WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Еволюція українського козацтва - Курсова робота

Еволюція українського козацтва - Курсова робота

Тобто у Січі був свій уряд, адміністрація, свій адміністративний поділ території, кордони, прикордонна служба, податкова система, армія, військовий флот, закони, звичаєве козацьке право, зовнішньополітичні зв'язки, тобто важливі елементи, ознаки державності. Сама ж Запорозька Січ, як утворення військово-політичного характеру, виконувала і функції державного утворення. По суті, Запорозька Січ була зародком нової української державності.

Запорозька громада поповнювалася вихідцями з різних соціальних верств української людності та представників інших народів. Адекватним її відображенням постало й реєстрове військо, що перебувало на державній службі. Переважну більшість у перші десятиріччя існування Війська Запорозького становили українці, хоча серед них були й вихідці з Білорусі, Криму та Московії, про що яскраво свідчить реєстр 1581 р. [4, 337]. Розширення козацьких рядів супроводжувалося зародженням родинних династій майбутньої суспільної еліти – Байбузів, Волевачів, Гирь, Голубів, Гордієнків, Дорошенків, Кулаг, Сулим, Федоровичів, Хмельницьких. На основі даних демографічних досліджень можна стверджувати, що перед Національно-визвольною війною кожний четвертий мешканець Центральної України належав до козацтва. В процесі його генези реально постало два прошарки: старшина і рядові козаки. їхнє матеріальне, а відповідно й суспільне становище помітно різнилися.

Козацька верхівка походила, як правило, з бояр та шляхти, що вплинуло на формування рис її соціального обличчя. До рядового козацтва, основним джерелом прибутків якого було лицарське ремесло, входили не лише нереєстрові, а й городові, приватні козаки, більшість із тих, що перебували на королівській службі.

Розділ 2. Генеза українського козацтва, як соціально-військового стану у XVII ст.

  1. Утворення козацького реєстру, його еволюція

Велике значення в організаційному оформленні козацтва мало і утворення реєстру, і саме оформлення козацтва як окремого стану феодального суспільства. Ідея утворення реєстру з'явилась ще на початку XVI ст. У 20 – 30-х рр. XVI ст. робилися перші спроби створення козацького реєстру, тобто частину козаків хотіли взяти на державну службу для захисту кордонів. У 1524 р. король Сигізмунд I (1506 – 1548 рр.) дав дозвіл на утримання 1-2 тисяч козаків, але не було грошей. Тільки у 1572 р. з'являється наказ польського короля Сигізмунда ІІ Августа взяти 300 козаків на державну службу. Записали їх до спеціального списку – реєстру, звідси з'явилась й назва. Реєстровцям надавалися достатньо вагомі привілеї: свій суд і самоврядування, виборність старшини, звільнення від податків і повинностей, права власності на землю, дозвіл вільного промислу і торгівлі. Виплачували їм за службу грошима, одягом і зброєю. Тобто це був близький до шляхти окремий служилий стан, офіційно визнаний законом [4, 339].

Перший реєстр (1572 р.) швидко розпався. У 1578 р. король Стефан Баторій відновив реєстр з 600 козаків. Монастир Терехтемировський став арсеналом, шпиталем для козаків. На старшину обирали шляхтичів. Без дозволу забороняли нападати на татар, доручали оборону кордонів. Також реєстровцям доручався контроль за нереєстровими козаками. До реєстру брали найбільш заможних козаків, більш законослухняних, схильних до компромісу з владою.

Подальші зміни в реєстрі показує динаміка його чисельності: у 1590 р. – 1000 чоловік; у 1596 р. – реєстр розпущено через участь у повстаннях; у 1599 р. – реєстр відновлено; у 1617 р. – 1000 чоловік (Вільшанська угода); у 1619 р. – 3000 чоловік (Роставицька угода); у 1629 р. – 6000 чоловік (Куруківська угода), поділ на полки і сотні (Переяслав, Канів, Черкаси, Чигирин, Корсунь, Біла Церква); у 1630 р. - 8000 чоловік (Переяславська угода); у 1638 р. – 6000 чоловік за "Ординацією Війська Запорозького, що перебуває на службі Речі Посполитої". За "Ординацією..." реєстровці втратили самоврядування та виборність старшини; гетьмана старшого призначав сейм за рекомендацією коронного гетьмана; осавулів і полковників – призначали з шляхтичів; без дозволу забороняли їздити на Січ, а ослушників карали на смерть; на Січі постійно перебувала залога з 1000 реєстровців. У 1637 – 1638 рр. писарем реєстровців був Богдан Хмельницький [7, 102].

З другої половини XVI ст. козацтво поділялося на окремі групи: реєстрові та нереєстрові (міські, низові (запорозькі)). Запорозька Січ і реєстр, які в собі несли зародки української державності, спричинили також зміни і в психології козаків та в ставленні до них. Спочатку козаків мало чим відрізняли від розбійників та інших маргіналів суспільства, але з часом, особливо у простого люду, негативний образ козака змінився, перш за все завдяки боротьбі з татарами і турками. Козаки відбивали напади татар, захищаючи себе, і отримували з цього більше військової здобичі, ніж слави, що було практично. Але для українського народу козаки були борцями з турками і татарами, оборонцями від національного та соціального гноблення польських панів. Це виходило об'єктивно, бо козаки перш за все захищали й забезпечували свої вузькостанові інтереси, але при цьому значною мірою й самі серйозно переймалися загальнонаціональними інтересами, ідеями оборони православ'я і власного народу.

Таким чином козацтво еволюціонувало від невеликих ватаг бездомних неосілих елементів до юридично оформленого стану феодального суспільства, з чіткими організаційними формами. Поступово наприкінці XVI – першій половині XVII ст. козацтво займає провідне місце в українському суспільстві, беручи активну участь в розв'язанні найболючіших проблем національного життя. Козаки стали політичним провідником українського народу, становлячи його політичну еліту.

  1. Еволюція державницьких поглядів та правового статусу українського козацтва

Правове утвердження козацького стану мало досить тернистий шлях через прагнення шляхти до необмеженої влади в тогочасному суспільстві. Суттєвою перепоною цього процесу було також іноземне панування в Україні. Проте несприятливим обставинам козацтво, як нова суспільна сила, протиставило могутній заряд енергії і рішучість дій. На кристалізацію станових прав мали вплив взаємовідносини козаків з представниками різних соціальних верств, а також з місцевою та центральною владою. Основні елементи суспільних привілеїв козацтво перейняло від бояр та шляхти, а затвердження урядом Речі Посполитої реєстрового війська в 70-х роках XVI ст. знаменувало початок визнання нового соціального стану. За реєстровими закріплювався цілий ряд прав і привілеїв – "вольностей", що вирізняли козаків з-поміж інших верств тогочасного суспільства: звільнення від сплати державних податків, та відбування повинностей, крім військової, окреме адміністративне підпорядкування та судочинство, право на володіння земельними маєтностями [9, 62-63].

Проте польські власті вбачали в козаках реальну загрозу своєму пануванню в Україні через участь запорожців у повстаннях в кінці XVI - першій половині XVII ст. Звідси – поява кількох спеціальних постанов варшавського вального сейму, якими суттєво обмежувалися і навіть скасовувалися (1596) козацькі права. Повною мірою їх відновлення було зафіксоване лише після тривалої збройної боротьби у Зборівському договорі 1649 р. та "Березневих статтях" 1654 р. [22, 46]. Правовінорми цих документів знаменували також перетворення козацтва в соціальний стан Української козацької держави.

Отже, незважаючи на відсутність державності, жорстку політику уряду Речі Посполитої, козацтво зуміло добитися визнання за собою окремого юридичного статусу, який визначав місце козаків у системі соціально-економічних та політичних відносин. Одночасно утвердилися морально-етичні цінності "людей лицарських", що позначилося на їх світобаченні і нормах поведінки.

Одним з найпомітніших можна означити внесок українського козацтва у розвиток державотворчої ідеї. І це закономірно, адже під кінець XVI ст. вже всі королівські уряди європейських країн проводили свідому політику використання національних ресурсів, заохочення внутрішньої і зовнішньої торгівлі та розвитку державних інституцій. Ідея суверена як першоджерела політичної влади, теоретично обґрунтована геніальними вченими Нікколо Макіавеллі та Жаном Боденом, стала в політичній думці загальноприйнятною [13, 305]. Безумовно, класичні зразки державотворення важко застосувати на українському прикладі.

З другої половини XIV ст. Україна становила лише частину Великого князівства Литовського, а після Люблінської унії – Речі Посполитої. Та й до відродження держави були причетні не традиційні для європейського політикуму сили. З різних причин українська еліта – князі та шляхта відсторонилися від цього процесу, а естафету державотворчої функції перейняло козацтво.

Loading...

 
 

Цікаве