WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Світ Заходу і світ Сходу - Курсова робота

Світ Заходу і світ Сходу - Курсова робота

Значно більшим динамізмом відрізнявся інший напрямок буддизму – махаяна. Він склався на півночі Індії і в перші століття християнської ери поширився в Середній Азії, звідти проник в Китай, Корею і Японію. Дещо пізніше буддизм поширився в Непалі і Тібеті, де у VIII ст. утвердився у формі ваджраяни – третього напрямку в цій релігії, який сформувався в середині І тисячоліття. Махаяна і ваджраяна насправді стали самостійними вченнями. Вони були ближче до мирян, до простої людини, який мав широкі можливості для самовдосконалення. Махаяністи вважали, що сутність Будди закладена в кожній людині, треба тільки її виявити і розвинути. Крім того махаяну зближувала з християнством концепція раю і пекла, перебування у яких, хоча і тимчасове, було приготовлено для всіх, хто володіє кармою і залежало тільки від спів падіння гріхів і доброчесності. Цю схожість з вченням Христа часто пояснюють значним впливом, який Іран, зокрема культ Митри зробив на розвиток як північного буддизму, так і християнства.

Ні махаяна, ні ваджраяна ніколи не були єдиними релігійними доктринами. У них завжди було багато різних шкіл і течій. Кожне із них внесло свій внесок в духовний розвиток Китаю, Японії та інших країн Далекого Сходу. Але тільки в Центральній Азії вони набули характер пануючого світогляду, який в значній мірі визначив цивілізаційний вигляд регіону. Це відноситься насамперед до ламаїзму – особливій формі буддизму, який виник в середньовічному Тібеті. Його засновником був буддійський монах Цзонкхапа (1357 - 1419), який поклав початок вченню гелукпа ("доброчесність"). Переусвідомивши традиційний спадок буддизму, він надав йому нову форму. Особливий наголос був зроблений на дотримання етичних норм і ритуалів. Гелукпа вимагала від кожної людини беззаперечної покори своєму наставнику і вчителю. Це само по собі виключало можливість вільного вибору, не говорячи вже про особисту свободу. По суті справи це була нова релігія. Через жовтий колір шапки її послідовників стали називати "жовтошапочниками", а сам ламаїзм, "жовтою релігією", в противагу "червоній релігії" і "червоношапочникам" – прихильникам старотібетської школи буддизму.

В гелукпа склався багато чисельний пантеон шанованих будд, бодхисатв і різного роду духів, власний канон, свої свята та обряди. Було побудовано багато монастирів, храмів і кумирен. Мало-помалу утворилося професійне духовенство, яке об'єднувалося в сувору ієрархічну структуру, свого роду ламаїстську церкву на чолі з далай-ламою. Церква здійснювала функції як духовного, так і світського керівництва придаючи ламаїстському суспільству і державі чисто теократичний характер.

Релігійним центром ламаїзму була Лхаса – столиця Тібету, де знаходилася резиденція далай-лами. Тибетська мова отримала статус священної мови ламаїстської церкви. Її вивчали в Монголії та інших країнах "жовтої релігії". Всі вони складали особливий культурно-історичний регіон. Цивілізація ламаїзму несла на собі відбиток індо-буддійських і древньоіранських впливів, які органічно ввійшли в систему цінностей, які склалися на базі більш древніх культур народів Центральної Азії.

В 1500 р. населення ламаїстських країн оцінювалося в 3,6 млн. чол., або 0,8% жителів Землі. Але на рубежі Нового часу ламаїзм став швидко поширюватися, особливо серед монгольських народів. Слідом за власне монголами, його прийняли буряни, ойрати, калмики, він мав вплив серед урянхайців і маньчжур. Вони, разом з монголами давали пристанище буддистам, які рятувалися від репресій мінського уряду Китаю. Сучасні історики не схильні давати однозначну відповідь на питання, чи було у правителів Лхаси прагнення до створення обширної пан ламаїстської держави. Якщо плани і були, то техніко-економічна відсталість ламаїстського світу і слабкість соціально-політичних структур визначили наперед такі плани на невдачу. Експансія ламаїзму зупинилась на кордонах Китаю і Росії. В 1581 р. Єрмак завоював Сибірське ханство і відкрив шлях на схід для російських землепрохідців, які в 1637 р. вийшли до берегів Тихого океану. Подальші успіхи ламаїзму, таким чином, замкнулися на зоні Центральної Азії і він прийняв порівняно локальний характер.

В центрі світових подій як і раніше була конфронтація ісламу із західним християнством. З самого свого виникнення іслам володів незвичайної сили динамізмом. Він протиставляв себе всім іншим релігійно-філософським системам і бачив свою історичну місію в утвердженні на Землі Нового порядку.

Як і іудаїзм і християнство, іслам опирався на біблейську традицію суворого єдинобожжя. Вона набула в ньому найбільш повне і послідовне втілення. Догмати і обряди ісламу були прості і доступні, особливо для простих людей, і швидко завоювали у них широке визнання. По своєму духу іслам був консервативним. Мухаммад розглядав свою проповідь не як новий щабель в розвитку релігійної свідомості, а як відновлення древньої істини, спотвореної єврейськими і християнськими пророками. В ісламі немає ідеї прогресу, немає уявлень про боголюдяність та співпрацю і, як наслідок, немає вимоги продовжувати справу творця. Навпаки, сама думка про "співтовариство" з богом розглядалася як страшна єресь. Мусульманин повинен був коритися богу (саме слово іслам означає "покірність") і жити у відповідності з об'єктивними законами, які встановлені згори.

Вчення ісламу наклало глибокий відбиток на характер суспільства і держави. Як спосіб життя, як особливий культурно-історичний тип, ісламська цивілізація сформувалася в ХІ – ХІІІ ст. вона склалася на основі синтезу рано-тюркських традицій і арабсько-сірійської цивілізації, яка поступово зживала в епоху халіфату духовний спадок еллінізму. Релігійним центром ісламу протягом всієї його історії була Мекка, культурно-політичним на рубежі Нового часу був Каїр, після падіння мамлюкського султанату в 1517 р. – Стамбул, столиця Османської імперії. На початку XVI ст. утворилися ще дві великі мусульманські імперії: держава Сефевідів і держава Великого Могола. До цих трьох великих держав ісламу так чи інакше прилучалось чимало дрібніших мусульманських держав, які були розташовані як в Азії і Африці, так і на сході Європи. Всього в ареалі ісламської цивілізації в 1500 р. проживало 47,5 млн. чоловік (11,2% всього населення Землі), а включаючи мусульман Поволжя, Індії і Південно-Східної Азії і того більше.

Притягальна сила ісламу, яка багато в чому визначала його успіхи, полягала насамперед в глибокому почутті колективізму і рівності людей. Для ісламу характерний крайній анти індивідуалізм. В ньому не було місця для окремих прав та інтересів особистості. Він був ворожий самому принципу приватної власності і визнавав тільки те, що було зроблено або зароблено самою людиною. У ісламі всі люди вважалися однаковими від народження. Вони не повинні були мати ніяких переваг, які були б пов'язані з їхнім походженням, навіть фамілій. В ідеалі всі мусульмани були рабами Аллаха, однаковими, як зубці одного гребінця.

Ісламське суспільство за характером було теократичним і авторитарним. Теоретично мусульмани складали одну братську общину – умму, у якій все було підкорено принципам соборності (шура) і товариства. При такому колективістському ідеалі соціальна рівновага досягалася за рахунок повної відмови від свободи особистості і її підкорення теократичній ідеї загального щастя. Іслам завжди турбувався про людей взагалі, але ніколи – за інтереси окремої людини. Людина завжди виступала як член колективу. Вона могла скаржитися що до нього не застосовують загальний закон, але ніколи – на те, що зачіпають його особисті права і привілеї.

Соціальні цінності ісламу були надзвичайно привабливими для людської маси, особливо для соціально обездолених людей, які належали до індуської, західноєвропейської та іншим плюралістичним цивілізаціям. Всі вони були прямими антиподами ісламу і викликали в ньому почуття протесту. На рубежі Нового часу мусульманська думка завжди підкреслювала перевагу ісламу як релігійно-філософської системи. Їй були властиві крайні форми соціально-політичних дій, які можна порівняти тільки з егоцентризмом китайсько-конфуціанської цивілізації. Це було визначено наперед, з одного боку тим, що суспільство носило закритий характер, догматизмом і замкнутістю думки, з іншого боку – ворожістю до навколишнього світу, до всього що не відносилося і не випливало із сутності ісламу.

Для мусульманської свідомості було характерне біполярне бачення світу. Мусульманська свідомість ділила всі країни і народи на дві частини: дар аль-іслам ("земля ісламу"), тобто землі, які знаходилися під владою мусульман, і дар аль-харб ("земля війни"), тобто ворожі території. Відповідно весь світ поставав як арена постійної боротьби між силами добра і правди, уособлені самим ісламом, і сатанинськими силами зла, які прагнули знищити іслам і не допустити створення царства божого на Землі. В цій боротьбі мусульмани, а тим більше мусульманські держави не могли залишитися осторонь. На відміну від політичної індиферентності індусів і пасивного зарозуміння конфуціанців прихильникам ісламу був властивий дух активних дій. Релігійний обов'язок велів їм вести джихад, тобто докладати максимум зусиль для торжества справедливості. Це була одна із основних заповідей ісламу, його "стовп віри".

Loading...

 
 

Цікаве