WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Світ Заходу і світ Сходу - Курсова робота

Світ Заходу і світ Сходу - Курсова робота

3. Занепад Сходу і перехід світової гегемонії до країн Західної Європи: причини і наслідки

На кінець XVII ст. військова конфронтація ісламу і західного християнства закінчилась поразкою мусульманського світу. Битва під Віднем 12 вересня 1683 р. і Карловіцький мир 1699 р. означали не тільки припинення османської експансії в Європі. Це була відмова ісламу від претензій на світове панування. В глобальному протистоянні двох світів переможцем вийшов Захід. Це у вирішальній мірі визначило наперед подальший хід світової історії. Весь другий період Нового часу (1683 - 1918) проходив під знаком беззаперечної інтелектуальної, військово-технічної і культурної переваги Заходу. Його соціальні і духовні цінності, його стиль життя набули загального значення, стали зразковою моделлю "цивілізації", свого роду еталоном, на який почали рівнятися у всіх частинах земної кулі.

Переломним періодом, який засвідчив перехід світової гегемонії до країн Західної Європи, були роки 1683 – 1739. Яскраво це проявилося в області військової справи. До цього часу Захід не мав явної військової переваги. Як ми вже відмічали, до 1683 р. в Європі існував стратегічний паритет Схід-Захід; при цьому кращі армії Європи знаходилися у стані оборони, відбиваючись від загрози військового нападу зі Сходу. У Азії у європейців також не було впевненості у своїй перевазі. Вони всіляко ухилялися скільки-небудь значних зіткнень з арміями Китаю і могольської Індії. І справа не тільки у віддаленості цих країн від Європи. На відміну від Америки європейці утримувалися тут від великих колоніальних завоювань. На протязі більше як двох століть вони обмежувалися на Сході захопленням окремих пунктів на побережжі, де під захистом флоту влаштовували свої бази і торгові факторії. В 1750 р. на ці колоніальні анклави припадало не більше 1% всього населення Азії і Африки.

Положення корінним чином змінилося в середині XVIII ст. Після 1739 р. ні одна армія Сходу не отримала ні однієї великої перемоги над регулярними військами Заходу. Після російсько-турецької війни 1768 – 1774 рр. населення Османської імперії взагалі втратило віру у можливість протистояння Заходу силою зброї. З середини XVIII ст. – на думку ряду істориків, з часів битви при Плессі (1757 р.) у Бенгалії – військові дії європейських країн на Сході все більше набували характеру репресій і каральних експедицій. Можна сказати, що з цього часу армії Сходу були приречені на поразку, і Бонапарт мав усі підстави заявити, що якщо "два мамлюки безумовно переважали трьох французів;100 мамлюків були рівноцінні 100 французам; 300 французів зазвичай отримували верх над 300 мамлюками, то тисяча французів вже завжди розбивала 1500 мамлюків".

Одночасно з цим на Заході стали забувати раніше існуючу уяву про забезпечене і спокійне життя на Сході, про його багатство, силу і велич. На рубежі XVII - XVIII ст. Схід уже сприймався не тільки як царство зла і свавілля, але також як країни з поганими правителями і поганим керівництвом, із злиденним і грубим населенням. Перебування на Сході стало викликати у європейців ностальгічно загострені спогади про краще і багате життя на Заході.

Дійсно, після Вестфальського миру (1648 р.) Європа швидко рухалася вперед. Ріс її благоустрій. За рівнем суспільної продуктивності праці і за рівнем споживання Європа на середину XVIII ст. догнала країни Сходу. А ще через півстоліття перевершила їх в економічному відношенні. За підрахунками П. Берока, в 1750 р. ВНП на душу населення складав у Західній Європі 190 дол. США (у цінах 1960 р.), в 1800 р. – 219; в Азії – 190 і 195 дол., відповідно. На Заході найбагатшою країною була Франція Людовіка XVI (250 – 290 дол. В 1781 р.), на Сході – цінський Китай (228 дол. В 1800р.).

Все зростаюча впевненість Європи у своїх силах привела до різкої зміни поглядів на Схід. В 1683 – 1739 рр. зник комплекс страху. Поступово він поступився місцем комплексу переваги. Якщо в масах ще панувала уява про багатства і легке життя на Сході, якщо Даніель Дефо ще в 1720 р. намагався довести англійцям неправомірність їх схиляння перед Китаєм, то у правлячих колах переважав уже більш реалістичний підхід, особливо у відношенні Османської імперії. Навіть у Росії, в оточені Петра І ні в кого вже не було сумніву у відсталості турецької армії, боялися тільки можливого проведення реформ і запрошення військових інструкторів з Європи.

На середину XVIII ст. уявлення про відсталість Сходу стали отримувати на Заході широке поширення, а до кінця століття вони повністю переважали. На відміну від попередніх часів східні порядки стали сприйматися не як альтернативна модель соціально-політичного устрою, а як якесь відстале суспільство, яке зупинилося на певних більш ранніх ступенях історичного розвитку. Глибокий сон і дряхлість нерухомого Сходу стали найпоширенішими метафорами в Європі (історико-філософська концепція Г. Гегеля (1770 - 1831), який розглядав Схід як якусь "первісну" форму людської цивілізації, яка тільки на Заході рухалася по шляху прогресу). З цього часу Схід у масовій свідомості Європи став регіоном "варварства", як втілення грубості, жорстокості і лінощів, органічної нездатності до інтелектуального і морального розвитку.

Відповідно жителі Сходу втратили впевненість у своїх силах. Спочатку говорили про "занепад" своїх країн, про бездарність та нездатність правителів, потім, особливо у другій половині XVIII ст., про "відсталість" насамперед у військово-технічному відношенні. Такі настрої поступово охоплювали всі країни Сходу: спочатку верхи суспільства, міста, приморські райони, потім низи народу і більш глибинні області. Паралельно цьому змінювався погляд на європейців. Зарозуміле, зневажливе відношення, яке ледве прикривалось дипломатичною ввічливістю, у XVIII ст. (у Китаї пізніше) змінилося відкритим інтересом, доброзичливістю і навіть прагненням де в чому бути як європейці. Якщо у XVст. візантійці (в Індії і Китаї європейців практично не знали) дивилися на жителів Заходу як на людей, які стояли нижче їх в культурному відношенні, то у XVIII ст. положення корінним чином змінилося. Люди Заходу стали сприйматися як носії хоч і чужої, але достатньо високої культури, особливо в області науки, техніки і освіти.

Таким чином, на кінець XVIII ст. сили які змінилися, їх стан стає фактом, який визнають як на Заході, так і на Сході. В чому ж причина відставання Сходу? Хто і в чому винен? Відповідь на це, здавалося б, просте питання викликає значні труднощі ще і тому, що з позицій сьогоднішнього дня важко собі уявити, як це Захід до 1683 р. був більш бідним і слабким регіоном, що над ним постійно висіла загроза завоювання із Сходу. Це тим більше важко, писав А. Тойнбі, що "хоча панування Заходу було встановлено зовсім недавно, його розглядають так, ніби воно було завжди".

Є різні концепції відставання Сходу – реальні і нереальні. Почнемо із других. Не заслуговує уваги твердження, що виною відсталості є вторгнення кочівників та іноземні нашестя. Все це було, і руйнування, яке відкидало назад цілі регіони, але це ніколи не було особливістю Сходу, у певні періоди так було і в Європі (Реформація, релігійні війни, Тридцятилітня війна 1618 – 1648 рр.). ще більш надуманою є теорія марксистських істориків про грабіж колоніальних і залежних країн розвинутими державами. Але фінансовий підрахунок доводить, що у XV - XVIII ст. "платіжний баланс" Схід-Захід складався на користь Сходу і "грабіж" народів Азії і Африки це ідеологічний міф. Схід як один із каналів "первісного нагромадження" не грав ніякої ролі, як якщо б його зовсім не існувало. Ні торгово-колоніальна експансія європейських країн, ні все золото Сходу не мали ніякого значення у прискоренні науково-технічного і економічного прогресу Європи в XVII - XVIII ст., тим більше не були "основою" індустріалізації Заходу.

П. Берок помітив наступну цікаву закономірність: країни-колонізатори розвивалися більш повільно, ніж країни, які не мали колоній. Іншими словами, чим більше колоній, тим менше розвиток. Слід підкреслити, що громадська думка європейських країн у XVII - XVIII ст. була налаштована різко негативно по відношенню до колоніальної політики. Вона засуджувала заморські авантюри, які, на думку європейців, не покривали пов'язані з ними витрати і вели тільки до непомірного збагачення безсовісних ділків. Останні, як вважали європейці, в кінцевому рахунку наживалися за їх власний рахунок як податківців, які покривали всі збитки, пов'язані з колоніальною політикою. І навіть у сучасній історіографії існує впливовий напрямок, прихильники якого вважають, що колоніальна політика диктувалася військово-політичними і навіть ідеологічними міркуваннями, які не мали нічого спільного з реальними економічними інтересами.

Loading...

 
 

Цікаве