WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Народи Азії та Північної Африки у другій половині ХХ–на початку ХХІ століття - Курсова робота

Народи Азії та Північної Африки у другій половині ХХ–на початку ХХІ століття - Курсова робота

Збільшення норми капіталовкладень взагалі по групі афро-азіатських і латиноамериканських країн в 50-90-і рр. відбулося, не дивлячись на песимістичні прогнози, в основному за рахунок внутрішніх джерел фінансування, тоді як доля надходжень іноземного капіталу не перевищувала в середньому 10–15%. Це не більше, ніж у багатьох розвинутих країнах другої "хвилі" капіталістичної модернізації.

В той же час було б неправильно недооцінювати значення зовнішніх інвестиційних ресурсів і фінансування внутрішніх капіталовкладень багатьох периферійних країн, особливо на початкових етапах їх розвитку. Тут слід згадати про солідний внесок американської допомоги Південній Кореї і Тайваню в 50– першій половині 60-х рр. ХХ ст. без якої модернізація цих країн була б дуже затруднена, а може і неможлива.

На відміну від крупних держав, що розвиваються, таких як КНР, Індія, азіатські НІК в основній масі периферійних держав доля зовнішніх джерел фінансування як і раніше досить велика. В 1995–1997 р. відповідний індикатор досягав у Туреччині, Пакистані 25–33%, в Бангладеш і В'єтнамі 43–53%, в менш розвинутих країнах (Тропічної Африки) в середньому 40–70%.

Процеси лібералізації і приватизації, які активізували уряди багатьох країн Сходу у 80-90-х рр. ХХ ст. викликали суттєве збільшення долі приватних інвестицій в загальному обсязі внутрішніх капіталовкладень що є важливим фактором підвищення їх абсолютного рівня і норми. В середньому по країнах що розвиваються доля приватних інвестицій підвищилась з 58–60% у 1980 р. до 68–70% у 1996 – 1997 рр. в загальному обсязі внутрішніх капіталовкладень, що є важливим фактором підвищення їх абсолютного рівня і норми. Доля приватних інвестицій зросла в 1980–1996 рр. в Пакистані з 36–37 до 52–53%, в Індонезії – з 56–57 до 75–77%, в Таїланді – з 68–69 до 77–78%, на Філіппінах з 68–69 до 79–81%. На початку 1995–1996 рр. він досяг в Південній Кореї 74–76%, в Туреччині – 79–86%.

Ріст внутрішніх збережень в країнах Сходу, а також залучення ними зовнішніх надходжень привели до значного розвитку їх фінансових ринків. Якщо в середньому по великим країнам Заходу і Японії обсяг ринкової капіталізації (у % від ВВП) збільшився в 1990 – 1996 рр. майже в 2,5 рази то в країнах що розвиваються він за цей же період майже подвоївся, в КНР з 0,5 до 14%.

Розвиток фондових ринків супроводжувався і певним прогресом в еволюції банківського сектору. Мабуть це і є необхідна, хоча ще недостатня умова підвищення ефективності економіки країни. Названі нами зміни відображають все зростаючу роль фінансових систем, насамперед в азіатських країнах, які сприяють акумуляції і передислокації індивідуальних, сімейних, інституціональних збережень.

Одночасно з значним збільшенням інвестицій в основний капітал для багатьох країн що розвиваються був характерний суттєвий ріст затрат на формування людського потенціалу. Хоча удільна вага державних витрат в загальних інвестиціях в людський капітал в середньому по цим країнам не перевищувала, як правило, 40–60%, а в ряді країн мала тенденцію до зниження, державна підтримка сфери освіти і охорони здоров'я була достатньо вагома і в цілому ефективна тому що сприяла залученню приватних інвестицій в дану сферу. Сукупні приватні і державні витрати на освіту, охорону здоров'я і науково-дослідні та конструкторські роботи, які не перевищували в країнах що розвиваються на початку 60-х р. 4–5% ВВП (в 20-30-х рр. – 0,8–1,5%) зросли в середньому до 10–11% ВВП в 1994 – 1996 рр.

При цьому дані по країнам Сходу і Півдня суттєво різняться. В основній масі країн Тропічної Африки (бідні) витрати на формування людського капіталу складали 6–8% їх ВВП. Порівняно невеликим був і показник в ряді крупних, густонаселених країн. В Індонезії, Пакистані і КНР відмічений індикатор (8–9%) і в Індії (10–10,5%) був нижчим ніж в Таїланді (11–12% ВВП). По Тайваню і Південній Кореї затрати на розвиток людського фактору, які досягали, за неповними даними, відповідно 13–14 і 14–15% ВВП, і їх можна порівняти з індикаторами по Великій Британії (14,4%), Японії (15,4%) і Італії (15,9%). В той же час Тайвань і Республіка Корея помітно уступали Німеччині (16,7%), Франції (18,1%) і США (24,0% ВВП).

Якщо врахувати хоча б частково деякі неформальні види навчання, наприклад, профпідготовку, яка забезпечується підприємствами, то відмічений показник в 1994 – 1998 рр. міг складати по Тайваню і Республіці Корея приблизно 18–19% їх ВВП, в Японії – 20–21%, а в США – 30–31% ВВП.

В цілому по афроазіатським країнам доля інвестицій у сукупний фонд розвитку (у % до ВВП, розрахунок по даним в національних цінах) виросла значно – з 7–10% в 20-30-х рр. до 19–20% на початку 60-х р. і 35–37% в середині 1990-х рр. Але цей показник все ще суттєво менший ніж в середньому по розвинутим країнам. В той же час азіатські НІК в цілому випереджають розвинуті держави як по нормі традиційних капіталовкладень так і по долі фонду розвитку в ВВП (50–51%). Слід відмітити, що і серед "тигрів"-"драконів" бачимо значну диференціацію. По Індонезії останній показник склав 40–41%, по Тайваню 41–42%, в КНР 50–51% (для порівняння в Індії 35–37%), в Малайзії – 53–54%, в Таїланді і Південній Кореї 56–57% ВВП.

Успіхи країн, що розвиваються, і азіатських НІК безсумнівні. Але у них ще зберігається не зовсім збалансована структура нагромадження фізичного і людського капіталу. Якщо в розвинутих країнах доля останнього в фонді розвитку в цілому перевищила (тут є дві моделі: в США вона досягла 65–66%, в Японії лише 41–42%) то в цілому по країнах що розвиваються ситуація інша. Цей індикатор виріс з 14–15% в 1920 – 1930-х рр. до 23–24% на початку 60-х рр. і 28–29% в середині 90-х рр. але він майже вдвоє нижче, ніж у розвинутих країнах.

Цікаво, що в цілому по групі азіатських "тигрів" на долю інвестицій в розвиток людського потенціалу затрат було менше, ніж в середньому по країнам що розвиваються (тут більша вага – витрат на звичайні капіталовкладення). Надзвичайно низькі показники в Індонезії (20–21%), Таїланді і Малайзії (22–25%). В цій групі і Республіка Корея – 32–33%. Найбільш сприятливе співвідношення компонентів загального капіталонагромадження – по Тайваню, де вищезгаданий показник досяг 43–44%.

Хоча розрив у порівнянні з країнами Заходу значний, Тайвань, мабуть, догнав або максимально наблизився до Японії, випередивши НІК – Індонезію, Таїланд, Малайзію, а також КНР (17–18%) і Індію (29–31%). Мабуть склалося так, що в обставинах які склалися у більшості азіатських НІК структура нагромадження підходить для більшості периферійних держав, які базуються екстенсивно-інтенсивній моделі і вона не зовсім підходить для переходу на більш інтенсивну модель розвитку.

Слід підкреслити і такий момент, що в країнах Сходу, як і в СРСР, відбувалося нарощування переважно не стільки інтелектуальних скільки матеріально-речових компонентів продуктивних сил. Подібна модель характерна для периферійних країн в ХХ ст. і для держав, які сьогодні є в ряді розвинутих до останньої третини ХІХ ст. В ХХ ст. в країнах Заходу і Японії переважаючими темпами збільшувались кількості і якість людського "неречового" капіталу (наука і техніка). Що стосується СРСР то він по структурі найважливіших компонентів сукупного виробничого багатства в кінці 80-х рр. ХХ ст. виявився набагато ближче не до розвинутих, а периферійних країн.

Нарощування інвестицій у фізичний і людський капітал сприяли значному прискоренню динаміки не тільки кількісних, але і якісних складових частин економічного росту країн, що розвиваються. У порівнянні з 1900 – 1938 рр. середньорічні темпи приросту капіталоозброєності праці в периферійних та напівпериферійних країнах в 1950 – 1996 рр. зріс майже в 3,4 рази. Але оскільки темпи збільшення середньої капіталомісткості росту підвищувались лише у півтора рази, то темп приросту продуктивності праці збільшився в середньому в п'ять-шість раз, а сукупний фактор продуктивності (праці і капіталу) – у 8–9 разів.

Це значний успіх: останній показник виявився в півтори рази більше ніж у країнах Заходу і Японії в період їх "промислового стрибка". (Але майже стільки раз він поступався середньому індикатору по розвинутим капіталістичним країнам на етапі їх післявоєнного розвитку). В результаті у порівнянні з першою половиною ХХ ст. в країнах, що розвиваються, помітно, в середньому в два рази, підвищився відносний внесок інтенсивних складових економічного росту.

Безперечно, далеко не у всіх країнах, що розвиваються були високі і стабільні темпи росту продуктивності. При цьому, що цікаво, і у багатьох країнах східно азіатського регіону які швидко розвиваються і в яких високими темпами проходило капіталонагромадження і затрати живої праці, внесок продуктивності у приріст ВВП був в цілому не вище, а в деяких із азіатських НІК навіть нижче, ніж в середньому по державам, що розвиваються. В 1950-х – середині 90-х рр. на долю інтенсивних складових припадало від 1/5 до 1/3 приросту ВВП в таких країнах, як Індонезія (19–21%), Південна Корея (28–30%), Таїланд (33–34%). По Індії цей показник був 30–31%, по Тайваню 43–44%, а це було значно менше, ніж у більшості розвинутих країн: у Великій Британії і Японії – 52–57%, у Франції 61–62%, в Італії і Німеччині 66–70%.

Loading...

 
 

Цікаве