WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Регіональні особливості політики коренізації в Україні (на матеріалах Волині, Київщини і Поділля) - Курсова робота

Регіональні особливості політики коренізації в Україні (на матеріалах Волині, Київщини і Поділля) - Курсова робота

РЕГІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ ПОЛІТИКИ КОРЕНІЗАЦІЇ В УКРАЇНІ

(НА МАТЕРІАЛАХ ВОЛИНІ, КИЇВЩИНИ І ПОДІЛЛЯ)

Національна політика коренізації, що була введена радянським урядом у 1923 р. як загальносоюзна політика, в УСРР, поза всякими сумнівами, набула специфічних регіональних особливостей. Сталося це передусім під впливом двох факторів. Перший з них полягав у помітній етнічній строкатості України. Другий був частково похідним від першого і являв собою спробу керівництва республіки (принаймні, його частини) все-таки враховувати цю строкатість і відповідно формувати дещо відмінну парадигму етнополітики в кожному з регіонів. Нас цікавлять у цьому відношенні два аспекти:

1) наскільки теоретично об'єктивною була ця політика в регіонах України;

2) наскільки об'єктивною вона була у світлі офіційної (і неофіційної) статистики практичних звершень, суспільної реакції етнонаціональних спільнот. Наразі пропонуємо особливості коренізації на матеріалах Київщини і східних (радянських) частин Волині і Поділля - тих обширів України, які завжди представляли специфічний етнонаціональний простір для державної етнополітики в різні періоди української історії.

Аналіз останніх публікацій з нашої проблематики переконливо засвідчує її актуальність. Серед багатьох дослідників, які присвятили проблемі свої наукові пошуки, розвідки яких є дотичними до неї, варто відмітити передусім загальнотеоретичну монографію "Українізація" 1920-30-х років: передумови, здобутки, уроки", видану колективом авторів (до його складу ввійшли В. Даниленко, Я. Верменич, П. Бондарчук, Л. Гриневич, О. Ковальчук, В. Масненко, В. Чумак) за редакцією В. Смолія 1; а також праці В. Нестеренка2, Л. Місінкевича3, А. Сурового4, І. Боголюбової5, О. Геройської 6, Г. Журбельної 7, Ф. Винокурової8, П. Натикача9. Доводиться констатувати, на жаль, дефіцит розвідок, присвячених коренізації Київщини. Ймовірно, це пов'язано з тим, що власне місто Київ і Київщина фігурують в історіографії як предмет загальних досліджень національної політики радянської влади в Україні, тому й архівні (центральні й обласні), і краєзнавчі київські матеріали використовуються виключно як матеріали республіканського значення.

Попереднє дослідження регіональних особливостей "української" коренізації дає нам підстави концептуально виділяти в її контексті чотири етнополітичних регіони УСРР: Волинсько-Києво-Подільський (колишні Волинська, Київська і Подільська губернії), Північно-Полтавський (колишні Чернігівська і Полтавська губернії, а також Сумський округ Харківської губернії), Донецько-Криворізький (колишні Катеринославська, Донецька губернії і Харківська без Сумського округу) і Південно-Західний (територія колишньої Одеської губернії). Не слід забувати також, що частина південних земель радянського Поділля і північно-західних обширів Одеської губернії (Первомайського округу) увійшла в жовтні 1924 року до територій Молдавської автономії, тобто не входила до складу УСРР. За найзручніші просторово-географічні межі у дослідженні регіональних особливостей національної політики більшовицького режиму в Україні вважаємо адміністративно-територіальний поділ Української СРР станом на кінець 1925 року (41 округ, 706 районів), незважаючи на те, що адміністративний устрій республіки змінювався упродовж усього часу коренізації. Такої методичної зауваги потребують, насамперед, встановлення і узгодженість територіальних меж нашої розвідки. Хронологічно ж політику коренізації будемо визначати п'ятнадцятиріччям 1923-1938 років, хоча, відомо, наприклад, що українізація була припинена ще в 1932-1933 роках, а задоволення радянською владою етнокультурних потреб деяких національних меншин у другій половині 30-х років лише розпочалося.

Методологічна база дослідження спонукає до плюралізації підходів, тож за їхню основу було взято здобутки як кількісних, статистичних методів, так і широкого спектру інших наукових методів (від аналітико-синтетичних, аналогічно-гомологічних до узагальнюючо-абстрактних), які дозволяють всебічно інтерпретувати кожне з опрацьованих джерел.

В основу дослідницького пошуку покладено також методологію французької "школи Анналів", яку до недавнього часу витісняв економічний детермінізм марксистської історіософії; котра сьогодні є надзвичайно продуктивною для досліджень локального контексту, й інноваційні концепти якої власне пов'язані з подоланням методологічної кризи сучасної української історіографії. Дослідницький інструментарій французької школи і сучасних її послідовників застосовується нами з метою не тільки локалізувати політику коренізації певним регіоном, але й - запобігти однобічному висвітленню її культурно-національних особливостей у руслі офіціальної політики, статистики практичних звершень; надати дослідженню гуманістичної спрямованості, поставивши в його фокус якщо не конкретну людину, то, принаймні, певне середовище людей (в даному разі - українську націю і національні меншини УСРР). Зредукованою виглядала б методологія розвідки без застосування методів сучасних етнополітології й етнодержавознавства (системного підходу, структурно-функціонального аналізу проблеми, біхевіористського (поведінкового) трактування джерельних свідчень, з огляду на об'єктивну доцільність вивчення поведінки окремих осіб, етнонаціональних груп і спільнот під впливом різних обставин, тощо).

Слід наголосити, що національна політика радянської влади в Україні розглядається нами в широкому контексті, не звужуючись до мовно-культурної характеристики проблеми. За основні принципи дослідження послужили передусім положення, відстоюванні авторами колективної монографії "Українізація" 1920-30-х років: передумови, здобутки, уроки". Одне з них полягає в усвідомленні сучасними науковцями потреби розмежовувати в коренізації національну реформу [виділення - З.Н., С.Ш. ], яка проводилася центром, і національно-культурний рух мас, підпорядкований завданням національного відродження, що, безперечно, розпочалося, незважаючи на прагнення партії провести в національній реформі лише фасадну її частину10. Не варто також забувати і це друге положення, що національна політика українізації в Україні здійснювалась у контексті загальних лібералізаційних заходів радянської влади в умовах непу11. Не останню роль було відведено в ній і своєрідному рекламуванню радянського ладу перед світовою спільнотою, як "переконливого" антиподу етнополітичним заходам колишньої Російської імперії або ж на противагу національній політиці щодо українців, здійснювану урядами Польщі, Румунії і Чехословаччини.

Особливості радянської національної реформи 20-30-х рр. у Волинсько-Києво-Подільському регіоні обумовлювалися декількома причинами. Передусім території Київської і Подільської губерній відрізнялися від інших надзвичайною суспільно-політичною нестабільністю: з часів Української Центральної Ради і аж до 1923 року тут ширився найбільш завзятий і перманентний антирадянський повстанський рух12; на Волині ж більшовики були занепокоєні "польською контрою". Незаперечно, іншою причиною, що спонукала радянську владу до особливої політики в регіоні, була його надзвичайно строката етнонаціональна структура: округи Волині, Київщини і Поділля репрезентувалися фактично усіма можливими у радянському переписі національностями. Значно підсилювала таке розмаїття релігійна ідентичність: судячи тільки з офіційного моніторингу, який вдалося провести радянському урядові, станом на 1 липня 1925 року на вказаний простір припадало 46,84% від загальної кількості релігійних громад УСРР і 43,14% від загальної кількості їхніх членів. У регіоні концентрувалося 72,29% громад католиків (від усіх по республіці) і 71,74% автокефальних громад України13. Надзвичайно солідний контингент складали тут також іудеї. Нестабільності в цій частині Правобережжя більшовики боялися найбільше, - отже, відповідної уваги потребувала і національна політика, проголошена ними в квітні 1923 року під есенційно малозрозумілою попервах назвою "коренізації" (надалі дефініції "коренізація" і "українізація" вживатимуться як генетично тотожні).

Слід вказати також на ще дві обставини, що обумовлювали етнополітичну ситуацію в регіоні. По-перше, території Волині, Київщини і Поділля споконвічно складали етногенетичний для українців ареал. Тож ці землі є питомо корінними для українського народу. Друга обставина полягала у тому, що на Волині, Київщині і Поділлі не відбулося на момент запровадження коренізації скільки-небудь інтенсивної урбанізації й індустріалізації (у цьому відношенні виділявся лише Київ). Відсутність великих індустріальних центрів означала зменшення частки росіян у регіоні, які завжди більше тяжіли до промислових центрів республіки. В комплексі ці дві обставини відкривали широкі можливості для українізації Волинсько-Києво-Подільського регіону і скасування старого імперського дисбалансу у відношенні народ - мова.

Одну з доктрин більшовицької національної реформи в республіках складала, як відомо, апаратна коренізація, тобто укорінення на етнічному ґрунті нової (звісно ж, радянської) політичної верхівки на рівні партійних, державних, місцевих, профспілкових органів, а також підготовка "національних за формою радянських за змістом" кадрів установами піонерії і комсомолу. Власне перед українцями відкривалися нечувані раніше можливості соціальної мобілізації. Знання української мови окреслювало для них відразу дві перспективи: передусім долався комплекс меншовартості українства в цілому; до цього додавалася реальність службової кар'єри українця, котрий знав мову. Як слушно підмітив Б. Кравченко, "адміністративна реформа, що скасувала старі губернії і розташувала нові регіональні центри значно ближче до села, відкривала нові можливості для географічної та професійної соціальної мобільності української сільської інтелігенції та напівінтелігенції"14. Тож у Волинсько-Києво-Подільському регіоні для самореалізації українця в нових умовах існувало цілком реальне підґрунтя: простір був переважно українським за етнічним складом, і незважаючи на те, що не доводиться говорити про цілковиту монолітність регіону (у зв'язку з широко представленими тут нацменшинами), головне - він не був настільки зрусифікованим, як решта міст і сіл України. Відсутність російської конкуренції не знімала, однак, інших перешкод, що стояли на шляху українізації місцевого апарату. Серед них - небажання центральних органів залишати на керівних посадах в окраїнах "петлюрівські елементи", свідома або неусвідомлена нівеляція держслужбовцями важливості оволодіння українською мовою, загальноімперська спадщина неписьменності і малограмотності тощо.

Loading...

 
 

Цікаве