WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Становлення соціально-побутової сфери на Волині у повоєнний період (1944-1953 рр.) - Курсова робота

Становлення соціально-побутової сфери на Волині у повоєнний період (1944-1953 рр.) - Курсова робота

Важливою проблемою післявоєнного періоду стало відродження та розвиток пасажирського транспорту, поліпшення обслуговування ним населення. Так, у 1945р. в розпорядження Волинського автотресту надійшло 4 автобуси, що дало можливість встановити автобусний зв'язок між найбільшими містами області.14 У наступні роки і, зокрема в 1952 р., автобусний парк області збільшився у 2,5 рази, а його місткість – у 4 рази. Таксомоторний парк зріс у 5 разів, а перевезення ним пасажирів – більше ніж у 5 разів. Станом на 1953 р. в області постійно діяли 6 міжміських автобусних ліній (Луцьк – Володимир-Волинський, Луцьк – Берестечко, Луцьк – Ратно, Луцьк – Ківерці, два маршрути республіканського значення: Луцьк – Київ і Луцьк – Львів). У 1952 р. автотранспортна контора виконала план перевезення пасажирів на 123,8% .15

У новій п'ятирічці планувалось зв'язати обласний центр автобусним сполученням з районними центрами – Рожище, Олика, Устилуг, Горохів, Любомль, Шацьк та іншими. Реалізувати всі намічені плани заважали істотні недоліки, а саме: перебої у роботі транспорту внаслідок технічних й організаційних неполадок; відсутність коштів на розвиток автобусного парку та ремонт. Ще й у 1953 р. в Луцьку не було приміщення автобусної станції для пасажирів міжміських маршрутів і вони були змушені чекати відправки автобусів під відкритим небом. Через ці та ряд інших причин автотранспорт не користувався популярністю серед населення, а перевага віддавалася залізничному транспорту.

Як зазначалося вище, центром залізничного сполучення області був Ковель. У 1950 р. пасажирській службі для забезпечення роботи на Ковельській залізниці потрібно було 569 чол. Тут передбачалось курсування 33,5 пар поїздів, в тому числі: прямого сполучення – 5,5 пар, місцевого сполучення – 2 пари, приміського – 26 пар, в тому числі 3 товарно-пасажирських і 2 поїзди західноєвропейської колії. У 1952 р. порівняно з планом 1951 р. на залізниці передбачалось зменшення кількості поїздів прямого сполучення (на одну пару) при збільшенні кількості приміських поїздів (на 4 пари). Було намічено також перевезти 7 тис. пасажирів, що вище плану 1951 р. на 6,7% .16

На тлі певних позитивних змін у розглянутих вище галузях соціально-побутової сфери різко контрастувала незадовільна ситуація, що склалася в торгівлі. Очевидці подій того періоду згадують, що ніде було придбати такі необхідні для повсякденного вжитку речі, як сіль, сірники, гас. Глибинні причини цього полягали не тільки у повоєнній скруті, а були прямим наслідком націоналізації торговельних підприємств, розпочатої у 1939-1941 рр. радянським режимом. Під час націоналізації торгівельних об'єктів поруч з крупними у державну власність передавались і дрібні крамниці. Таким чином, скорочувалась приватна торгівельна мережа, а державна й кооперативна торгівля, що розгортала свою діяльність, на той час не могла та й не змогла надалі повністю забезпечити потреби населення. Крім того, новостворені колгоспи (як довоєнні, так і ті, що відновили роботу після війни) виявились досить слабкими, а селяни-одноосібники постачали ринок все меншою й меншою кількістю продукції, оскільки вона обкладалася великими натуральними і грошовими податками, зобов'язаннями, що йшли у фонд держави та вивозилися на схід.

Ретроспективний огляд засвідчує, що вже у вересні 1940 р. на Волині було організовано близько 1800 крамниць, 134 буфети, товарообіг яких у той період склав 25,4 млн. крб., а в першому кварталі 1941 р. – 108,3 млн. крб.17 Наприкінці 1940 р. у західних областях України діяло вже 17,2 тис. крамниць, палаток і підприємств громадського харчування державної і кооперативної торгівлі, що становило 16% усіх аналогічних закладів республіки.18

У повоєнні роки широкого розмаху набувала так звана розгорнута торгівля на селі. Так, якщо в 1946 р. у системі споживчих товариств була 291 торгова точка, то в 1949 р. їх діяло вже 1207. Крім того, діяло 57 торгових точок громадського харчування.19 Однак, вони не забезпечували потреби населення. „В крамницях м. Луцька не купити найпростіших речей широкого вжитку. Ніде дістати крему для взуття, щітки для одягу, зубної щітки, гребінця, ложки, тарілку. Навіть череп'яного горщика, яких так багато виробляють на Волині. А де напитись води? Кіосків з газводою немає. Продається лише морс сумнівної якості. В місті немає їдальні, де б можна було поїсти без талонів, немає крамниці овочів, а також молочних продуктів. У вихідний день частина їдалень не працює. Луцькими вулицями ходять хлопчики і продають звичайну воду, кружку за 2 крб.", – довідуємось із листа читача в газету „Радянська Волинь" за 1946 рік.20

Очевидно, така ситуація пояснюється загальним негативним станом постачання населення товарами першої необхідності в країні. Адже до кінця 1947 р. в Радянському Союзі зберігалося нормоване постачання міського населення продуктами харчування й найважливішими промисловими товарами. 14 грудня 1947 р. Рада Міністрів СРСР і ЦК ВКП(б) прийняли постанову про скасування карток на продовольчі та промислові товари і перехід до продажу їх без обмеження за єдиними державними цінами. Водночас з відміною карткової системи постачання було здійснено грошову реформу. Обмін старих грошей на гроші зразка 1947 р. на всій території СРСР проводився протягом тижня у співвідношенні 10:1. Після відміни карткової системи були встановлені нові ціни на всі види продуктів і промислові товари. При цьому новий рівень цін перевищував довоєнний втричі.

Перехід до безкарткової торгівлі ставив величезні вимоги перед працівниками цієї сфери. Вже у 1945 р. в області готувались до відкриття 230 крамниць, 86 з них системи державної торгівлі. В Луцьку, зокрема, обладнувались 80 крамниць, 15 ларків, в тому числі хлібні, бакалійні, фуражні та магазини змішаної торгівлі. Готувались до відкриття хлібні магазини і в райцентрах. Облспоживспілка відкривала в селах спеціальні фуражні магазини, де продавали борошно, крупи, макаронні вироби, фураж.

Удосконалювалась структура споживчої кооперації. Так, вже у 1946 р. торгова кооперація Любомльського району складалась із 12 сільпо, в яких була 21 торгова точка й промартілі по виробництву безалкогольних напоїв, рибна, шапочна, бондарна артілі. Товарооборот за ІІІ квартал 1946 р. складав 2127,4 крб., річний товарооборот – близько 3 млн. крб. У кожній сільраді було 1-2 кооперативних магазини. У Горохівському районі створено 16 сільпо і 44 торгові точки, кооперовано 7500 осіб У Локачинському районі – 37 кооперативних точок, кооперативною мережею охоплено 5054 осіб21

Протягом 1945-50 рр. певні зрушення відбулися у громадському харчуванні. Але загалом ця сфера, як і сфера послуг, значно відставала від потреб населення, бо протягом багатьох років розглядалася як третьорядна – на них не вистачало ні коштів, ні уваги. Не виправили становища і постанови ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР, ухвалені з цього приводу в 1953, 1956 і 1962 рр. Навіть у 1958 р. підприємства громадського харчування України охоплювали тільки 14,0% населення республіки, зокрема 4,0% сільських мешканців.22 На Волині на кінець 1940 р. існувало 2122 підприємства роздрібної торгівлі, а в 1950 р. їх кількість зменшилася до 1804. Число підприємств громадського харчування на кінець 1940 р. становило 264 одиниці, у 1950 р. – 238.23 Як бачимо, підприємства громадського харчування навіть через п'ять років після закінчення війни не змогли досягнути довоєнного рівня. Відновлення мережі проходило в основному за рахунок буфетів та закусочних, оскільки вони не вимагали великих площ і спеціального устаткування.

Значні зміни відбулися й у галузі соціального забезпечення, де неабияку роль відіграли профспілки, вони виконували свої традиційні функції, пов'язані з охороною праці, соціальним захистом трудящих і турботою про їх побутове й матеріальне становище. Особливої уваги і піклування потребували інваліди війни. Втративши здоров'я, сотні тисяч людей склали категорію населення, яка не могла існувати без сторонньої допомоги. Потреба в отриманні регулярної медичної допомоги, ліків, необхідність протезування кінцівок у інвалідів вимагали значних коштів, а військові пенсії таких витрат не покривали. Інвалідам було складно знайти роботу, а непрацездатні потребували опіки і догляду. Органи соцзабезу та галузеві профспілки намагалися хоч якось полегшити життя інвалідів: організовували безплатне санаторно-курортне лікування, надавали допомогу у працевлаштуванні. Для безрідних інвалідів і престарілих створювались спеціальні будинки, в яких вони знаходились на повному державному утриманні. Підтвердженням цього є постанова РНК УРСР і ЦК КП(б)У за № 52 від 9 лютого 1944 р. „Про покращення роботи радянських і партійних організацій по наданню допомоги сім'ям військовослужбовців у звільнених від окупації районах УРСР". Восени 1945 р. було працевлаштовано 9744 демобілізованих воїни, які прибули в область, у тому числі для роботи у сільському господарстві – 9078 осіб. Прибулим у сільську місцевість (336 ос.), відремонтовано 391 хату, побудовано нових – 80, видано худоби – 141 голову, зерна – 2996 т, видані ссуди 124 чол. на суму 952 тис. крб.24

Постановою РНК СРСР від 23 січня 1946 р. за № 231 „Про підвищення розміру пенсій інвалідам Великої Вітчизняної війни 1-ї групи" встановлювався мінімальний розмір пенсій для військовослужбовців рядового складу, які стали інвалідами 1-ї групи – 300 крб. в місяць, якщо вони не зв'язані з сільським господарством, і 250 крб. для тих, хто пов'язаний з ним.25 Крім того, сім'ям загиблих воїнів, демобілізованих, що проживали у містах області, виділялись промтовари, які можна було придбати через торгову мережу Наркомторгу по ордерах, що видавали відділи державного забезпечення і побутового влаштування сімей військовослужбовців. Сім'ям інвалідів війни були виділені окремі фонди.26

Loading...

 
 

Цікаве