WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Конотопська битва - Курсова робота

Конотопська битва - Курсова робота

Надзвичайно принциповим було й спотворення змісту щодо права гетьмана й Війська Запорозького на ведення зовнішньополітичної діяльності. Так, якщо угода 1654 р. забороняла українській стороні зноситися лише з польським королем і турецьким султаном (а про контакти з іншими правителями вона повинна була інформувати царя), то текст 1659 р. декларував: "гетману послов и посланников и гонцов из окресньїх и ни из которьіх государств к себе не принимать и против тех присьшок в окресньїе и ни в которьіе государства не посьілать...". Гетьман міг вступати в дипломатичні зносини з іноземними правителями, коли "...о каких делех поболить великий государь, его царское величество ему, гетману, в которое государство послать..." [45, 169].

Крім цих принципових нововведень, до списку 1659 р. було внесено положення про перебування українського духовенства під благословенням "святейшего патріарха Московского и всія Великія, и Мальїя, и Більїя Росіи" [45, 170]. Водночас з тексту договору 1654 р. було вилучено положення, які підтверджували військові зобов'язання Москви про надсилання допомоги для охорони українських кордонів, відвоювання Смоленська тощо.

Ще більше обмежували прерогативи українського уряду так звані "Нові статті Юрія Хмельницького", які були ухвалені на Генеральній раді в Переяславі як додаток до "Прежних статей Богдана Хмельницкого".

Відповідно до них, гетьманському урядові заборонялось без дозволу царя воювати та надавати військову допомогу сусіднім правителям, натомість він повинен був виконувати царські накази про виступи в похід. Договірні статті зобов'язували Ю. Хмельницького вивести козацькі залоги з білоруських земель та передати Старий Бихів "государевим людям". Надалі жителі Білої Русі втрачали право називатися козаками, тобто козацький устрій на білоруських землях ліквідовувався.

Важливим обмеженням повновладдя козацької адміністрації було введення російських залог на чолі з царськими воєводами, крім Києва, також до Переяслава, Ніжина та Чернігова на Лівобережжі та Брацлава й Умані на Правобережжі.

Ціла низка положень стосувалася адміністративно-політичного укладу Гетьманату. Зокрема, Війську Запорозькому, тобто козацькій старшині, заборонялось зміщувати гетьмана "без радьі и совету всей черни", хіба що у випадку зради останнім царя [45, 171]. Те ж саме стосувалося й прерогатив гетьмана, котрий не мав права самостійно зміщувати полковників і старшину. Крім того, деякі козацькі старшини, які були ініціаторами промосковських виступів на Лівобережжі – Іван Безпалий, Тиміш Цицюра, Васюта Золотаренко та ін., отримували царський імунітет щодо гетьманського та військового суду, який не міг засудити їх до смертної кари. Як уся старшина, так і рядові козаки були зобов'язані заприсягнути на вірність цареві. Усіх, хто відмовлявся це зробити або, склавши присягу, її порушив – наказувалося карати на смерть.

Умови, накинуті восени 1659 р. в Переяславі урядові Ю. Хмельницького, суттєво посилювали залежність Гетьманату від царя в порівнянні з тією ситуацією, що була конституйована угодою 1654 р. І якщо за умовами останньої політико-правовий статус Гетьманату в стосунках з російським царем можна класифікувати як політичну автономію, що гарантувала збереження внутрішнього самоуправління на основі власного законодавства та звичаєвого права, а також забезпечувала (з певними обмеженнями) право зовнішньополітичної репрезентації, то тепер автономія набирала форм нижчого рівня – адміністративної автономії, причому з елементами певного її обмеження.

2.3 Війна з Річчю Посполитою 1660 р. та Чуднівський договір

Зрозуміло, що велике обурення викликали результати українсько-російських переговорів. Неспроможність уряду Хмельницького відстояти українські інтереси завдає великого удару по його авторитету. Для того, аби пом'якшити негативні наслідки від переяславських подій, скликана гетьманом старшинська рада виряджає до Москви посольство на чолі з П. Дорошенком та А. Одинцем, покладаючи на них завдання добитися анулювання неприйнятних для Війська Запорозького статей договору.

Але візит П. Дорошенка та А. Одинця до Москви завершується майже цілковитою невдачею. Російський цар відмовився йти на суттєві поступки, задовольнивши лише прохання щодо скасування статті про підпорядкування Київської митрополії московському патріарху. Решта принципових положень залишилися в силі.

До зростання напруги між сторонами спричинило й остаточне вирішення територіальної суперечки за Південно-Східну Білорусь, що відбулося насильницькими способами. Білоруський полковник Іван Нечай відмовився виконувати закріплену в Переяславському договорі 1659 р. статтю про виведення козаків з білоруських земель. Лише після успішного штурму Старого Бихова царським військам вдалося змусити козацькі підрозділи вийти в Україну. Взяття Старого Бихова супроводжувалося жорстокими репресіями його захисників, від яких постраждали і свояки українського гетьмана – Іван Нечай (був одружений на сестрі Юрія Хмельницького) та його брат Юрій, котрих вислали до Сибіру. Після цього український гетьман неодноразово клопотався перед Олексієм Михайловичем з приводу повернення висланих козацьких старшин, насамперед Івана Нечая, котрому сестра Юрія щойно народила дитину, гарантуючи їхню неучасть у виступах проти царя, – та все виявлялось марним [47, 38].

Знаючи про наростання напруги у стосунках Хмельницького та царського уряду, польське керівництво вже з осені 1659 р. робить спроби, аби повернути Військо Запорозьке під зверхність польського короля та реанімувати постанови Гадяцької комісії 1658 р. Головну роль у цій дипломатичній грі виконував один з творців гадяцького порозуміння – С. Беньовський.

Коли ж переговори Беньовського в Чигирині закінчилися провалом, наприкінці січня 1660 р. в межі козацької України вторгнулося коронне військо на чолі з гетьманом Станіславом Потоцьким, разом з яким перебували й війська екс-гетьмана України, київського воєводи Івана Виговського. Найзапекліші бої в цю кампанію розгорілися за місто Могилів-Подільський, де засіли козаки Подільського та Миргородського полків під загальною командою полковника подільського Остапа Гоголя.

Зосередивши під міськими мурами майже всі наявні на той час сили, Потоцький намагався будь-що оволодіти Могилевом-Подільським. Під час генерального штурму 20 лютого коронній армії навіть вдалося вдертися в місто, захопивши південно-західну вежу міського муру. Але козацька старшина подолала сум'яття, що було виникло серед захисників міста, і витіснити нападників за його межі. Після цього Гоголь і його помічники організували ефективне переслідування відступаючого противника. В кінцевому результаті С. Потоцькому довелось відступити від Могилева-Подільського, втративши під його стінами близько 3 тис. жовнірів.

Так само безуспішними виявилися й спроби коронної армії оволодіти Брацлавом та Уманню. Все це й змусило коронного гетьмана віддати наказ про вихід із Брацлавщини.

Активну підготовку до нового походу в Україну польське командування розпочинає з початку літа 1660 р., коли врешті-решт вдалося залагодити (ціною певних поступок) справу замирення зі Швецією. Це дозволяло не розпорошувати сили, а зосередити їх на оволодіння Україною.

Для того, аби застерегти супротивника, українське та російське командування вирішило організувати випереджувальний похід. 17 липня на околиці Василькова відбулася воєнна рада за участю українського гетьмана й вищої козацької старшини та російського командування на чолі з київським воєводою боярином В. Шеремєтьєвим. На цій раді було ухвалено доволі ризикований план ведення війни. Головним його недоліком було те, що наявні сили розпорошувалися, а не зосереджувалися на виконанні одного стратегічного завдання. Так, за планом ведення кампанії, царські війська на чолі з Шеремєтьєвим та козацькі лівобережні полки під проводом наказного гетьмана полковника переяславського Тимоша Цицюри повинні були виступити на захід, готуючись до генеральної битви з коронною армією. Решта українського війська, тобто правобережні козацькі полки, які очолив Юрій Хмельницький, залишалися в Наддніпрянщині, слідкуючи за переміщеннями татарських орд та прикривали тили головних сил, запобігаючи вторгненню татар і об'єднанню їх з коронною армією [47, 43].

Дослідники, які вивчали перипетії кампанії 1660 р., звернули увагу й на принцип розподілу українського війська, за яким разом з Шеремєтьєвим йшли лівобережні полки, де значно сильнішими були промосковські настрої, в той час, як правобережне козацтво було залишено Хмельницькому [47].

Loading...

 
 

Цікаве