WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Регіональні особливості політики коренізації в Україні (на матеріалах Волині, Київщини і Поділля) - Курсова робота

Регіональні особливості політики коренізації в Україні (на матеріалах Волині, Київщини і Поділля) - Курсова робота

В цілому апаратна українізація регіону отримала схвальну оцінку радянської статистики: у 1926 році Волинь і Київщина фігурували в документації як зразкові у цьому відношенні області15. Так само, як стверджує В. Нестеренко, більшість службовців Подільського краю за рівнем "українізованості" значно випереджала своїх колег із східної та південної України16. В доповіді ВУЦВК про роботу серед нацменшин республіки відмічалося зразкове пристосування місцевого радапарату до їх обслуговування у Вінницькому, Тульчинському, Проскурівському, Бердичівському, Київському округах17. Черкаський округ повідомляв про 80-відсоткову українізацію окружного апарату і 100-відсоткову районного і селищного18. Про здобутки переведення роботи місцевих державних структур на українську мову красномовно свідчить такий факт: у звітах ІХ-го Всеукраїнського з'їзду рад (1926 р) містився список відповідальних радянських працівників, котрі могли зробити доповідь українською мовою (з 833 службовців республіканського списку Волинсько-Києво-Подільський регіон нараховував 298 позицій, що разом з Північно-Полтавським регіоном, від якого такі доповіді могли зробити 328 працівників, свідчило, знову ж таки, про зразкові для інших регіонів показники апаратної українізації) 19.

В 1926 р., судячи з даних офіційної статистики, апарат колишньої Волинської губернії був українізований на 68%, Київської - на 75%, Подільської - на 80%20. Це в умовах, коли на 1 січня 1926 р. середній відсоток українців в окружних парторганізаціях цих губерній, згідно даним тієї ж офіційної статистики, складав лише 54,38%21.

Звісно ж, робота з українізації місцевого адмінресурсу не обходилась і без певних ускладнень. Їх причинами були як об'єктивні, так і суто суб'єктивні фактори. Про це можна судити з перевірки українізації всіх установ Уманського округу, що була здійснена наприкінці 1925 і 1926 років. Окрім результатів мовної ревізії, резюме перевірки містило також щорічний відсоток неперевірених службовців (відповідно 36,2% і 21,1%). Пояснення було досить характерним для багатьох тодішніх округів: "значна кількість співробітників залишилася неперевіреною... переважно через об'єктивні обставини (відрядження, робота на периферії [виділення - З.Н., С.Ш. ] тощо) "22. "Об'єктивність" цих відряджень, щоправда, варто піддати сумніву, оскільки серед причин алібійованого уникнення перевірки могла бути звичайна неготовність до неї. Доволі частими були також клопотання різноманітних владних структур щодо відстрочки іспитів з української мови для своїх працівників, хоча, слід зазначити, цей показник більш характерним був все-таки для Донецько-Криворізького регіону23.

На думку сучасних дослідників, досить ефективною була українізація комсомольських організацій республіки24. Очевидно, юнацька амбіція зробити кар'єру в умовах національної реформи більшовиків, що підкріплювалася потребою в нових кадрах корінної нації, відіграла в цьому не останню роль. Волинсько-Києво-Подільський регіон відкривав у зв'язку з цим великі перспективи. Інакше, чим можна тоді пояснити пожвавлення піонерського руху, котрий у переважній більшості готував, як відомо, майбутніх членів ЛКСМУ. Активним рухом піонерії в роки українізації відрізнялася, наприклад, сучасна Черкащина25, а в плані Вінницької окружної комісії нацменшин на 1925-26 роки стояло навіть відкриття у м. Вінниці 6-тижневих курсів підготовки вояків єврейських піонерських загонів26. Зростання соціальної мобільності, національної самосвідомості української молоді під час проведення радянської національної реформи є незаперечним фактом. Поряд з цим болісною була й реакція молодого покоління України на поворот в економічній реформі наприкінці 20-х років. Це красномовно засвідчує участь юнаків і дівчат в антирадянських виступах (лише у 1929 р. за звинуваченнями у цій діяльності органами ДПУ в УСРР була заарештована 2221 особа юнацького віку27). Молодь активно брала участь в антиколгоспному русі, т. зв. "волинках", "бабських бунтах", що доволі часто переростали за змістом на національні виступи. Небажання молодих українців йти в колгоспи, тоді як відкривалися нові можливості самореалізації у зв'язку з національною реформою, було цілком природним. Саме тому вони стали поповнювати ряди тих ("націоналістичних", за визначенням спецслужб) організацій, що сповідували національні цінності. В цьому контексті варто, мабуть, згадати т. зв. "Спілку української молоді" і її, щоправда, сумнозвісну роль в інспірації судового процесу над видатними діячами з когорти старої української інтелігенції по справі т. зв. "Спілки визволення України". Волинсько-Києво-Подільський регіон, слід зазначити, був самим дошкульним як для спецслужб в плані розгортання молодіжного національного руху: раз-пораз їхніми органами "викривалися" антирадянські підривні організації, створені за ініціативи української молоді ("Народна партія визволення України" на Вінниччині28, "Комітет визволення України" на Київщині, Уманщині, Білоцерківщині29 та т. ін).

Після апаратної українізації центральною для партійної верхівки була українізація системи освіти. Особливих орієнтирів вимагала вона на місцях. Тож не дивно, що і джерела фінансування дошкільних закладів УСРР з 1921 по 1929 р. зростали в основному за рахунок коштів місцевих бюджетів, профспілкових і громадських організацій30. Задоволення культурно-освітніх потреб населення Волинсько-Києво-Подільського регіону, слід відмітити, не відставало від тутешніх показників апаратної коренізації. Хоча існували і проблеми. Невідомо, як сприймати у зв'язку з цим наступну інформацію - в одному з офіційних повідомлень було зазначено, що у переважно аграрних округах УСРР лише частина Правобережжя (Вінницький, Коростенський, Кам'янецький округи) задовольняла населення (дані 1926 р) українською школою "більше потрібного рівня"31. Ймовірно, останню тезу радянської статистики слід застосовувати з означенням "більше запланованого рівня", адже навряд чи бодай одне, найґрунтовніше, більшовицьке дослідження могло максимально врахувати справжні мовні потреби місцевого населення.

Найсуттєвішими результати мовної українізації, слід погодитися, були в школах соцвиху (в 1929/30 навчальному році понад 97% школярів-українців республіки навчалося рідною мовою) 32. Однак, вони все ж не могли компенсувати того рівня, який надавала до цього українцям регіональна мережа "Просвіт", цинічно ліквідована наприкінці 1923 року33. Не зважаючи на певні труднощі, система шкільних закладів Волині, Київщини і Поділля практично на 100% була українізована: особливі досягнення були на районному рівні. Значно складніше відбувалася українізація професійно-технічних закладів, передусім через відсутність досвідчених педагогів-українців34.

Внаслідок цього неоднозначно склалася ситуація з українізацією вищої освіти. Прикметним є, наприклад, той факт, що в перші роки українізації найбільш "українські" Подільська і Волинська губернії із замовлених державою місць для студентів педінститутів разом отримували 8,8% від загального їх числа по всіх 9 губерніях Української СРР35. Якісні показники регіону були набагато кращими за кількісні: у нечисельних вищих навчальних закладах Волинської губернії станом на 22 березня 1924 р. викладання на 90% велося українською мовою і на 10% - російською36. Значно погіршився стан вищої освіти регіону (більш-менш він може бути виправданий за рахунок лише київських закладів) у 30-х роках. Під час згортання коренізації було завдано удару і по колишніх коренізаційних ресурсах. Скажімо, в 1934 р. було поновлено в статусі класичних університети в Києві, Харкові, Одесі, Дніпропетровську. Натомість, Кам'янець-Подільський університет не отримав такого статусу: очевидно, йшлося, як слушно примітила Н. Полонська-Василенко, про спробу витіснити з нормативних курсів стару українську професуру37. Зрештою, вочевидь наявним у 30-х роках був загальний занепад освітніх і етнокультурних інституцій регіону. З матеріалів перевірки Вінницької області в 1933 р. дізнаємось, наприклад, що в 23 її районах не було жодної бібліотеки38. Подібна ситуація склалася також в інших сферах української освіти і культури: по всій вертикалі регіону й її структурних підрозділах.

Якщо вести мову про боротьбу більшовиків з безграмотністю, яка так чи інакше стосувалася процесів українізації на Волині, Київщині і Поділлі, то важко дати їй якусь однозначну оцінку. Приміром, у 1927 р. найменше, після Старобільського округу (на крайньому сході УСРР!), письменних нараховувалося в Тульчинському і Могилівському округах Поділля39. Натомість, Шевченківський і Київський округ перевиконували план ліквідації неписьменності на місцях40.

Loading...

 
 

Цікаве