницький погодився також на розквартирування коронних військ в українських землях [28, 263].

18 жовтня сторони скріпили угоду обопільною присягою, а вже наступного дня Ю. Хмельницький розпочав таємні переговори з лівобережною старшиною, що перебувала в таборі Шеремєтьєва. Одночасно повідомлення про досягнення угоди Війська Запорозького з польською стороною гетьман надіслав і російському воєводі, закликаючи його до капітуляції. Відповіддю Шеремєтьєва стала страта всіх чуднівських міщан, які перебували в нього в обозі. А ось переговори з Цицюрою дали бажані результати. Коли 21 жовтня польська піхота розпочала наступ на табір супротивника, наказний лівобережний гетьман на чолі 8 тис. козаків вирушив до табору росіян. Малочисельність загону Цицюри пояснювалася тим, що в інтересах конспірації він посвятив у свої плани лише тих старшин, яким цілком довіряв. Але навіть з тих 8 тис. живими зуміли залишитися лише 4 тис., оскільки татари, не посвячені в перипетії таємних переговорів з лівобережними козаками, вдарили по них з тилу, змусивши частину козаків шукати притулку в тому ж таки російському таборі.

Невдача з перетягненням на свій бік лівобережного козацтва та відверто агресивні наміри кримської еліти (татарське командування вимагало від поляків віддати їм у полон Ю. Хмельницького та деяких інших старшин, відмовлялося відпустити захоплених 21 жовтня лівобережних козаків тощо) спонукали українського гетьмана до того, що, нехтуючи домовленостями з польськими гетьманами, він не став залишати під Чудновом частину військ, а разом з усіма ними відійшов на Наддніпрянщину.

Уже після цього, 27 жовтня 1660 р., розпочалися польсько-кримсько-російські переговори щодо умов капітуляції армії В. Шеремєтьєва. У перебігу цих переговорів своєрідною розмінною монетою стали лівобережні козаки, котрих вимагали в якості ясиру татари і від яких охоче відмежовувався царський воєвода.

За умовами підписаного 1 листопада 1660 р. договору передбачалася капітуляція російських військ під Чудновом, відмова Москви від претензій на Україну, виведення всіх залог з українських міст та залишення ними на місцях артилерії, пороху й боєприпасів, виплати татарам 600 талярів контрибуції. В якості заручників до повного виконання російським урядом взятих зобов'язань у полоні в Криму мали перебувати воєвода В. Шеремєтьєв та ще 8 царських бояр і 300 офіцерів і солдат (Шеремєтьєву довелось чекати на звільнення аж 20 років) [28, 266].

Loading...

 
 

Цікаве