WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Народи Азії та Північної Африки в першій половині ХХ ст. - Курсова робота

Народи Азії та Північної Африки в першій половині ХХ ст. - Курсова робота

Роль компартій в різних країнах оцінити складніше. Виконуючи інструкції із Москви, вони виступали як деструктивна сила. Виступаючи захисниками інтересів робітничого класу і всіх трудящих вони грали роль опозиції, яка необхідна для розвитку демократичного суспільства, сприяли гуманізації капіталізму. Відповідно, слід уважно прослідкувати діяльність рухів та їх лідерів, які виступали з антирадянських та антикомуністичних позицій. Якщо пафос їх виступів полягав у відстоюванні демократії і свободи особистості, то не слід відноситися до них негативно. Практично, і Радянський уряд і Комінтерн діяли в унісон підбурюючи народи Азії і Африки на боротьбу з імперіалізмом та колонізаторами. При цьому Радянська Росія (потім СРСР) завжди переслідували свої геополітичні цілі на Сході підтримуючи або не підтримуючи визвольні рухи.

Важливою проблемою, є перегляд концепцій колоніалізму і національно-визвольного руху. Ця проблематика була пріоритетною у радянському сходознавстві. Але використовувались занадто однобокі підходи. Наголос робився на колоніальну експлуатацію і не приділялося необхідної уваги модернізаторським імпульсам, які давали колоніальні режими і взагалі сам факт тісного зв'язку колоній з метрополіями. Зі співчуттям висвітлювались різні антиєвропейські рухи, навіть ті, які були виразом традиціоналістської реакції і супроводжувались варварськими звірствами і руйнуваннями.

Взагалі, у відповідності з формульованим вище постулатом „радянського марксизму", критика колоніалізму була звернена тільки на Захід, а національні рухи сприймалися з співчуттям тільки в тому випадку, якщо руйнували колоніальні імперії західних країн. Росія ж за визначенням була завжди права, а виступи на її окраїнах були проявом феодальної реакції, а також як наслідок прошуків все тих же західних країн. З усією серйозністю доказувалось, що Російська імперія, а тим більше СРСР взагалі не були імперіями і, звичайно, не колоніальними імперіями. Постулатом було те, що „їх" імперії роздираються національними протиріччями, „у нас" (СРСР) же національне питання остаточно вирішене. Коментарі сьогодні не потрібні.

Найбільш „вагомим" аргументом на користь того, що російського колоніалізму не існувало, служила теза, що окраїни розвивалися швидше центру імперії і що фінанси і т. ін. перекачувалися із російських у „іногородні". Але все це потрібно підрахувати по періодам і по країнам, а підрахунки говорять про зворотне. У всякому випадку, уява про те, що європейські країни розвинули сучасну промисловість за рахунок викачування засобів із колоній є не більше ніж пропагандистське кліше. Воно надзвичайно живуче, тому що до цих пір через 40-50 років після отримання незалежності, посиланнями на „важкі наслідки колоніалізму" місцеві еліти пояснюють відсталість колишніх колоній і виправдовують свої помилки і злодіяння в керівництві країнами.

Економічні взаємовідносини метрополій і колоній вивчені добре. Те, що результати цих досліджень не стали надбанням широких кіл істориків, в тому числі і сходознавців – це вина цих самих „широких кіл". Відомо, що в перший період колоніалізму (XVI – XVIII ст.), відбувався відтік дорогоцінних металів із Європи в Азію, тому говорити про „колоніальну данину", яка ніби золотий дощ полила Західну Європу в цей період не приходиться. Купці-монополісти, акціонери ОІК, збагачувались але за рахунок європейського споживача. На протязі ХІХ ст. ситуація змінилася: промислова перевага Європи дала їй можливість дійсно викачувати із колоній і залежних країн Азії значні сили – майже 2% їх ВВП. Що стосується третього періоду колоніалізму, то в цей час вигідність володіння колоніями знову зменшилась і егоїстичні та розсудливі колонізатори звільняються від них. „Нові еліти (в розвинутих країнах – Ю.П.) економічно не були зацікавлені в підтримці колоніальної експлуатації", національно-визвольний рух же „у більшості випадків грав тільки роль каталізатора в процесі розвалу колоніальної системи" – пише Г.К. Широков в монографії „Соціально-економічна еволюція: Захід – Схід". М., 1999. І все це на статистичних даних.

Економічно невиправдане прагнення до захоплення територій, вказують слухачі, досить часте явище в політиці. Відомо наскільки відкинула назад розвиток Іспанії і Португалії їх колоніальна політика в XVI – XVII ст. Німеччина і Італія, яких позбавили колоній, тільки виграли від цього. Інші метрополії, давши свободу своїм колоніям, зробили вражаючий стрибок в економіці. Так що твердження про розвиток окраїн Росії за рахунок її центру (якщо це так – слід ще підрахувати) не може слугувати доказом того, що її політика не була колоніальною.

Розпад СРСР і процеси, які відбуваються в СНД дають додатковий матеріал для роздумів про прогресивність колоніалізму. Є в наявності тенденція замовчувати або заперечувати все те позитивне, що здійснено метрополіями, в тому числі і Росією в колоніях чи окраїнах (Росії) – так само як ведеться „антиімперіалістична" пропаганда в колишніх колоніях західних країн.

Що стосується „імперіалізму". Як теоретична конструкція, ленінська концепція „вищої" і „останньої" стадії капіталізму виявилась просто помилковою. Вона виникла на базі дійсно нових економічних і політичних феноменів, які з'явились на початку ХХ ст. „П'ять ознак імперіалізму" виявились тимчасовими явищами, які зв'язані з другою технологічною революцією на Заході і системною кризою, яка виникла в зв'язку з нею. Криза була переборена, і розвиток пішов іншим шляхом.

„Імперіалізм" вживається як лайливе слово для визначення західних держав. Це пропагандистське кліше, яке можна використовувати в наукових працях, залишити його невдалим лідерам азіатських і африканських країн і журналістам.

„Імперіалізмом" називають і всяку загарбницьку політику. Це абсолютно закономірне використання цього слова. В той же час треба говорити і про радянський імперіалізм, що до речі і робиться багатьма як на Заході, так і на Сході.

Переходячи до аналізу „неоколоніалізму", то останній був сконструйований радянськими марксистами в період розпаду колоніальної системи для того, щоб пояснити протиріччя між догмами і дійсністю. Згідно догм виходило, що колонії не можуть звільнитися від залежності інакше, ніж під керівництвом пролетаріату (читай: під керівництвом комуністичних партій). Коли почався процес передачі влади колонізаторами місцевій еліті („буржуазії") то спочатку це просто не визнавалось. Потім, коли заперечувати політичну незалежність колишніх колоній стало вже неможливо, було винайдено поняття „неоколоніалізм". Зміст був у тому ж: хоча політична незалежність появилась, але економічно колонії продовжують експлуатуватися. Догма не постраждала. Цей термін добре прижився ще і тому, що його підхопили керівники держав, що звільнилися. Коли ж останні не можуть справитися з завданнями по управлінню, вони списують на прошуки „імперіалізму", „неоколоніалізму" відсутність прогресу і покращення положення народних мас, які насправді пояснюються некомпетентністю і корумпованістю правлячої верхівки, хоча зараз багато що списують на глобалізацію.

Тут слід підкреслити наступне. Економічний диспаритет приводить до перекачування фінансів. При бажанні це можна назвати експлуатацією. Але це палка з двома кінцями: фінанси ідуть і в іншу сторону – у вигляді позик і допомоги, а також у вигляді нових продуктивних сил (хоча б комп'ютеризації), які в самих цих країнах не можуть бути створені. Якби там не було, колоніалізм чи неоколоніалізм тут ні при чому. Розвиток багатьох країн колишнього „третього світу" – декілька поколінь НІК – переконує: „неоколоніалізм" дуже корисний для „неоколонізуємих" країн.

Серед догм, які мають науковий статус, а насправді – ідеологічний зміст, поширена наступна: розрив між розвинутими і країнами, що розвиваються, продовжує розширятися. Мабуть, цю тезу можна доказати, якщо взяти сучасні показники всіх країн, що розвиваються, в тому числі „що розвиваються" в лапках, з якими не знають що робити ні їхні уряди, ні світове співтовариство. Але серед „країн, що розвиваються" відбулася різка диференціація. Більшість із них повільно, але доганяють країни Заходу.

Одним із наукових завдань сходознавців, це написання нової історії колоніалізму, де злочини європейських країн не слід замовчувати, але водночас має бути показана їх (в тому числі і Росії) роль в модернізації східних суспільств, у прагненнях вивести ці суспільства із історичного кута, їх внесок у розвиток освіти, права і судової системи, віддати належне спробам (у багатьох випадках вони виявилися невдалими) прилучення східних суспільств до демократичної системи.

Важливим є характер національно-визвольного руху, його рушійні сили. В його історії слід чітко розрізняти два типи руху. Одні рухи проти колоніального режиму очолювали буржуазні соціальні групи та ідеологи, які виставляли лозунги демократії, створення сучасної держави і свободи економічного розвитку. Інші ішли і до цих пір ідуть під прапором повернення до традиційних цінностей. У них ксенофобія і „антифорінізм" складають ядро і основний зміст. Цей напрямок боротьби можна назвати реакційним антиімперіалізмом.

Loading...

 
 

Цікаве