WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Народи Азії та Північної Африки в першій половині ХХ ст. - Курсова робота

Народи Азії та Північної Африки в першій половині ХХ ст. - Курсова робота

Протиріччя в інших регіонах ще не вирішені і загострюються. Між африканські війни ще тільки починаються. Індо-пакистанські протиріччя можуть перерости в широкомасштабну війну. Протиріччя в середині мусульманського світу і навіть серед арабських країн, арабів і євреїв – це теж дуже вибухонебезпечна проблема.

До речі, роблять припущення слухачі, продовження „холодної війни" цілком могло привести до подібного варіанту. Уже були ситуації, коли США (або інші західні країни) і СРСР, переслідуючи, як їм здавалося, свої геополітичні цілі, знаходились на грані війни в інтересах деяких країн третього світу: Насерівського Єгипту, Іраку, Індії, Північного і Південного В'єтнаму, Північної і Південної Кореї, Ізраїлю. Іран теж міг би скористатися ситуацією, якби керівники антишахської революції не були занадто балакучі. Вже події в Ірані 1978 – 1979 рр. могли б стати уроком світовому співтовариству, що антиімперіалізм і антикомунізм – по суті справи одне і те ж явище. Але політологи продовжували підраховувати співвідношення антиамериканських і антирадянських висловлювань імама Хомейні, мріючи повернути Іран проти свого „головного" ворога.

Радянські керівники думали, що вони маніпулюють національно-визвольними рухами і країнами, що визволилися, направляючи їх проти „імперіалізму". А американські власті бачили основну загрозу в „комунізмі" і всіляко підтримували всі антирадянські сили не дивлячись яка в них ідеологія і які ці сили демократичні чи антинародні. Лідери ж країн що не приєдналися і командири партизанських рухів (Бірма, Філіпіни, Шрі Ланка і ін.) дуже хитро користувалися ситуацією протистояння великих держав, щоб доїти їх обох (і Китай теж). Всі ці сили не були реальними союзниками ні Радянського Союзу ні Америки. Великі держави підгодовували антисистемні сили, які по суті були ворожі їм обом.

Антизахідницька риторика лідерів країн, що розвиваються не повинна сприйматися за чисту монету. Це риторика не щира. Захист „самобутності" означає насправді лише використання консервативних настроїв, які вкоренилися в народних масах для легітимізації режиму. Коли східні діячі заявляють, що західна демократія не підходить для їх народів – це всього на всього лише свідчення того, що еліта, яка має владу не хоче змін і дійсної демократії, особливо на практичних заняттях.

І під кінець слухачі виясняють ще одне питання – про основне протиріччя всередині країн, що розвиваються. Виявилось, що воно лежить не в дихотомії капіталізм – соціалізм, і не державний – приватний сектор, і не „ліві" – „праві" сили, а в протистоянні модернізаторських і традиціоналістських сил. Це можна сформулювати і по іншому: західництво – традиційність, секуляризм – релігійність (коммуналізм). Могутня хвиля традиціоналізму охопила Пакистан, Іран, Туреччину, деякі арабські країни, Індію. Це не просто відхід назад, реакція, це конвульсії традиційного суспільства, яке противиться модернізації. Всі свої фундаментальні ідеї традиціоналісти беруть з Заходу, використовують імпортовані інститути (наприклад, прихід до влади через вибори), але при цьому проголошують боротьбу зі всім західним, самостійність „опору на власні сили", чуже, свадеші і т.д.

Історія після Другої світової війни виглядає як боротьба сліпих гігантів за якою зі сторони слідкує недруг, який „неприєднався" і чекає свого часу вдарити. Радянські і американські керівники вирощували по всьому світу реакційні сили, ворожі цивілізації і прогресу і в кінці кінців самі виявилися перед лицем смертельної загрози (небезпеки). Відповідальність падає на обидві сторони, хоча американці винні більше. Радянські керівники все таки були в полоні певної ідеології, „ідейними" борцями з капіталізмом і „імперіалізмом". Вони були нападаючою стороною. „Ворог" був сильним, і, здавалося логічним використовувати всілякі методи боротьби в тому числі аморальні і незаконні. Будучи свідками проявів антикомунізму в усьому світі, радянські керівники з своєї точки зору і логічно розцінювали їх як прояв консервативності, „несвідомості" мас або як результат прошуків небезпечних „імперіалістичних" сил. А лідери західних країн тільки захищались. Вони захищали свій благополучний світ, який вже устоявся, ідеали демократії і прав людини. Звичайно, вони могли мати більш широкий погляд на світ і на процеси, які там відбуваються. Їм було відомо, що у світі широко поширені антизахідні і антиамериканські настрої, включаючи і самі західні країни. Але вони теж вірили в невідпорну притягувальність своїх ідей і на економічний прогрес, який повинен вирішити всі проблеми. До 11 вересня ніщо не змогло відкрити їм очі на серйозну небезпеку. Можна привести довгий список антирадянських і антикомуністичних рухів, в тому числі відкрито бандитських (таліби), які вони підтримували грошима і зброєю, не розуміючи, до чого це приведе їх самих. (Афганістан). Перегляд цілого ряду концепцій по новітній історії під таким кутом зору дуже важливий, якщо історія це наука і прагне до адекватного відображення дійсності. Ще важливіше це для майбутнього, якщо ми хочемо розуміти, що відбувається.

Ворогом цивілізації є не весь незахідний світ. Якщо б це було не так, уже зараз Захід був би приречений на поразку. Все таки економічний розвиток останніх десятиліть, в тому числі глобалізація відірвали від традиційного світу багато суспільств, країни і великі пласти населення у всіх країнах, які хочуть не протиставляти себе розвитку, а розвиватися як передові країни у світовій спільноті. Але існує серйозна небезпека знову неправильно визначити ворога: бачити його в ісламі; в мусульманській общині в цілому, або в інших суспільствах, наприклад в народах Тропічної Африки. Виділити у всіх країнах анти системні сили, які були придушені (бажано, звичайно, не воєнними методами, а економічно і ідеологічно), і ізолювати їх від мас, які хочуть спокійно жити – завдання не із легких, але іншого шляху немає. Поки що „боротьба з тероризмом" ведеться методами, які приводять до примноження сил терористів.

Особливість сьогоднішнього етапу протистояння несистемним силам полягає в тому, що вони не сконцентровані в одному місці, яке можна було б оточити, ізолювати і знищити. Цивілізованим країнам на даний момент „повезло" з вибором мети – одіозний режим талібів викликав бурю незадоволення сам по собі і до того ж Афганістан став базою міжнародного терориста Бен Ладена. „Світове лихо" було персоніфіковано. Стало ясно куди кидати бомби. Але продовження цього сценарію – визначення інших „центрів зла" і акції проти країн (Ірак, північна Корея), а не проти реакційних сил в цих і інших країнах, в тому числі західних, – було б ще більшою помилкою, більшою ніж злодіяння.

2. Колоніальна система імперіалізму

На рубежі ХІХ–ХХ ст. світ Азії і Африки був поділений між великими, промислово-розвинутими державами Європи. Найбільше колоній мала Велика Британія, далі йшла Франція, Німеччина, Португалія, Бельгія, Голландія, Італія, колоніальною державою була і Росія, її окраїни входили до складу імперії. Управління колоніями було пряме (Індія), непряме – домініони (ПАС, Канада, Австралія, Нова Зеландія). У прямому управлінні влада метрополій здійснювалась або через свого представника (губернатор, генерал/губернатор, віце-король і т.д.) або через місцевих вождів, підконтрольних метрополії. Ряд держав Азії і Африки зберегли формальну незалежність, хоча були обплутані низкою нерівноправних договорів (Китай, Османська імперія, Сіам, Афганістан, Іран, Ефіопія, Ліберія). Їх іще називають напівколоніями.

Головною рисою промислового етапу колоніалізму був вивіз капіталу на відміну від вивозу товарів у період торгового етапу колоніалізму. Головна форма вивозу капіталу це надання позик з значними процентами. Для цього в колоніях формуються банки та страхові товариства (Індійський банк, Корейський банк, Національний банк в Єгипті, Османський банк, Шахіншакський банк (Іран), Палестинський банк, банк Ліонський кредит, Індокитайський банк). В 1904 р. тільки Англія мала 50 колоніальних банків, а в 1910 р. вже 72, а число відділень перевищило 5 тисяч. Банки управляли фінансами (гроші), економікою залежних країн, вони визначали і політику їх урядів. На початку століття колонії стають ринком збуту фабричних товарів та джерелом дешевої сировини. Монополії за безцінь скуповували землю і організовували плантації по вирощуванню технічних культур, навіть однієї = країни = монокультур = Ассам, Цейлон, Ява = чай, Бенгалія – джут, Ірак – ячмінь, Північна Африка – оливки, В'єтнам – рис, Уганда – бавовник, Єгипет теж бавовник. Ці країни частково позбавлялися власної продовольчої бази.

Капітал вкладався також у будівництво залізниць, портів, телеграфних ліній за рахунок дешевої робочої сили місцевого населення. = Багдадська залізниця (Німеччина). Тільки в ПАС, в бельгійській і французьких колоніях було прокладено більше 7 тис. миль залізниць. Побудовано Суецький канал, будувалися заводи і фабрики.

Loading...

 
 

Цікаве