WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Регіональні особливості політики коренізації в Україні (на матеріалах Волині, Київщини і Поділля) - Курсова робота

Регіональні особливості політики коренізації в Україні (на матеріалах Волині, Київщини і Поділля) - Курсова робота

На середину 20-х років активізувався український літературний процес. Київщина, Поділля і Волинь вкрилися мережею філій і гуртків відомих літературних організацій "Плуг", "Гарт", "Молодняк"41. На 1925 рік "Гарт" планував роботу на мовах національних меншин42, однак смерть його засновника В. Еллана-Блакитного призвела до розпаду організації. Активізація українського літературного процесу була пов'язана з відомою тоді дискусією, що зав'язалася між провідними вітчизняними літераторами, прихильниками українізації, з одного боку та партійним керівництвом і псевдокритичними колами, з іншого (слід зазначити, канву останніх сповідувала творчість і переважної більшості "плужан"). Основна проблема дискусії полягала у небажанні консервативної частини республіканських критиків визнавати за українською культурою статус самодостатньої, більш того, статус культури високого, європейського зразку. Відмітимо, що історію української літератури радянські і партійні діячі проходили на курсах вивчення української мови і українознавства додатково, і вивчення її за обов'язкове не вважалося43. Українізація ж у сенсі національно-культурного руху, який виник стихійно, незалежно від офіційного курсу партії, певна річ, компенсувала таку нівеляцію українознавчих знань. Учасники саме цього руху підживлювали літературну дискусію, надавали концепції самодостатності української культури більш переконливих аргументів на відміну надуманій і культивованій консерваторами тезі про природну вищість російської мови і культури. Літературні організації Київщини, Поділля і Волині, а також видатні їх представники відіграли в цьому відношенні провідну роль.

Боротьба за право мати власну культуру включала в себе вимогу українців і національних меншин задовольняти їхні естетичні потреби. В умовах проголошеного партією курсу коренізації це ставало більш-менш можливим. Однак, практична реалізація цього курсу виявилась вочевидь непослідовною і несправедливою у відношенні до українського населення регіону. Наприклад, на Черкащині в середині 20-х років працював лише один український театр (із сезоном в 1 місяць), тоді як театрів російської драми було тут три (два із сезоном по 4 місяця, один із сезоном в 5 місяців), театрів єврейської драми - один (але із сезоном у 1,5 місяця) 44. Дещо відмінною була ситуація з мистецькою освітою: навіть дані Всеукраїнського Комітету працівників мистецтва за 1932 р. зафіксували в регіоні (без Житомира) 37,4% від усіх учнів мистецьких спеціальностей України45. В перші роки українізації широкою мережею художніх установ репрезентувалося Поділля46, переважна більшість районів Київщини, Волині. Більш-менш серйозно в контексті українізації була поставлена пам'яткоохоронна справа. Оптимально вона була налагоджена на Київщині: з 42 окружних інспектур, заведених в УСРР у зв'язку з першим укладеним радянською владою реєстром пам'яток, 16 припадало на київські інспектури47. В 1927-28 роках Шевченківський окрвиконком як пам'ятники загальнореспубліканського значення, взяв під охорону Богданівську церкву в с. Суботів, Святославову башту поблизу с. Мошни, Мотроненський та Медведівський монастирі, колишній палац Понятовського з парками в 63 десятини в місті Корсунь, Бутурлинський графа Понятковського в с. Таганча, парк з будівлями - "зелений будиночок", млин Шервуда та грот в м. Кам'янка48. Більш-менш розвиненою видавалася і екскурсійна справа Київщини: наприклад, лише в 1924 р.1217 учнів і 96 учителів шкіл Уманського, Шевченківського, Білоцерківського і Київського округів змогли відвідати інші регіони України, - що, з огляду на фінансові складнощі відбудовчого періоду, було досить непоганим показником. Упродовж 1927-1928 рр. місто Київ відвідало 820 тисяч екскурсантів49. Округи Київщини і Поділля були досить добре представлені музеями, про що красномовно свідчить не одне джерело50. Хоча про стан багатьох музейних приміщень не доводиться говорити позитивно, в цілому краєзнавча справа була налагоджена у зв'язку з українізацією нормально. Як слушно відзначив В. Нестеренко, "краєзнавча робота багатьма науковцями справедливо вважалася найширшою базою українізації, бо вона давала можливість встановити тісний зв'язок між викладачами та студентами вузів із селянством"51.

Певних особливостей набула національна реформа в регіоні у зв'язку з коренізаційним курсом партії у відношенні до інших етнічних груп, що становили чималу частку серед місцевого населення. Специфіка Волині, Київщини і Поділля не могла не турбувати партійних керівників. Найбільш відчутною була, звісно ж, потреба в партійних діячах, котрі володіли б мовою національних меншин. У телеграмі ЦК КП (б) У Київському, Подільському і Волинському губкомам і Польбюро у Києві від 10 жовтня 1923 р. під грифом "цілком таємно" йшлося про завоювання симпатій польського населення Правобережного регіону за рахунок посилення комуністичної пропаганди польською мовою. При цьому зазначалося, що комуністів-поляків, які б знали мову й побут польської нацменшини, не вистачає, - до того ж, існує опозиція в особі католицького духовенства52.19 жовтня 1923 р. всім губкомам (а особливо - Подільському, Волинському і Одеському) надійшла чергова вказівка від партії "у зв'язку з міжнародною ситуацією і виконанням рішень ХІІ з'їзду... звернути увагу на роботу серед нацменшостей,... забезпечитися працівниками головним чином по роботі серед німців та поляків"53. Про те, що Волинсько-Києво-Подільському регіонові приділяли особливу увагу, можна судити по відрядженнях сюди з самої Москви порівняно великої кількості польських партпрацівників54.

Попервах успіхи були косметичними, - і не тільки по відношенню до коренізації апарату місцевих управлінських структур. Політпросвіта Польбюро Подільської губернії на кінець 1924 року заявила, що спеціально польської роботи на селі проведено не було55. Інакше, щоправда, було з роботою серед єврейського населення: Євбюро наголошувало на широкій участі єврейських учителів у політпросвітній роботі Поділля, особливих "успіхах" антирелігійної кампанії року56. Огляд німецьких колоній Волині наприкінці 1924 р. засвідчив цілковиту українізацію вертикалі влади в регіоні, - однак, німці, які до цього були піддані імперській русифікації, розуміли (причому, надзвичайно погано) лише російську мову, - тож було прийнято рішення до підготовки працівників німсекції, котрі знали б українську мову, діловодство в німецьких сільрадах тимчасово вести російською мовою57.

З огляду на незадовільний стан обслуговування освітніх потреб національних меншин регіону, наголос був поставлений на підготовку нацменівських педагогічних кадрів. У 1925 р. для перепідготовки польського вчительського контингенту було організовано всеукраїнські курси у Києві (на 80 осіб), місцеві - у Бердичеві (на 25 осіб), Кам'янці (на 20 осіб), Шепетівці (на 20 осіб); а також направлено 11 осіб для перепідготовки в Москву. Тоді ж відбулися польські педнаради: Всеукраїнська, губернські (Волинська, Подільська, Київська), і окружні (у Бердичеві, Шепетівці, Житомирі і Коростені) 58. Можна стверджувати, що Наркомат освіти УСРР мав більш-менш чіткі орієнтири в ситуації з упровадженням національної реформи в округах Волині та Поділля, оскільки в своєму клопотанні до ВУЦВК (вересень 1925 р) щодо шкіл соцвиху, поруч з позитивною оцінкою українізації цих установ у регіоні, ним ставилася також вимога поширення тут мережі шкіл соцвиху, необхідної для обслуговування потреб національних меншин59. З огляду на явну нестачу політпросвітних закладів нацмен у регіоні позиція НКО щодо нього була вельми послідовною.

З метою нав'язування "інородцям" радянської ідеології зрозумілою їм мовою - регіони України були вкриті за вказівками центрального уряду мережею клубних закладів. Ще в 1921 р. клуб було визнано найкращою формою зосередження агітаційної роботи партії серед національних меншин. Клуб вважався осередком, до якого "тяжіє все живе і здорове з того, що є в кожній колонії нацменшини"60. Поруч стояла робота в сільбудах і хатах-читальнях. Однак, про оптимальний підхід до нацменроботи навіть у цих установах навряд чи доводиться констатувати. Черкаський округ обслуговував станом на 1 січня 1926 р. сільбудами і хатами-читальнями лише єврейську меншину (відповідно цих установ було 4 і 7), в той час як сусідні Уманський, Вінницький і Київський округи задовольняли потреби ще й польської меншини (мали відповідно 4, 14 і 14 польських гуртків при сільбудах) 61. Нацменівська політпросвіта регіону на 1926-27 роки складалася лише з 5 відділень (2 польських і 3 єврейських) у Житомирі, Бердичеві, Києві (по 120 курсантів у кожному) 62.

Попри нестабільну роботу серед основних меншин регіону, слід відмітити, що увага радянських органів була прикута все-таки і до менш чисельних етнічних груп. Серед таких на Волині і Київщини послідовно свою мовно-культурну ідентичність відстоювали чехи (84,8% з них вживало рідну мову, 66,4% були нею письменними) 63. Тож на початку 1926 р. чеською мовою обслуговувалися по 2 хати-читальні у Волинському, Коростенському, Київському, Шепетівському і Бердичівському округах і один сільбуд у Волинському окрузі64.

Loading...

 
 

Цікаве