WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Еволюція давньоруської общини - Курсова робота

Еволюція давньоруської общини - Курсова робота

Отже князь вважав дружинників своїми природними радниками. Літопис розповідає, що кн. Володимир Святославич "любя дружину, и с ними думая о строй земленем, и о ратех, и о уставе земленем". Але кн. Володимир не був винятком. Літописи свідчать, що жодного рішення в скільки-будь важливому питанні князь не робив без ради з дружиною.

Родоплемінна знать

Разом з дружиною діяльність князя спрямовувала родоплемінна знать. Про це вичерпно говорять і джерела.

Князі, не створюючи ніякої установи, радились або з своєю дружиною — це було звичайним явищем, або запрошували, крім дружини, родоплемінну знать — "старців градських", коли вважали це за потрібне.

Такі розширені наради звичайно князь скликав для вирішення найсерйозніших питань. Але, заперечуючи існування при князі ради як особливої установи, дослідники зовсім не заперечують, що в діяльності князя його не спрямовували дружина і родоплемінна знать. Не бажаючи йти за порадами своєї дружини, князь рискував лишитись самотнім. Наприклад, літопис розповідає, що в такому становищі опинився кн. Борис, не послухавши ради дружини: "Се дружина у тобе отьня и вои; поиди, сяди Кыеве на столе отни". Дружина перейшла до кн. Святополка [5, 20].

Треба сказати, що вже на початок XI ст. намітився процес розкладу дружинної організації, який виявився в відриві від князівського двору найвпливовіших дружинників. Далі ми докладно скажемо про те, що процес розкладу дружини був зв'язаний з процесом розвитку боярського васалітету.

Але треба відзначити, що й у дофеодальний період у князя були слуги, які не входили в дружинну організацію і мали своє господарство.

Таким слугою був, наприклад, Свенельд. Свенельд мав свою власну дружину, своїх отроків. Безперечно, його відносини з князем мали інший характер, ніж відносини інших слуг — дружинників князя. Тут дружинні відносини почали переростати вже в васальні, але примітивного типу, "в васалітет без лена", за висловом Маркса [35, 92].

Віче

Одним з основних органів племінної організації був племінний сход, на якому вирішувались найважливіші питання, що стосувалися племені.

Звичай скликати племінні сходи був, звісно, і в східного слов'янства, причому вони мали в нього спеціальну назву — віче. Оскільки в дофеодальний період Київської Русі політичні органи розвивались під племінною оболонкою, природно, що широкі наради правлячої верхівки і міського населення зберегли цю назву. Можна думати, що збереглись, особливо на початку, і організаційні форми племінних сходів.

В історичній літературі в основному не висловлювались сумніви щодо існування віча з моменту утворення Київської держави. Єдиним винятком був Ключевський, на думку якого спочатку влада не була вічовою, народною, бо управління містом і краєм зосереджувалось у руках військової старшини. Віче обласних міст виникає і набуває значення тоді, коли починає зростати значення всієї міської маси, що збиралась на віче в міру занепаду авторитету князя. За Ключевським, всенародне віче головних обласних міст було наступником давньої міської торговельно-промислової аристократії.

В.І. Сергеєвич називав усякі наради правлячої верхівки вічем і гадав, що всяке рішення київської влади було результатом вічової діяльності, про що є цілком вичерпні повідомлення літопису, а саме про скликання віча в 997 р. в м. Білгороді під час облоги його печенігами [35, 92-93]. Отже віче скликали задовго до того часу, коли, за Ключевським, воно могло існувати. У нас немає ніяких інших відомостей, де прямо говорилось би про скликання віча, крім звістки від 997 р. Природно, що ми не можемо встановити на основі конкретних даних, які були функції і організаційні форми віча. Тут можливі тільки припущення. Нам здається, що віче для вирішення найважливіших питань скликав князь. На нього збирались дружина князя і родоплемінна, знать, а також всі жителі міста. Можна припускати, що в цей період на вічі в достатній мірі виявлялись начала первісної демократії.

Оскільки Київська держава на початку дофеодального періоду складалась з окремих племен, то природно, що в кожному племінному центрі скликались племінні сходи — віча.

Таким чином, вже в IX — X ст. ми спостерігаємо розклад сільської общини внаслідок розвитку виробничих сил, відділення від сільського господарства ремесла і торгівлі, що почалось, розвитку ремесла, внутрішньої і зовнішньої торгівлі, внаслідок грабіжницьких воєн київських князів і їх васалів — племінних князів і князів-намісників, воєн, які збагачували верхівку київського суспільства і родоплемінну знать, нарешті, внаслідок "вимучування" данини, яке збагачувало не тільки князівське оточення, а й численних князівських агентів, але разом з тим руйнувало общинників.

На основі розкладу общини виникають перші класи — клас рабів і клас рабовласників. Рабство в цей період мало яскраві патріархальні риси. Передумов для переходу в рабовласницьку суспільно-економічну формацію не було. Створюється політичний апарат, який спочатку зберігає організаційні форми племінної влади. Князь був оточений своєю дружиною і родоплемінною знаттю, які й керували його діяльністю.

Князі для вирішення найважливіших питань скликали ради з представників верхівки, родоплемінної знаті і міських жителів. Цим радам була присвоєна стара назва племінних сходів — віче.

Процес розкладу сільської общини особливо посилився в другій половині X ст., коли була проведена серйозна фінансово-адміністративна реформа, в результаті якої були збільшені побори з населення і створена численна князівська адміністрація на місцях. У другій половині X ст. кн. Святослав розгорнув цілу серію грабіжницьких воєн проти оточуючих Русь сусідніх народів. Були розгромлені хозари і дунайські болгари. Поступово, особливо з другої половини X ст., створюються передумови для розвитку феодалізму, для перетворення князів, родоплемінної знаті, дружинників у великих землевласників-феодалів, а общинників, землі яких експропріюються, — у феодально залежне селянство.

Говорячи словами Енгельса, верхівка київського суспільства дедалі більше відривається від свого коріння в народі, в роді і в племені.

Потроху починають з'являтись ростки великого землеволодіння. За даними, що дійшли до нас, першими великими землевласниками стають князі, але ясно, що відбувається процес розвитку великого землеволодіння і всередині сільської общини, яка розкладалась. Відповідно до цього поступово починають і в дофеодальному суспільстві з'являтись значні групи вибитих з колії, які стають залежними від верхівки київського суспільства і експлуатуються як робоча сила у великих земельних володіннях, що виникають [2, 33].

Всередині дофеодального суспільства починають з'являтись, особливо з половини X ст., ростки феодальних відносин.

Але цей процес розкладу общинного ладу і виникнення ростків феодалізму розвивався неоднаково на всьому просторі Київської Русі. В деяких її частинах він проходив інтенсивніше, в деяких слабше. Безперечно, що насамперед ростки феодалізму почали з'являтись у тих частинах Київської Русі, які містились на великому торговельному шляху "из варяг в грекы", де внутрішня і зовнішня торгівля була жвавіша, отже де скоріше створювались передумови для розкладу общинного ладу. Безперечно також, що справжнім вогнищем феодалізму, який народжувався, була Київська земля, земля полян. На територіях, далеких від торговельних центрів, від торговельного Дніпровсько-Ільменського шляху, ми ще довго, зокрема у вятичів навіть у XII ст., спостерігаємо пережитки родоплемінних відносин [2, 33].

Висновки

Основною формою соціальної організації наших предків – слав'яно-русів – була община. У сільській місцевості вона йменувалася "верв'ю", за назвою мотузки, за допомогою якої визначалися розміри земельних ділянок. Верв складалася з декількох селищ, які у свою чергу, включали в себе біля десятка родин. Ці селища зазвичай розташовувалися по берегах рік, а відстані між вервями досягали 30-100 км.

Слов'янська земельна община була територіальною. Для слов'яно-русів головною була приналежність до місцевості, а не до роду. Історики давно вже звернули увагу на те, що назви багатьох племінних союзів східних слов'ян в своїй основі мають характеристику місцевості. Так поляни одержали своє ім'я тому, що проживали в полях, древляни – у дрімучих лісах, посередині дерев. Дреговичі жили в місцях, рясних болотами – "дрягвами". А жителі півночі виділялися своїм географічним положенням щодо інших слов'янських племен. Втім, деякі слов'янські племена називалися по імені міфічних прабатьків: вятичі – від Вятко, радимичі – від Радимира. Це показує, що серед частини слов'ян переважала кровно-родинна община.

Деякі історики висувають припущення, відповідно до якого варто розрізняти слов'ян і русів. Останні, на їхню думку, були неслов'янським народом, який відрізнявся домінуванням кровно-родинної общини. Руси, у підсумку, виявилися асимільовані слов'янами, але встигли зміцнити серед них аристократичний початок. На підтвердження своєї версії деякі історики приводять старі доводи норманистів, які звертали увагу на дані арабських авторів. Останні, здебільшого, розділяли слов'ян і русів. Тим часом, для подібних категоричних оцінок немає достатніх підстав. Руси могли бути слов'янським плем'ям із сильно розвиненим кровно-родинним початком. Ця їхня специфіка відразу впадала в око іноземцям, які помилково приймали русів за неслов'янський народ.

Loading...

 
 

Цікаве