WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Еволюція давньоруської общини - Курсова робота

Еволюція давньоруської общини - Курсова робота

Поруч з торгівлею зі Сходом, певне значення мала і торгівля з Півднем, особливо з Кримом. Київська Русь, зокрема Київ, зв'язувався з Кримом двома шляхами — так званими Соляним і Залозним. Соляним цей шлях називають тому, що ним везли з Криму сіль, але, безперечно, що крім солі звідти Русь вивозила й інші товари. Принаймні імператор Константан Багрянородний повідомляє, що херсонесці купували в печенігів шкіри і віск. Але печеніги — степовий кочовий народ — бджільництвом не займались, отже віск, яким вони торгували, міг бути тільки руського походження.

Проте з часом і торгівля зі Сходом, посередня чи безпосередня, і торгівля через Чорноморське узбережжя почала втрачати своє значення. Занепад цей значною мірою пояснюється тим, що визначився й занепад Арабського халіфату, а також тим, що на Хозарське царство починають нападати кочовики середньоазіатських степів. Розгром кн. Святославом Хозарської держави повинен був ще більше відбитись на згортанні східної торгівлі. В міру того, як визначався занепад торгівлі зі Сходом, особливого значення почала набувати торгівля Русі з Візантією. Дніпро був основним шляхом, основною артерією цієї торгівлі (шлях "із варяг у греки").

Спочатку торгівля з Візантією велась через грецькі міста, серед яких на першому місці стояв Херсонес, але далі Русь зав'язала безпосередні торговельні зносини з Візантією. Можна припускати, що зародження безпосередньої торгівлі Русі з Візантією належить до початку IX ст. [35, 69].

В X ст. після вдалого походу кн. Олега русько-візантійська торгівля почала дуже розвиватись. Безперечно, на розвиток її сприятливо вплинуло укладення договору між Олегом і візантійським урядом. Руські купці одержали значні торговельні привілеї. Вони не платили ніякого торговельного мита. Навіть більше: візантійський уряд повинен був постачати руських купців продуктами. Щодо речей руського вивозу, то це були специфічні руські товари — мед, віск, хутра і раби.

2.1.3 Воєнні заходи князів

Літопис досить багато говорить про походи київських князів у цей період на окремі слов'янські племена або на оточуючі Русь країни. Так, він розповідає, що князь Олег завоював деревлян, відвоював від хозар сіверян, воював з тиверцями й уличами, а в 907 р. вирушив у свій знаменитий похід на Візантію, примусивши візантійців заплатити контрибуцію і укласти з ним вигідний торговельний договір. При князі Ігорі було зроблено ряд походів на слов'янські племена — уличів, тиверців, деревлян, які повстали після смерті кн. Олега. Наш літопис розповідає про два походи Ігоря на Візантію, а за східними звістками — під час князювання Ігоря було два походи на західне узбережжя Каспію.

Після смерті Ігоря Ольга люто розправилась з деревлянами, підкоривши значну частину їх, розграбувала головне деревлянське місто, а жителів, що залишились живі, обклала тяжкою даниною. Але особливо завойовницьку діяльність розгорнув кн. Святослав, який підкорив радимичів, вятичів, розгромив волзько-камських болгар, буртасів, хозар, примусив платити данину ясів і касогів. Цю серію походів Святослав закінчив довгою війною з болгарами і візантійцями. Досить багато військових походів зробив і кн. Володимир [35, 72].

Але, безперечно, літопис розповідає не про всі походи руських князів. Було багато різних воєнних експедицій, яких він не відзначає. Наприклад, він не говорить про два кавказькі походи Русі під час князювання кн. Ігоря. З другого боку, крім київських князів, безперечно, воювали один з одним і слов'янські племінні князі.

Всі ці походи супроводились поневоленням полонених ворогів, грабуванням сіл і міст. Від походів збагачувались не тільки князі й дружинники, а й рядові учасники. Досить пригадати роздачу кн. Ярославом грошей новгородському ополченню після перемоги над Святополком. Та коли порівняно невелика частина багатіла, основна маса населення, на яку нападали, втрачала своє майно. Отже грабіжницькі війни підсилювали диференціацію населення.

2.1.4 Збирання данини

В справі розкладання общини і росту диференціації суспільства Київської Русі в досліджуваний період велике значення мало збирання князями данини з населення.

Літопис відзначає, що слов'янські і фінські племена платили данину ще до утворення Київської держави: "Имаху дань Варязи из заморья на Чюди и на Словенех, на Мери и на Всех и на Кривечех; а Козари имаху на Полянех, и на Северех, и на Вятичех". В другому місці літопис вказує, що радимичі також платили данину хозарам. Її платили грішми (шелягами — шилінгами) або хутрами (білими веверицями, чорними кунами). Після утворення Київської держави данину продовжували брати, як і раніш, і тими самими об'єктами. І Олег, і Святослав примушували новопідкорені племена платити те, що вони платили хозарам, іноді полегшуючи данину для того, щоб притягти їх на свій бік і міцніше закріпити за собою. Але можна думати, що після остаточного оформлення Київської держави і укріплення державного апарату данина почала ускладнюватись: поруч з хутрами почали брати мед і віск. Так, деревляни, обложені кн. Ольгою, пропонували давати їй данину "медом и скорою". Святослав розповідав, що він одержував з Русі "скору и воск, мед и челядь". Безперечно, що шкіру, мед і віск він міг одержати тільки як данину [35, 83-84].

Немає ніякого сумніву, що так зване "примучування" данини збагачувало не тільки князів і дружину, а й місцеву родоплемінну знать, яка тією чи іншою мірою допомагала князям.

Але це примучування, збагачуючи князів і родоплемінну знать, руйнувало багатьох інших, економічно слабких общинників, яким, щоб виплатити данину цілком, доводилось іти в кабалу до своїх найзаможніших сусідів або до тієї ж племінної знаті. Особливо розкладаючий вплив данини повинен був виявитись після фінансово-адміністративних реформ кн. Ольги, яка після закінчення війни з деревлянами встановила "погости". Ця реформа привела кінець-кінцем не тільки до збільшення данини, а й до додаткового встановлення всякого роду поборів, які брали фінансово-адміністративні агенти. Велике значення повинна була мати й заміна натуральної данини грошовою. Заміну цю почали робити ще хозари, і руські князі, приєднавши ці племена (наприклад, вятичів) до Київської держави, звичайно продовжували брати данину грішми [35, 87].

2.2 Організація влади і управління в давньоруській общині часів Київської Русі

Територіальна структура

В основному територіальну структуру Київської Русі ми можемо зрозуміти, встановивши, з яких територіальних одиниць вона складалась і яке було відношення цих одиниць до центральної влади.

Щодо питання про територіальні одиниці, то в нас ніби не повинно бути сумнівів, що київські князі мали справу з територіями, зайнятими окремими племенами. Перші князі воювали з уличами і тиверцями, з деревлянами, радимичами і вятичами. Про сіверян як про окреме плем'я говориться ще в XI ст.

Але немає ніякого сумніву, що вже визначився процес розкладу племінних відносин, отже й процес розпаду племінних територій. Досить вказати, що на півночі ще в середині IX ст. під гегемонією Новгорода утворився досить складний племінний комплекс, куди входили не тільки два слов'янських племені — ільменські слов'яни і кривичі, а й ряд племен фінських. Цей процес розпаду племінних територій починає виявлятись або в об'єднанні їх, або в дроблінні на самостійні частини. Племінні зв'язки, руйнуючись, вступають місце територіально-економічним. На початок XI ст. розпад племінних територій можна в основному вважати закінченим.

Сини князя Володимира сидять уже не в племінних князівствах, а в окремих територіальних комплексах. Лишалось тільки одне плем'я, яке зберегло свою племінну організацію, отже й свою територіальну структуру. Плем'я це — в'ятичі [26, 28-29].

Згідно з літописними даними в основних центрах сиділи князі не з дому Рюрика, а або спеціально послані великим князем, тобто князі-намісники, або місцеві, племінні. І тут, безперечно, існувала різниця в становищі тих і других князів. Князі-намісники одержували землю з рук великих князів; племінні князі продовжують сидіти на своїй землі, але дозволяють великому князеві збирати данину з неї.

К. Маркс надзвичайно влучно визначив суть цих подвійних відносин. Він каже, що це — "васалітет без ленних відносин або лени, що складалися з данини"[35, 86]. Таким васалітетом без ленних відносин, заснованим не на вільному договорі, а на примусі, були відносини племінних князів. Відносини князів-намісників визначались тим, що вони діставали лени, які складались з данини. Всі ці відносини є типові для феодального періоду. Не дарма К. Маркс називав їх примітивними [35, 86]. Відносини цих князів обмежувались виплачуванням данини київському князеві. Інших повинностей вони не виконували. Немає даних для того, щоб твердити, що вони виконували основну для васала повинність — військову. Якщо ці місцеві князі або їх дружини і брали участь у війську київських князів, то це була участь добровільна, а не з обов'язку. Вербував "воїв" сам київський князь. Та це й не дивно, бо самі місцеві князі не мали феодальних ополчень і не могли їх посилати київському князеві. Вони могли тільки в крайньому разі послати йому частину дружини.

Loading...

 
 

Цікаве