WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Народи Азії та Північної Африки у другій половині ХХ–на початку ХХІ століття - Курсова робота

Народи Азії та Північної Африки у другій половині ХХ–на початку ХХІ століття - Курсова робота

По відносному внеску сукупної продуктивності у приріст ВВП народногосподарські моделі азіатських НІК були екстенсивно-інтенсивними при всіх їх різницях, тоді як у розвинутих країнах, які значно далі пішли по шляху формування інформаційно-інноваційної економіки, модель розвитку стала вже іншою – інтенсивно-екстенсивною.

Слід мати на увазі, що чимала частина росту сукупної продуктивності в азіатських НІК і в ряді інших країн Сходу і Півдня, де було чітко помітно ріст ефективності економіки, зв'язана з так званим ендогенним, матеріалізованим НТП – підвищенням якості праці і капіталу, а також з перекиданням основних врахованих ресурсів із галузі з низькою ефективністю використання ресурсів в галузі з більш високою ресурсовіддачею. В середньому по азіатським "тиграм" та іншим великим і середнім країнам, що швидко розвиваються на перші два компоненти прийшлося 40–45%, а на третій 30–35% приросту сукупної продуктивності.

Таким чином, доля так званого не матеріалізованого НТП (організаційно-інституціонально-інноваційні фактори) в прирості сукупної продуктивності, яка в різних країнах в післявоєнний період в середньому досягла 40–60%, а часом 65–75%, не перевищувала в азіатських НІК і в ряді інших країн, які динамічно розвиваються, 20–30%. Таким чином, не тільки ріст ВВП, але і збільшення продуктивності у "тигрів" і азіатських "драконів" (напр. Китаю і Індії) було зв'язано переважно з якісними факторами.

Якщо в підсумку порівняти рівень розвитку периферійних і напівпериферійних країн (без східноєвропейських держав) з одного боку, і передових країн – з іншого, то можна помітити, що на протязі майже двох останніх століть розрив в середніх показниках подушевного ВВП збільшився на користь індустріально-розвинутих країн з 1: 1,4–1,8 в 1800 р. – 1820 р. до 1: 7,8–8,2 в 1920 р. і 1: 9,8–10 в 1973 р. Беручи до уваги економічну кризу 70-х р. в Західній Європі і Японії з 1970 р. розрив скорочувався, але в малій різниці – до 1: 9,0–9,5 в 1980 р. і 1990 р. І тільки в 90-і рр. під час економічного спаду в Японії і низьких показників приросту ВВП в Західній Європі проходило суттєве економічне піднесення в Китаї, Індії і ще півтора десятка інших країн що розвиваються, показник, який ми розглядаємо, став суттєво зменшуватися – до 1: 6,8–6,9 в 1996–1997 рр. і який виявився нижче відмітки 1950 р.

Але сьогодні цифри приховують дуже різнопланові тенденції, які ми бачимо в країнах, що розвиваються. В 1950–1996 р. відносний рівень розвитку (доход на душу населення в % до аналогічного індикатора США) підвищився, наприклад, по Південній Кореї і Тайваню в 6,2–6,4 рази (досягнувши в 1996 р. відповідно 44–45 і 50–51%). Відмічений показник в Таїланді, КНР і Індонезії збільшився в 3,7; 2,4 і 1,9 рази (відповідно до 25–26%, 12 і 14–15%), а в Бразилії і Індії він виріс всього лише в 1,1–1,2 і 1,2–1,3 рази (до 20–21-і 6–7%).

Всупереч ряду песимістичних прогнозів які були зроблені ще в 50-60-і рр. багато периферійних країн досягли суттєвого прогресу в соціально-культурній сфері, в розвитку людського фактору. Доля населення, яке живе за рискою бідності, яка визначається у відповідності з національними критеріями, скоротилася в 1960–1990/1995 рр. в цілому по афроазіатському і латиноамериканському регіонах з 45–50% до 24–28% в тому числі по Індії з 55–56% до 35–40%, в Пакистані з 52–56% до 30–34%, в Таїланді з 57–59% до 13–18%, в Бразилії з 48–52% до 17–19%, в Південній Кореї з 38–42% до 4–6%. Цей індикатор понизився в 1970–1990–1995 рр. в КНР з 33–39% до 8–12%, в Індонезії з 58–60% до 15–17%, в Бангладеш (1980–1996 рр.) з 81–83% до 35–38%. Разом з тим доля населення, яке живе в злиднях, в багатьох країнах Тропічної Африки все ще складала в першій половині 90-х р. 35–65%.

Ці розрахунки і оцінки виконані у відповідності з національними критеріями бідності. За міжнародними критеріями (відсоток населення, яке живе менше ніж на 1 долл. В день в паритетах купівельної спроможності валют 1985 р.) нижче риски бідності в Індії в кінці 80-х – на початку 90-х рр. проживало населення, в КНР, на Філіппінах, в Бразилії і Нігерії – 23–31%, в Мексиці і Пакистані – 12–15%, в Малайзії і Колумбії – 5–10% населення.

Покращення економічних і санітарних умов, викликало скорочення смертності в дитячому віці (хоча в порівнянні з розвинутими країнами вона залишається високою). В той же час в країнах Тропічної Африки вона залишається ще дуже високою, майже у півтора рази більше ніж у середньому по країнам, що розвиваються.

У багатьох країнах, що розвиваються, відбулося феноменально швидке збільшення середнього рівня життя, яке не має аналогів в соціально-культурній історії країн Заходу і Японії. В середньому по країнам, що розвиваються, вона зросла в 1950–1996 рр. з 35 до 64–66 років. Вона майже подвоїлась в Китаї і Індії. Але ці держави, а також Індонезія, Таїланд, Філіппіни в середньому досягли лише рівня передових країн початку 50-х рр. В 1995 р. індикатор по Республіці Корея і Малайзії, ряду латиноамериканських країн співвідповідали даним по розвинутим державам двадцятип'ятирічної давності. Тільки Тайвань (75 р.), Сінгапур (76 років) і Гонконг (79 років) дійсно наблизилися або стали на рівні розвинутих країн.

Разом з тим в слаборозвинутих державах, в тому числі і в країнах Тропічної Африки, вік довголіття (51–55 років) все ще на 20–25 років менше ніж у передових країнах світу. До того ж ці стандарти санітарно-медичного обслуговування населення в країнах Східної, ПС, Південної Азії і Латинської Америки помітно покращились, з багатьох характеристик його якості, доступності і поширеності, існує помітне, а в ряді держав значне відставання від розвинутих країн.

Збільшення інвестицій в людський фактор сприяли суттєвому, але далеко не однаковому прогресу периферійних держав у сфері освіти, науки і професійної підготовки населення. В цілому по країнам, що розвиваються, в 1950–1980–1995 р. показник охоплення навчанням у середній школі підвищився з 7% до 31 і 55%, а у вищій школі – з 1% до 8 і12%. Щоб оцінити ці досягнення спів ставимо їх з показниками по передовим країнам. В останніх відповідні індикатори склали 48–50%, 85–87% і 95–97%, 7–9% (в СГА – 22%), 30–32 (56%), і 47–49% (82%). Найбільш масштабний ріст охоплення навчанням в середній школі бачимо в Республіці Корея – з 27% в 1960 р. до 74–75% в 1980 р. і 95–97% в 1995 р. Такої ж пропорції досяг і Тайвань.

Висока "диференціація успіхів" була по індикатору охоплення навчанням у вищій школі. У вказані роки воно склало в КНР менше 1%, 1-2 і 4-5%, в Індії 3%, 5 і 6-7%, в Малайзії 1%, 4 і 8%, в Індонезії 1%, 3-4% і 10-11%. В Таїланді і Гонконгу (нині Сянган) доля молоді, яка охоплена навчанням в коледжах і університетах, збільшилась більше – відповідно з 2% до 13 і 19-20% і з 4 до 10 і 22%. Дуже вражаючі результати по Тайваню (з 2% і 1952 р., 18-19% в 1986 р., 30-32% у 1995 р. і Республіці Корея 5% в 1960 р., 15-16% у 1980 р. і 51-53% в 1995 р.)

Республіка Корея буквально прорвалася в ряди розвинутих країн, випередивши по коефіцієнту охоплення навчанням в коледжах і університетах (1995–1996 рр.) Італію, Японію, Німеччину, Швецію і Ізраїль (40-43%), Данію і Іспанію (45-46%), Велику Британію, Нідерланди, Бельгію і Францію (48-50%), поступившись лише Норвегії (55%), Новій Зеландії (58%), Фінляндії (67%), Австралії (72%), США (81%) і Канаді (практично стовідсоткове охоплення).

І хоча не всі сьогодні поділяють цю точку зору, сучасний світ що розвивається, не дивлячись на всі перекоси – це співтовариство, яке порівняно швидко втрачає ознаки неписьменної периферії. Відсоток тих серед дорослого населення, хто хоча б знає елементи письма, і які складали в середньому по країнам, що розвиваються в 1900–1950 рр. 20–26% збільшився з 35–37% в 1960 р. до 47–49% в 1970 р. і 53–55% в 1980 р. і досяг на 1995–1996 рр. 72–74%. Хоча, слід відмітити, що цей показник був на щабель вище в Латинській Америці, Східній і ПСА (83–87%), нижче в країнах Північної Африки і Близького Сходу – 60-62% і суттєво нижче (50–57%) по Південній Азії і Тропічній Африці.

У зв'язку з цим, необхідно підкреслити ще одну особливість азіатських НІК, дуже важливу для пояснення їх феноменального росту. Мова іде про порівняно високих висхідних індикаторах розвитку людського фактору в даному випадку письменності населення (в кінці 50-х р. у Південній Кореї, Тайвані і Таїланді – 68–72%) при значно менших показниках ВВП на душу населення (в 1955–1959 рр. відповідно 11,3%, 11.6 і 8,7% від рівня США).

У багатьох країнах і регіонах країн, що розвиваються за останні півстоліття досить швидко збільшувався показник середньої кількості навчання дорослого населення. В середньому по периферійним державам він виріс з півтора до семи років. Хоча по ряду країн, наприклад Республіка Корея і Тайвань (14,5–15 років) цей індикатор вже знаходиться на рівні передових країн, в цілому по країнам, що розвиваються не дивлячись на скорочення відносного розриву по відміченому показнику з розвинутими країнами, абсолютний розрив продовжував збільшуватися: якщо в 1950 р. в середньому по периферійним і розвинутим економікам індикатор середнього числа років навчання дорослого населення складав відповідно 1,5 і 9,5 років (різниця 8 років), то в 1996–1997 рр. він досяг відповідно 7 і 16 років (абсолютний розрив – 9 років).

Loading...

 
 

Цікаве