WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Колоніальна система в Європі і країнах Сходу - Курсова робота

Колоніальна система в Європі і країнах Сходу - Курсова робота

Колонізатори робили значні зусилля, щоб ліквідувати внутрішні митні бар'єри, які зберігалися у підкорених ними країнах. Прагнення "розмістити" внутрішній ринок для проникнення англійських товарів було в основі політики генерал-губернатора Індії Д. Е. Дальхузі (1848 - 1856) по анексії васальних князівств. Ця політика, яка посилювала почуття невпевненості у завтрашньому дні і багато князів підтримали сипайське повстання і навіть стали його керівниками якраз внаслідок тієї політики анексії, яка проводилася перед повстанням.

Завдання освоєння внутрішнього ринку вимагало і створення інфраструктури, в першу чергу будівництва шляхів. Будівництво залізниць в Індії, яке розгорнулося в середині ХІХ ст., мало насамперед стратегічне значення, і повинно було сприяти вивозу сировини і проникненню англійських товарів у внутрішні райони. В 1853 р. була відкрита перша залізнична вітка від Бомбею до Тхани, в 1854 р. – друга лінія, від Калькутти до кам'яновугільного басейну Ранигандж. На 1905 р. було побудовано 6 тис. миль залізниць. На період незалежності Індія була країною з найбільш густою сіткою залізниць за межами Європи (65, 2 тис. км.).

На кінець 60-х років була споруджена сітка телеграфного зв'язку по всій Індії, і Індія отримала телеграфний зв'язок з метрополією, що значно підвищило ефективність управління колонією з Англії.

Переорієнтація торгівлі відбулася швидко і в багатьох випадках драматично. Але не слід і перебільшувати її значення. Зовнішня торгівля все ще займала незначне місце в економіці країн Сходу. Якщо у Великобританії величина експорту на душу населення складала в 1900 р.47 дол., а імпорту – 74, то в Індії ті ж дані на душу населення складали 1, 2 і 0, 8 дол., а в Китаї – 0, 3 і 0, 4 дол. відповідно.

Іноді цю переорієнтацію зовнішньої торгівлі і пов'язані з нею зміни в структурі виробництва називають "перетворенням колоніальних і залежних країн в ринок збуту і джерело сировини" для країн-метрополій або "перетворення їх в аграрно-сировинний придаток" європейської економіки. Ці формулювання мають позитивну інформацію, опираються на ряд фактів, деякі із них ми вже називали. Але вони несуть у собі відтінок завершеності цього процесу і в цьому розумінні не зовсім відповідають реальності. Найбільш яскрава схема, яку мають при цьому на увазі, - це вивіз, наприклад, індійської бавовни в Англію, перетворення її там у тканини, ввіз цих тканин у Індію, витіснення на індійському ринку місцевих кустарних тканин, закупівля за виручені від продажу гроші індійської бавовни – і повторення процесу. Між іншим навіть при великому бажанні і при повному сприянні колоніальних властей створення такої схеми було під великим питанням, або навіть неможливо. Індійська бавовна вирощувалася у дрібних господарствах, була поганої якості, низького сорту (коротковолокниста) і майже не використовувалася англійськими фабрикантами, які давали перевагу бавовні із південних штатів Північної Америки, а пізніше і із Єгипту. Колоніальні країни Азії не могли стати основним джерелом сировини для розвинутих країн. Не могли вони стати і основним ринком збуту. Такими для англійських товарів залишалася Південна і Центральна Америка.

Не дивлячись на те, що англійські тканини дійсно витісняли з місцевого ринку тканини кустарні, витіснити їх остаточно вони не змогли. З багатьох причин, одну з яких слід згадати спеціально, оскільки вона має своїм джерелом той же процес росту європейського імпорту. Мова іде про імпорт пряжі. Дешева фабрична англійська пряжа купувалася індійськими ткачами, які робили з неї тканини більш дешеві і тим самим отримували додаткові можливості конкурувати з англійськими виробниками.

Період експлуатації колоній і напівколоній промисловим капіталом характеризується, на відміну від попереднього, реальним викачуванням засобів із країн Сходу, дякуючи активному зовнішньоторговому балансу європейських країн. Підраховано, що колонізатори "викачували" із колоній близько 2% їх ВВП. Але питання в тому, чи уповільнювало це капіталістичний розвиток колоній, залишається невирішеним. Чисто теоретично засоби, які відходили в Європу, могли би бути вкладені у місцеву економіку. Але одночасно відбувався процес нагромадження капіталу в колоніях. Купці східних країн багатіли і починали вкладати свої засоби у промисловість. Європейці експлуатували не їх. Розраховувалися за європейські товари рядові споживачі (селяни і ремісники) і аристократія. Але засоби і тих і інших не були капіталом.

Безперечно, що насичення ринків європейськими товарами приводило до занепаду місцевої традиційної промисловості (ремесла), до аграризації економіки, дезурбанізації, тобто скорочення міського населення. Це означало руйнування традиційного економічного ладу, який уже давно не мав перспектив подальшого розвитку. Одночасно формувалося міське життя сучасного типу у все зростаючих портових містах – як в колоніях, так і в незалежних державах.

Руйнівні наслідки часткового захоплення європейським капіталом зовнішньої торгівлі Азії і внутрішньої торгівлі багатьох країн проявлялися не тільки в колоніях, і навіть не стільки в колоніях, скільки в напівколоніях, або залежних країнах. На протязі всього ХІХ ст. європейські держави укладали торгові договори з незалежними країнами Сходу – Османською імперією, Іраном, Китаєм, а в 1853 р. – і з Японією. І як результат – суверенітет цих країн був обмежений, вони попадали в так звану напівколоніальну залежність. У поняття "напівколоніальне положення" включається: 1. встановлення низьких мит на імпорт іноземних товарів; 2. передача митниць під управління європейців; 3. екстериторіальність європейських анклавів на територіях незалежних держав; 4. непідсудність європейців місцевим судам на всій території держави.

Не всякі торгові договори східних держав з європейськими були нерівноправними. Те що вони називались "капітуляціями" не повинно вводити в оману. Вони називалися так тільки тому, що складалися із статей ("капітулів"). Укази турецького султана, які регламентували положення окремих провінцій імперії, теж називалися "капітуляціями", хоча ні про яку капітуляцію султана перед своїми підданими не могло бути і мови. Перший договір, який давав іноземним купцям привілеї (низькі мита, право екстериторіальності, звільнення від податків), був підписаний Османською імперією з Францією в 1569 р. і не передбачав ніякого підкорення європейській державі. В цей час Франція бачила в Османах союзника проти Священної Римської імперії. В 1535 р. був укладений договір двох держав про спільні військові дії проти Габсбургів, і турецькі рейдери отримали базу в Тулоні.

Договори-капітуляції розглядалися як "милість" султана і повинні були відновлюватися коли на престол вступав новий султан, якщо він цього побажає. Тільки після підписання Белградського (1739) і Кючук-Кайнарджійського (1774) договорів про мир султани втратили право підтверджувати або відміняти капітуляції при вступі на престол. Але і це не можна назвати встановленням нерівноправного положення держави. Таким чином, договори з Османами були лише введені в режим міжнародного права, яке виходило із того, що міжнародні договори повинні виконуватися незалежно від зміни влади в державі.

Ступінь освоєння європейським капіталом східних ринків залежало не від форм підкорення тих чи інших країн, а від інших факторів – насамперед, мабуть, від елементарної географічної близькості або віддаленості країн, їх ринків від Європи. Наприклад, за ХІХ ст. вартість європейського імпорту бавовняно-паперових тканин (включаючи пряжу) в Османську імперію зросла більш ніж у 100 разів, а в розрахунку на душу населення – більш ніж у 50 разів. Удільна вага імпорту у місцевому споживанні збільшилася з 4 – 5% до 80%. Відбувалося розорення місцевого мануфактурного і ремісничого виробництва. Тільки через 100 років після відкриття ринків для європейських товарів стала зароджуватися місцева фабрична промисловість.

Проникнення іноземного капіталу на ринки незалежних країн Сходу спочатку у вигляді товарів, а потім і у вигляді промислового капіталу сприяла свідома політика місцевих властей. Економічні концепції, які панували в цих країнах, були досить екзотичними, із нашої сьогоднішньої точки зору. Вважалося, що головне завдання економічної політики – забезпечення ринку товарами і постійне зниження цін. Завдання підтримки або розвитку місцевого виробництва не ставилося. Інтереси іноземного капіталу та інтереси правлячої верхівки цих країн співпадали. Османські власті самі сприяли укладанню договорів, які ми зараз називаємо нерівноправними. Місцевий капітал, який формувався, повинен був боротися не тільки з іноземною конкуренцією, але і з властями своєї країни, які свідомо чи несвідомо виступали в якості пособника іноземців. Османські власті багато в чому з власної ініціативи руйнували ремісниче виробництво в своїй країні. Іранський шах сприймався іранською громадськістю як такий, який продався іноземцям. Китайський імператор в кінці ХІХ ст. теж розглядався як агент іноземних держав, так що, наприклад, пропозиція про націоналізацію однієї із залізниць було сприйнято як здача її іноземному капіталу і викликало хвилю незадоволення в Китаї. В Японії рух за скинення сьогуна і реставрацію імператорської влади одним із своїх гасел мало відвернути закабалення Японії іноземцями, до чого вела, на думку опозиції, політика уряду сьогуна.

Loading...

 
 

Цікаве