WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Російська держава в період кризи кінця ХVІ - початку ХVІІ ст. - Курсова робота

Російська держава в період кризи кінця ХVІ - початку ХVІІ ст. - Курсова робота

Каральні експедиції Івана Грозного проти Новгорода, Твері, Пскова, де, нібито, готувалася зрада, супроводжувалися масовими стратами й катуваннями, під час яких загинуло багато тисяч жителів й, конфісковано їхнє майно та ін. Жорстокому спустошенню, уже з метою особистої наживи, піддавали опричники й сільські місцевості: селянські двори були спалені, самих селян грабували, убивали, мучили.

Невдоволення опричниною в широких верствах населення, необхідність об'єднання перед зовнішньою небезпекою всіх землевласників, в умовах, коли опричнина вже виконала своє основне завдання, привело в 1572р. до її офіційної ліквідації. Але політика зміцнення централізованої держави й придушення опору боярщини тривала.

Разом з тим у другій половині XVI ст. помітні успіхи можна відзначити в розвитку міст, зокрема ремісничого виробництва, що працювало на місцевий ринок. Торгівля набрала великих розмірів, і в багатьох містах було по декілька, а іноді й більше 1000 торговельних приміщень. Особливо великим торговим центром, що зв'язує всі місцеві ринки, була Москва.

Одночасно росте й група експлуатованих "чорних" міських людей. При сильно зростаючому економічному й політичному значенні торговельного класу, що підтримував самодержавство в боротьбі з феодальною роздробленістю, у містах загострюється боротьба між вищим купецтвом і біднотою.

Соціальна диференціація, хоча й у зародковому стані, відзначається й у селі, де, з одного боку, зустрічаються тепер розбагатілі селяни, що поповнювали поступово ряди купецтва, а з іншої, росте шар селян-бідняків.

Землевласники, змушені (в умовах розпаду натурального господарства) пристосовуватися до товарно-грошових відносин, що розвиваються, і маючи потребу в грошах, надзвичайно підсилюють натиск на селян. Опираючись на грубе насильство, вони жадають від залежних селян і грошей, і продуктів, і панщинні повинності, не зупиняючись перед абсолютним розоренням селян.

Селяни, змушені були віддавати тепер, в 70-ті роки, за один рік стільки, скільки раніше вони виплачували протягом десяти років.

От чому саме в ці роки так посилюється втеча селян і дрібних посадських людей на окраїни, у Поволжя й у придонський степ. А на Доні віддавна поступово збирався вільний люд, що жив різними промислами, торгівлею й війною. Вони одержали назву "козаки" тобто вільні люди, і протягом XVI ст. безупинно поповнювалися селянами й холопами, що тікали на Дон від неймовірного феодального гніту.

Московський уряд боровся із втечами селян до козаків, але одночасно змушений був користуватися допомогою козаків при відбитті татарських набігів, виплачуючи їм за це платню, постачаючи боєприпасами й хлібом.

Запустіння центральних областей держави до 80-х роках набрало катастрофічних розмірів. У Московському повіті залишилося тільки 25% житлових селянських дворів, у Новгородській області пустувало до 92%. По всій державі до 40% орної землі не оброблялося. А втеча селян посилювалась усе більше й більше, тому що ті селяни які залишались змушені були платити всі податки, виконувати всі повинності за збіглих. Ці неймовірні повинності розоряли селян і посадських, що в кінцевому підсумку підривало й господарство феодальних поміщиків.

Після смерті Івана Грозного (1584 р.) становище в країні різко загострилося. На престол вступив його син Федір, зовсім нездатний управляти такою величезною державою, та ще й в умовах важкої господарської кризи й селянської війни, що насувалася, проти феодальної експлуатації.

Знову посилилася боротьба й усередині панівного класу феодальних землевласників. Князі й бояри, що уникли терору опричнини, природно, вирішили, що тепер настала слушна мить, скориставшись слабістю нового царя, взяти реванш, відновити свою колишню могутність, повернути втрачену при Грозному політичну владу.

Проти цього повинне було виступити дворянство, яке набуло настільки великого значення за попереднього царювання, на своїх плечах перенісши боротьбу з реакційною боярщиною за зміцнення самодержавства, зазнавши великих втрат в лівонській війні й закономірно не бажало поступитися кому-небудь завойованими економічними й політичними позиціями. Більше того, дворянство всіляко прагнуло до ще більшого зміцнення й розширення свого панування.

Одночасно проти домагань князівсько-боярської групи (Шуйські, Мстиславські й інші) виступили й окремі великі не титуловані боярські роди, що особливо посилились в умовах опричнини (Годунов, Бєльський), хоча й між ними самими йшла боротьба за владу. Два рази, наприклад, піднімав заколот Бєльський, намагаючись звести на престол малолітнього царевича Дмитрія, сина Грозного від його останньої дружини.

Серед всіх цих політичних вождів боярства безумовно виділявся не тільки своїм властолюбством, але й розумом і державними задатками Борис Годунов (додаток 2), брат дружини царя Федора, один з найближчих помічників Грозного в останні роки його життя, який користувався підтримкою прихильників сильної централізованої держави й насамперед дворянства, що фактично управляло державою при слабкому цареві Федорові.

Цілим рядом заходів Годунову вдалося послабити господарську кризу. Частина поміщицької землі була звільнена від сплати податі, землі, відібрані в політичних супротивників, Годунов роздавав дворянству, порожні землі й значна кількість державних земель "безоброчно" перейшли в руки дворян.

Продовжуючи лінію Івана Грозного, Годунов відстороняв знать й усіляко висував "худорідних", охороняючи в цілому інтереси служивих і посадських людей, соціальну опору самодержавства.

Вдала війна зі Швецією, у результаті якої були повернуті російські міста Ям, Копорьє, Івангород і Корела, відсіч, дана кримським татарам, перемир'я з Польщею, пожвавлення торговельних зв'язків із Західною Європою - забезпечили Годунову підтримку з боку московського купецтва.

Все це дало підставу сучасникам одностайно відзначати, що при царі Федорі й правлінні Годунова економічний і взагалі внутрішній стан Російської держави значно покращився. Однак за цим зовнішнім заспокоєнням багато хто не помічав найсильнішого загострення класових протиріч, неминуче вівшого до повстання пригноблених мас проти своїх експлуататорів.

Дворянська політика Бориса Годунова (додаток 3), особливо після обрання його царем, по смерті в 1598р. Федора Івановича, одержала своє вираження не тільки в розгромі найбільших князівських і боярських родів (Шуйських, Мстиславських, Бєльських, Романових, Черкаських і інших), у відновленні стосовно них політики терору, роздачі дворянству величезного земельного фонду, у звільненні дворянських маєтків від податків, зміцненні політичного положення служивих людей, але і в тих заходах, які були спрямовані своїм вістрям проти селянства, з метою його остаточного покріпачення.

До кінця XVI ст. оброчні повинності селян виросли майже в три рази, а кращі їхні землі й косовиці експлуатувались поміщиками. Феодальні землевласники захоплювали селянське майно, грабували й мучили селян. Біглих селян насильно повертали назад за допомогою поліцейського апарату.

Указами про заповітні роки, по суті знищувались права селянського виходу, складання писарських книг, що закріплювали тяглих людей за тими власниками, на землях яких вони сиділи, указами 1597р. про розшук біглих селян і про "добровільних" і кабальних холопів, всіма цими законодавчими заходами державна влада в інтересах дворян-поміщиків сприяла тому покріпаченню селян, основним джерелом якого був позаекономічний примус землевласників і початок якого збігається з розвитком феодальних відносин.

Звичайно, і "вільні люди", перетворювані в кабальних холопів, і залежні селяни, що розоряються, перетворені в кріпаків і жорстокі знущання, що зазнавались, від своїх поміщиків, то тут, то там піднімалися на боротьбу зі своїми гнобителями. У дев'яностих роках XVI в., у відповідь на найсильніше посилення феодальної експлуатації й гніту, росте число селянських виступів і повстань.

Положення ще більше погіршилося, коли в 1601-1603 р., у результаті масового зубожіння селян, запустіння центральних районів, катастрофічного зменшення посівної площі, - країну вразив страшний голод.

За свідченням сучасників, в одній Москві загинуло від голоду 127 тис. чоловік. Це важке нещастя було ще більше посилене поміщиками, які стали виганяти селян, щоб не годувати їх, але відпускних грамот, однак, не видавали. Внаслідок голоду збільшилося й число кабальних холопів, що давали запис-зобовязаність довічної роботи.

Голод 1601-1603р. викликав у країні спершу велику дорожнечу, а потім і народні протести. Бояри, купці й монастирі використовували голод для особистого збагачення, штучно підвищуючи ціни. Боярство, вороже Борисові Годунову, намагалося направити проти нього народний гнів і поширювало слухи, начебто голод посланий богом як покарання Борисові за те, що він вбив, щоб захопити царський престол, царевича Дмитрія, що загинув в 1591р. в Угличі при невияснених обставинах.

Loading...

 
 

Цікаве