WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Організація постачання промисловими товарами цивільного населення України у 1943-1944 рр. - Курсова робота

Організація постачання промисловими товарами цивільного населення України у 1943-1944 рр. - Курсова робота

Гострий дефіцит одягу, взуття, товарів повсякденного попиту поряд із проблемою продовольчого постачання негативно вплинули на загальний рівень життя населення у визволених містах України. Багато з того, що вдалося зберегти за час окупації від пограбування, міське населення змушене було вимінювати на продукти харчування. Старий одяг та взуття зносилися. Елементарні речі перейшли до розряду дефіцитних. Місцевим органам влади потрібно було невідкладно вирішувати завдання забезпечення городян промисловими товарами. У той час постачання мешканців визволених міст України здійснювалося за рахунок виділення централізованих фондів промислових товарів, залучення товарів широкого вжитку місцевої промисловості, промкооперації та кооперації інвалідів за суворо встановленими обсягами відповідно до норм для визволених районів України. Слід зазначити, що на ці норми впливали окремі фактори, продиктовані воєнним часом.10

Так, вже у вересні 1943 року було місцевими органами влади ухвалено відповідне розпорядження, згідно якого у зв'язку з обмеженим надходженням промислових товарів, взуття, готовий одяг, трикотаж та бавовняні тканини відпускалися лише сім'ям військовослужбовців, школам, інвалідам, працівникам мистецтва, а також для закритих установ. Інші категорії населення мали самі діставати усе необхідне.11 З часом ситуація дещо стабілізувалася. Контингент населення, прийнятий на гарантоване постачання промисловими товарами, у визволених областях УРСР збільшився. За станом на 1 січня 1944 року по визволених областях ця цифра становила 4806,2 тис. осіб, або 23,1% до загального довоєнного рівня населення по згаданих регіонах. У загальному контингенті, прийнятому на постачання, представники чорної металургії, вугільної, машинобудівної, наркомату шляхів сполучення становили 39,6% .12

Крім нормованого постачання, загального для всіх, в окремих промислових регіонах республіки, на важливих відбудовних об'єктах були встановлені додаткові норми видачі промислових товарів.

Головним джерелом постачання визволених міст республіки промисловими товарами були фонди, що визначалися союзними відомствами. Це стосувалося як продовольчих, так і промислових товарів. Можна довго і детально наводити цифри та розміри капіталовкладень у цю сферу, але вони, на жаль, не віддзеркалюють реальної картини, що існувала. Плани були надто обіцяючими, але за об'єктивних, а іноді і суб'єктивних умов ці плани залишилися на папері і не втілювалися в життя. До об'єктивних можна відвести в першу чергу складну ситуацію на шляхах сполучення, що вкрай ускладнювала доставку на місця призначених вантажів, роботу підприємств легкої промисловості та інше; до суб'єктивних умов - зволікання центру в організації роботи по забезпеченню необхідними товарами народного споживання.

Виділеними коштами не можна було ні нагодувати людей, які постраждали від окупації, ні одягти їх. Капіталовкладення треба було освоїти, а централізовано виділені фонди забезпечити конкретною кількістю товарів. Ні першого, ні другого в належному обсязі у 1943-1945 роках не було зроблено.

У четвертому кварталі 1944 року для республіки відвантажили лише 50,35 виділеної за нормами бавовни 69,8 – вовни, 20,3 – швейних виробів 43-5 – трикотажу, 45,5 – панчішно-шкарпеткових виробів, 55,5% - шкіряного взуття.13 Лише скло, порцеляна та фаянс надійшли в Україну в обсязі 100% до запланованого рівня. Але ж у той час ця продукція не була так гостро необхідною для населення визволених районів. На початку 1944 року, незважаючи на незадовільний стан з постачанням населення промисловими товарами, союзні відомства не вжили потрібних заходів для поліпшення справ. Відвантажувати ту мізерну кількість товарів, що надходила для визволених областей України, не було куди, оскільки не вистачало баз збуту промисловості: замість необхідних 71 працювало лише 18. Таке ставлення до організації промислових баз, безперервно, негативно впливало на просування товарів до споживачів та поліпшення постачання населення.

Особливу роль у забезпеченні населення товарами повсякденного попиту відігравала місцева промисловість, адже вона мала можливість відновити свою роботу швидшими темпами на відміну від великих базових підприємств легкої промисловості. Цифри свідчать, що місцева промисловість у той час працювала по лінії промкооперації недостатньо, для ринкових фондів передавала незначну частину товару. Зважаючи на це, наркомат торгівлі двічі ставив питання у Раднаркомі УРСР про незадовільне використання плану виробництва місцевою промисловістю. Наприкінці 1944 – на початку 1945 років стан справ у цій галузі почав дещо нормалізуватися, коли внаслідок широкого залучення до виробництва інвалідів війни, опанування ними професій (шевця, чоботаря, майстра залізних виробів та інших) збільшився випуск товарів промкооперації та міської промисловості. Для трудового влаштування інвалідів Вітчизняної війни уряд зобов'язав організувати до 15 квітня 1944 року виробничі майстерні та мережу шкіл для навчання інвалідів Вітчизняної війни: профтехшколи по вивченню кравецької та слюсарної справи, кравецько-швецької справи, спеціальні школи-інтернати для навчання сліпих, а також по підготовці бухгалтерів і фінансово-рахівничих працівників.14 Звичайно, залучення інвалідів війни до виробництва товарів першої необхідності, зокрема, сприяло як їх адаптації до нових умов, так і загальному поліпшенню ситуації у справі виробництва на місцях. Але в масштабах республіки з урахуванням дедалі зростаючих потреб товарів широкого вжитку населення становище з постачанням промисловими товарами в 1944 році залишалося незадовільним, а по деяких групах товарів його рівень знизився. Це стосувалося в першу чергу виробів текстильної промисловості.

Через відсутність сировини на 1 березня 1944 року працювало лише 1 текстильне підприємство з 46, які діяли в Україні до Великої Вітчизняної війни. Простоювали підприємства у Сумах, Полтаві. Через певну відсутність пряжі навесні 1944 року були повністю зупинені всі ткацькі фабрики у Чернівцях.15 Внаслідок відсутності бавовни простояли протягом всього І кварталу ковдряні та ватяні фабрики. Більш-менш ритмічно працювало лише одне підприємств в Житомирі.16 Звісно, що такий стан справ гальмував виробництво не лише тканини, а й виробів з них. Досить дивним є те, що при такому стані речей у виробництві вдалося (за даними наркомату торгівлі УРСР) навіть при мізерному плані здачі готової продукції виконати його у першій половині 1944 року: по швейних виробах – на 21,9%, трикотажу – 44,6%. Загальний же обсяг завозу товарів на Україну у той же період становив 58, 5%, взуття – 57,5%, тютюну – 33,5% від запланованого.17 За таких умов постачання населення товарами легкої промисловості не лише не поліпшувалося, а мало тенденцію до погіршення.

Ситуація того часу вимагала вживання термінових заходів. Але і на початку 1945 року становище продовжувало залишатися вкрай незадовільними. Порівнюючи надходження сировини на текстильні підприємства республіки 1944 року (40% бавовни, 35,5% вовни, 26,4% пряжі до плану) і 1945 року (відповідно бавовняної пряжі – 23%, бавовни – 7,2% вовни – всього 2 тонни, або 1,8%), неминуче приходимо до висновку, що не могла за таких умов постачання нормально працювати легка промисловість.18

Серед гальмуючих чинників роботи текстильних підприємств залишалося використання застарілого обладнання, на якому доводилося виробляти ту мізерну частку продукції, що потрапляла до споживача. І тут в пригоді стало устаткування, яке в 1945 році почало надходити з провідних підприємств Німеччини. Так, на Харківську, Богуславську, Лубенську, Кременчуцьку суконні фабрики завезено обладнання зі Шпрейберга, Фальденбурга, Цитау, Губеля. Загалом це становило 444 вагони з обладнанням для текстильної промисловості республіки,19 на якому, між іншим, і сьогодні працюють окремі підприємства галузі.

Де ж мали отримувати одяг та взуття люди, що жили у визволених містах і селах? У що було одягнутися евакуйованим зі східних районів, інвалідам війни, дітлахам? Демобілізовані з армії внаслідок каліцтва фронтовики ще тривалий час ходили у військовому вбранні не тому, що вони того хотіли, а тому що іншого одягу не мали. Щоправда, існував базар, на якому за „шаленні" гроші можна було купити все або виміняти на якусь цінну річ, вартістю в кілька тисяч карбованців, наприклад, пару чобіт. Саме тоді великого розмаху набула спекуляція. Шахраї наживалися на чужому горі, відбирали, користуючись ситуацією, у людей похилого віку сімейні раритети, вироби мистецтва. В цей час нечесним шляхом, опанувавши ситуацію, шахраї мали змогу зробити собі капітали, безцінні речі потрапляли до їх рук.20 Зрозуміло, що шляхом обміну голодних та роздягненим людям вдалося дещо придбати на перший випадок. Про становище, у якому опинилося населення, свідчать, зокрема, ціни на деякі промтовари, що відповідно впливали і на купівельну спроможність. На Благовіщенському базарі (Харків) станом на 23 грудня 1943 року вони були такими: пара хромових рантових чобіт коштувала 6-7 тис. крб., юфтових – 5-6 тис., чоловічих черевиків (кольорових шеврових рантових) – 4-5 тис., калош чоловічих і жіночих – 1800-2000 крб., котушка чорних ниток – 100-125, пара чоловічих шкарпеток 150-200, 1 м. пальтового драпу – 1500-2000, 1 м. крепдешину – 1000-1500, пальто тепле на ваті з хутряним комірцем та шовковою підкладкою – 7-8 тис., коробка сірників місцевого виробництва – 25-30 крб., валянки чоловічі білі – 1800-2000, валянки чоловічі чорні – 2000-2500 крб.21

Loading...

 
 

Цікаве