WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Документальні та оповідні історичні джерела - Курсова робота

Документальні та оповідні історичні джерела - Курсова робота

4. Визначення дійсності документальних та оповідних писемних джерел

Визначення дійсності джерела складається з рішення трьох завдань: встановлення тексту, інтерпретація джерела й вивчення його походження. Встановлення тексту проводиться за методикою, розробленою текстологією, і включає: прочитання й осмислення тексту, виявлення пізніших приписок і вставок (інтерполяції), визначення відношення до оригіналу; якщо не оригінал, то відновлення історії тексту й первісного авторського оригіналу й т.п. Інтерпретація джерела складається з з'ясування, що саме повідомляється в ньому про конкретні факти, події і явища, у тлумаченні прямого й алегоричного значення тексту, розшифровці специфічних виражень, метафор, натяків. Вивчення походження джерела вкладається у встановленні ім'я автора (атрибуція), часу, місця й умов виникнення джерела. Дата й місце можуть бути визначені приблизно, по непрямих ознаках методами палеографії, метрології, дипломатики й ін. Тільки збіг всіх непрямих ознак дозволяє вважати завдання вирішеним. Атрибуція по непрямих ознаках (зміст, мова, стиль, почерк) завжди ненадійна і повинна вважатися робочою гіпотезою до її документального підтвердження. Однак деякі завдання можуть залишатися невирішеними (атрибуція, місце й умови виникнення). Методи подальшого аналізу залежать від характеру інформації, що втримується в джерелі.

Документальні джерела (законодавчі пам'ятники, акти й ін.) у цілому не мають потреби в доказі вірогідності. Однак у них можуть бути окремі частини оповідального характеру (преамбули, історичні введення), які повинні зазнавати внутрішньої критики. Встановивши дійсність документального джерела, дослідник розкриває його класовий й політичний зміст, вивчає конкретні умови й історію виникнення, його місце в суспільному житті, витягає з документа відомості, що потрапили в нього незалежно від волі укладача.

З'ясування вірогідності оповідальних джерел (літописи, мемуари, публіцистика й т.д.) складається із трьох завдань: з'ясування умов, у яких виникла інформація; розкриття класових і політичних інтересів автора; перевірка конкретних звісток. Якщо джерело є повідомленням учасника або живого свідка подій, то з'ясовується обстановка, у якій він перебував при спостереженні, і можливості, якими він розраховував для відтворення історичної дійсності. Якщо автор повідомляє звістки про подію, очевидцем якого він не був, то встановлюються джерела запозичення, ступінь повноти й точності їхньої передачі. Вивчення всієї сукупності джерел, використаних в оповідальному творі, проливає світло на його вірогідність. Класові й політичні позиції автора, його особисті симпатії й антипатії впливають на об'єктивність свідоцтва. Тенденційність джерела може проявлятися відкрито або завуальовано (загальний тон, характеристики, умовчання про відомі факти й т.п.). При перевірці конкретних звісток джерела використовують методи логічно-значеннєвого аналізу й зіставлення. Збіг фактів у різних джерелах, що виникли незалежно один від одного, свідчить про вірогідність; збіг же у всіх деталях припускає запозичення.

Знання про минуле, котрі "видобуває" історична наука, подеколи називають "історичним досвідом", за допомогою якого ми визначаємо свою поведінку й прагнення. При цьому варто звернути увагу на два моменти. По-перше, інформацію про минуле ми здобуваємо як з історичних джерел і праць наших попередників (з "історіографічної традиції"), так і з того середовища, в якому живемо, тобто від сучасників. По-друге, специфіка історичного досвіду полягає в тому, що те, що відбулося в минулому насправді, часто відступає на другий план, тоді як зміст "образу історичного минулого" визначається уявленнями про нього (останні ж можуть або збігатися з тим, що було насправді, або наближатися до нього, або й бути прямо протилежними йому). Власне, спираючись саме на цей "образ" ми й визначаємо свою поведінку. Тобто, можна сказати, що історія - це не лише людина в минулому, але й минуле в людині. Виходячи з таких міркувань, структуру історичної науки можна представити, як уже зазначалося, у вигляді системи, підсистемами якої є джерелознавство, історіографія та усна традиція.

Висновки

Підводячи підсумок, можна вказати що історичне джерело – це певна якість артефактів минулого (старожитностей). Тому зміст цього поняття цілком залежить від комплексу уявлень епохи про залишки минулого.

Центральне місце серед історичних джерел займають письмові тексти - хроніки, документи, листи і т.п. - їх називають первинними історичними текстами (першоджерелами).

Історичні джерела виступають як свідчення, відображення, образи, сліди минулого, використання яких служить реконструкції історичного минулого. У ході такої реконструкції виникають історичні праці - статті, монографії, підручники - їх називають вторинними історичними текстами (або історіографією).

Писемні джерела, в свою чергу, можна поділити на дві основні групи:

  • документальні матеріали — джерела, що є наслідком діяльності різних установ, організацій і офіційних осіб: грамоти, договори, протоколи, циркуляри, накази, статистичні дані, стенограми і т.п.;

  • оповідні пам'ятки — літописи, спогади, щоденники, листи, записки, публіцистичні, економічні, літературні та інші твори.

Документальні історичні джерела відбивають окремі факти. Наприклад, в актах у формі певних юридичних норм зафіксовані економічні або політичні угоди, договори між приватними особами, приватною особою й державою й т.д. Такі джерела мають особливу вірогідність. Тільки сукупність актових, статистичних, законодавчих і інших джерел дозволяє відтворити картину суспільства в той або інший період.

З'ясування вірогідності оповідальних джерел (літописи, мемуари, публіцистика й т.д.) складається із трьох завдань: з'ясування умов, у яких виникла інформація; розкриття класових і політичних інтересів автора; перевірка конкретних звісток. Якщо джерело є повідомленням учасника або живого свідка подій, то з'ясовується обстановка, у якій він перебував при спостереженні, і можливості, якими він розраховував для відтворення історичної дійсності. Якщо автор повідомляє звістки про подію, очевидцем якого він не був, то встановлюються джерела запозичення, ступінь повноти й точності їхньої передачі.

Список використаної літератури

  1. Биск И.Я., Курс лекций по источниковедению новой и новейшей истории, Тамбов, 1971;

  2. Історичне джерелознавство. Підручник (Я.С. Калакура та ін.). – К., 2002;

  3. Ключевский В.О. Источниковедение: Источники русской истории: Соч. в 9 т. / В.О. Ключевский. – М.: Мысль, 1989. – Т. 7;

  4. Макарчук С. Писемні джерела з історії України. – Львів, 1999;

  5. Медушевская О.М. Источниковедение: Теория, история и метод: Учеб. пособие.— М., 1996.— 80 с.;

  6. Підгаєцький В.В. Теорія імето-дологія джерелознавства з історії України XX cm. Конспект лекцій. — Дніпропетровськ: Дніпропетровський держуніверситет, 1996;

  7. Пушкарев Л.Н. Классификация исторических источников. – М., 1975;

  8. Теория и методика историографических и источниковедческих исследований: межвуз. сб. науч. тр. – Днепропетровск, 1989.

Loading...

 
 

Цікаве