WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Народи Азії та Північної Африки в першій половині ХХ ст. - Курсова робота

Народи Азії та Північної Африки в першій половині ХХ ст. - Курсова робота

Особливо небезпечно бачити риси прогресивності в тих рухах, лідери яких використовують для мобілізації мас фактор конфесіональної спільності і релігійні лозунги. Такі рухи не тільки реанімують рухи і пласти середньовічної реакції і протиставляють Схід Заходу, але і роз'єднують і самі східні народи, тобто наносять шкоду навіть з точки зору „боротьби з імперіалізмом". Наприклад, рух під керівництвом Б.Г. Ті лака, „революціонера" і „демократа", наніс удар по національно-визвольному рухові в Індії тому що протиставив індусів мусульманам. І протилежний приклад. Мухаммед Али Джинна менше всього думав про іслам як релігію, хотів щоб рух мусульман набув світського характеру, був упевнений, що створює світську державу мусульманської „нації" – а з'явилась в кінці кінців Мусульманська республіка Пакистан.

Ще одне спірне питання – відношення до „поміркованості" і „радикальності" у визвольних рухах. Помірковані лідери, які не ставили питання про негайну незалежність, які закликали до духовного розвитку, поширенню освіти і ішли на компроміси з колоніальними властями, отримували і зараз нерідко отримують в монографіях і підручниках принизливі прізвиська „угодовців" або навіть „зрадників". Гарячі голови, які закликали до негайної збройної боротьби, користуються стійким співчуттям. Взагалі, чим більше крові пролито в боротьбі з „імперіалізмом", тим ця боротьба виглядає „прогресивнішою" та „успішнішою". Мабуть, треба більш уважно вивчити питання про те, чи не були ці радикали просто авантюристами, які завдали чимало шкоди своєму народу, коли закликали його до непотрібних жертв. Не всяка іноземна влада гірше власної. З наукових позицій законно ставиться питання про те, чи дозріло дане суспільство до того, щоб стати незалежним. Ситуація в сучасних африканських державах заставляє задумуватися про те, чи здатні вони бути самостійними навіть зараз, не говорячи вже про те, дозріли вони для самостійності на 1960 рік.

Ще з часів Леніна любий антиімперіалізм вважався корисним для інтересів Країни рад і в цьому розумінні „прогресивним". Мабуть, корисність таких рухів (наприклад, Іранська революція 1978 – 1979 рр.) з точки зору геополітичних інтересів тієї чи іншої держави (наприклад, СРСР чи Росії) не може розглядатись як показник прогресивності.

Звичайно, що абсолютно застарів підхід до національно-визвольних рухів як „резерву світової пролетарської революції" хоча б тому, що світової пролетарської революції не було і не буде. Менше усвідомлено те, що Росія тепер не конкурент „імперіалізму" на світовій арені і тому не зацікавлена в тому, щоб якийсь рух підривав позиції західних держав в тих або інших азіатських чи африканських державах.

В політичному, публіцистичному науковому обіході не тільки в пострадянському просторі але і за рубежем утвердилось чисто ситуативне відношення до рухів за незалежність. Якщо рух відповідає де в чому державним інтересам (у більшості випадків, звичайно, невірно зрозумілим), він називається національно-визвольним і йому видається за це диплом „прогресивності". Якщо ж він декого не влаштовує, його називають „сепаратистським" і відмовляють йому в моральній підтримці.

Підтримка громадськістю національно-визвольного руху часто приводить до виправдання його методів і лідерів. Звірства з боку колонізаторів називаються „звірствами". А звірства з боку борців за свободу – „ексцесами", або вони прямо виправдовуються. Але підлість одних не робить благороднішими інших.

Між тим ніяких об'єктивних розмежувальних ліній між сепаратизмом і національно-визвольним рухом немає. Критерієм не може слугувати, наприклад, масовість. Ніколи не можна встановити, скільки учасників приєдналось до руху тільки тому, що інакше їх оголосили б „зрадниками", „перебіщиками" і знищили б „свої". Наприклад, сикхські терористи в Пенджабі або тамільські на Шрі Ланці більше вбивають „зрадників", ніж карателів. Так робили і в'єтнамські комуністи з жителями Південного В'єтнаму під час війни з французами чи американцями якщо ті хотіли тихо і мирно працювати і так пережити ці трагічні періоди в їхній спільній історії.

Ще один лозунг, це право на самовизначення народів. Постановка цього лозунгу була перенесенням на етнос права особистості на свободу і діяльність. Але права особистості завжди розуміли – інакше вони не можуть сприйматися – як обмежені правами інших особистостей. Людина, у відповідності з ліберальними поглядами, вільна в рамках, які не зачіпають інтереси інших людей. Принцип самовизначення народів був сприйнятий (мабуть не помилково, а спеціально в інтересах політичних еліт) інакше – як виключне право одного народу на певну територію і урізання прав інших національностей, які живуть на цій же території. Зараз же у світі майже немає територій, які були б заселені одним етносом, а якщо такі території і є, то це мабуть результат геноциду або етнічної чистки, тобто результат злодіянь.

Право націй на самовизначення в теперішньому розумінні – недемократичне, тому що воно порушує права меншостей. Цим „правом" реально користується тільки політична еліта титульної нації. Принцип самовизначення давно вже перетворився в зброю амбіційних лідерів, яким немає що запропонувати своїм народам для ідеологічного обґрунтування звірств. Не треба ідеалізувати навіть найбільш благородних і освічених лідерів національно-визвольних рухів. Адже і в діяльності М. Ганді і Д. Неру чітко прослідковуються особисті інтереси і нерозбірливість в засобах для досягнення влади. В діяльності багатьох інших лідерів (комуністів чи не комуністів) ці мотиви переважають.

Об'єктивний аналіз ситуації не може визначати наперед політику. Слід пам'ятати про те, що політику завжди і повсюди робить якраз еліта народу, яка виражає в даний момент якщо не глибинні прагнення і реальні інтереси, то, в крайньому випадку, сьогоденні настрої частини народу. Науковий і політичний підходи можуть протистояти один одному, більше того, вони в принципі не співпадають, тому що у наукового працівника і політика різна мета. Слід відмовитися від радянського синдрому – намагання підкорити чи підвести „наукові" висновки сьогоденним бажанням властей і тим самим створити ілюзію „науково обґрунтованої" зовнішньої політики.

Принцип територіальної цілісності держави на відміну від принципу самовизначення, не має під собою ні демократичної ідейної основи, ні морального ґрунту. Це взагалі не принцип, а метод підходу до етнічних конфліктів, до сепаратизму як явища. Людство переконалось, що його порушення приводить до більшої крові ніж його дотримання. Якщо політичним елітам не жаль свого народу, то принцип непорушності кордонів відступає на другий план в порівнянні з „високою метою". Якщо ж ця еліта не тільки політична, але і духовна, то вона буде шукати менш криваве вирішення конфлікту ніж перекроювання кордонів. З іншого боку, мабуть нелогічно боротися за територіальну цілісність своєї країни, вбиваючи своїх громадян.

Наукові працівники колишнього Радянського Союзу не повинні оглядатися на лідерів країн Сходу і їх політичну і духовну еліту коли виробляють оцінки тих або інших рухів і подій. Вони не є їхніми союзниками. У них свої інтереси які аж ніяк не співпадають ні з інтересами України, Росії та ін. Але уроки із помилок еліти Азії і Африки вчені можуть взяти, їх вивчення має практичне значення якого вчені і добиваються. У колишньому СРСР повторюється чимало з того, що відбувалося у країнах, що визволилися. Авторитаризм при зовнішній демократії, цензура (хоча еліта заперечує), присвоєння національного багатства, корупція, відмивання брудних грошей, еміграція наукової верхівки і спеціалістів, про все це можна розповісти на матеріалі країн, які ми вивчаємо і дати багатий матеріал як владним структурам (якщо вони захочуть його вивчити) так і опозиції (якщо остання достатньо розумна, щоб його використати). Треба чітко поставити проблему відповідальності еліти перед народом чи народами, якими вона взялася самостійно керувати.

С. Хантінгтон вважає, що з закінченням „холодної війни" ми стоїмо на порозі нового світового конфлікту між „великими цивілізаціями". Він підкреслив, що внутрієвропейські протиріччя різко ослабли. Якщо на протязі нового часу війни і протиріччя між так званими державами були головним стержнем світової політики (включаючи період двох світових війн і „холодну війну") і європейські конфлікти вирішувались в глобальному масштабі, то тепер знаття цих конфліктів створило нову ситуацію.

Loading...

 
 

Цікаве