WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Формування українського національного руху - Курсова робота

Формування українського національного руху - Курсова робота

Серед перших політичних заходів поляків особливе невдоволення українського селянства викликала програма колонізації. У 1920 р. для зміцнення польської присутності на східних кордонах уряд почав запрошувати до Галичини й Волині переселенців — так званих осадників. Спочатку більшість осадників, особливо на Волині, складали ветерани армії, пізніше стали переважати цивільні. Незважаючи на те, що Галичина була одним із найбільш перенаселених сільськогосподарських регіонів Європи, новоприбулі отримували великі наділи найкращих земель і щедрі фінансові субсидії. Ті, що вирішували не обробляти землі, займали привілейовані посади сільських поліцаїв, поштових, залізничних працівників і дрібних чиновників.

Українські джерела подають, що до 1938 р. у села Східної Галичини і Волині прибуло 200 тис. поляків і ще 100 тис.— у міста.30 В усякому разі, хоч наплив польських переселенців не міг рішуче змінити етнічний склад населення східних земель, він був досить значним, щоб викликати гостре невдоволення українців.

Із переворотом Пілсудського 1926 р. до влади прийшов більш авторитетний польський уряд, і стали з'являтися перші ознаки можливого поліпшення стосунків з українцями. Уособленням цього нового підходу був Генрик Йозевський, призначений у 1927 р. волинським воєводою. Йому пощастило дещо привернути на свій бік українських селян завдяки розподілу великої частини урядових земель серед місцевого населення. Він також пішов на обмежені поступки політичним керівникам волинських українців, одночасно намагаючись ізолювати від їх "згубного впливу" націоналістичне настроєних галичан. Але врешті-решт зусилля Йозевського були підірвані релігійною дискримінацією православних волинян та запеклим опором місцевого чиновництва та польських націоналістів.

Українсько-польські стосунки значно погіршилися під час Великої депресії 1929—1933 рр., що особливо дошкульно вдарила по населених українцями сільськогосподарських районах. Селяни терпіли не стільки від безробіття, скільки від катастрофічного падіння прибутків, спричиненого зменшенням попиту на їхню продукцію. В роки цієї кризи чистий прибуток з одного акра невеликих селянських землеволодінь упав на 70—80 %.31 За цих обставин ненависть українських селян до щедро субсидованих колоністів та багатих польських землевласників, як ніколи, загострилася. Зростало також невдоволення серед української інтелігенції, особливо серед її молодих (і безробітних) представників, через те, що всі нечисленні урядові вакансії незмінно віддавалися полякам. Тому коли радикально настроєні українські націоналісти закликали чинити активний опір польському пануванню, вони знайшли негайний відгук серед молодих українців.

Попри величезні політичні перетворення, яких зазнали західні українці в результаті розвалу Австрійської та Російської імперій, боротьби за незалежність та включення до Польщі, соціально-економічні умови їхнього життя по суті лишалися без змін. Населені українцями землі, що складали близько 25 % території Польщі, були нерозвиненими аграрними окраїнами, або внутрішніми колоніями, що постачали центральним регіонам Польщі дешеву сировину, натомість купуючи дорогі готові товари.32

Навіть за польськими мірками Західна Україна була надзвичайно аграрною: близько 80 % її населення складали селяни (порівняно з близько 50 % у поляків), і лише 8 % припадало на промислових робітників (при середній цифрі 20 % у поляків).33 На додаток до цих структурних вад українське населення було змушене розв'язувати такі проблеми, як спустошення після війни, дискримінаційна економічна політика уряду, згубний вплив Великої депресії. Словом, соціально-економічна доля західних українців під Польщею була такою ж маловтішною, як і їхнє політичне становище.

Основні економічні труднощі крилися в сільському господарстві, де залишалися такі давні, ще передвоєнні проблеми, як перенаселеність сіл, крихітні наділи. У населених українцями воєводствах Польщі на 1,2 млн селянських господарств припадало 60 % землі. Ця проблема особливо гостро стояла в Галичині, де понад 75 % селянських наділів не досягали й 10 акрів. Тим часом близько 2 тис. великих маєтків, що належали полякам і часом дорівнювали 10—20 тис. акрів, охоплювали 25 % землі.34

На Волині, де великих польських землевласників було менше, земля краще родила. А селянські наділи були більшими, на селі жилося дещо краще. Для пом'якшення проблеми гострої нестачі землі у 20-х роках уряд сприяв розділові великих маєтностей. Однак українським селянам ця програма принесла мало користі, позаяк більшість поділених земель відходила до польських селян та новоприбулих осадників. У розв'язанні проблеми перенаселення села менш ефективною, ніж колись, виявилася еміграція, оскільки в міжвоєнний період Сполучені Штати й Канада скоротили квоту емігрантів, яких вони могли прийняти. В результаті в той період емігрувало лише близько 170 тис. західних українців.

Селянам, що прагнули покращити свою долю, нові можливості продовжувала пропонувати промисловість. На східні окраїни припадав непропорційно малий відсоток і без того слаборозвиненої промисловості Польщі; у 30-ті роки він став ще меншим, оскільки уряд підтримував промисловий розвиток Центральної Польщі, нехтуючи провінціями, населеними в основному неполяками. Лише близько 135 тис. західних українців працювали робітниками в лісовій та нафтодобувній промисловості. Найбільшим міським центром Галичини залишався Львів із населенням близько 300 тис. чоловік, здебільшого поляків та євреїв.

Як і до війни, інтелігенція продовжувала здійснювати політичне, культурне й навіть соціально-економічне керівництво західноукраїнським суспільством. Але на відміну від XIX ст.. коли велику частину цього класу становили священики, у міжвоєнний період переважна більшість інтелігенції була світською. За даними польських дослідників, у 30-х роках інтелігенція становила близько 1 % (15 тис. чоловік) усього західноукраїнського населення, що працювало (серед поляків аналогічний показник дорівнював 5 %). Головною причиною відносно невеликого числа освічених українців була політика уряду, спрямована на те. щоб ускладнити для осіб непольської національності доступ в університети. Так. у Львівському університеті частка українців ледве сягала 10 %.35

Представники української інтелігенції заробляли собі на життя, працюючи переважно вчителями або службовцями у кооперативах, що швидко зростали. Дехто став оволодівати такими спеціальностями, як юриспруденція, медицина, фармакологія, інженерна справа, де монополію довго утримували поляки та євреї. І все ж практично закритою для українців лишалася служба в урядових установах,— ця одна з найпоширеніших у Східній Європі професій,— позаяк усі урядові посади призначалися для поляків. Проте позитивним наслідком такого становища стало те, що багато освічених молодих українців були змушені облишити намагання знайти роботу в місті і йшли працювати на село, значно підштовхнувши його соціально-економічний і культурний розвиток. Але знайти відповідну роботу було складно, особливо під час депресії 30-х років; це погіршувало й без того непевне становище української інтелігенції. Остання всіляко підігрівала ненависть українців до польського режиму, схиляючи їх до переконання, що всі основні проблеми можна розв'язати лише за умови наявності в українців своєї держави.

Отже, головні причини розвитку українських націоналістичних сил були:

- Політичні – відсутність власної держави для українців та агресивна політика, щодо корінного населення ЗУЗу;

- Соціально-економічна – складне життя для українців Польщі, яке схоже було більше на виживання та відсутність можливостей для нормального існування;

- Духовні – засилля римо-католицької віри і гноблення православної (Волинь) та греко-католицької (Східна Галичина).36

А також безліч маленьких причин створювали явище „порохової бочки", коли гноблені українці намагались, якось захистити себе.

Останньою краплею до розуміння боротьби проти польських окупантів стала пацифікація. Влітку 1930 р. Галичиною прокотилася хвиля нападів на польські маєтки, що звичайно зводилися до підпалів. Було зафіксовано близько 2200 таких актів. У відповідь на це уряд удався до масових і жорстоких дій. У середині вересня на українські села налетіли великі підрозділи поліції та кавалерії, розпочавши кампанію пацифікації ("умиротворення"). Застосовуючи принцип колективної відповідальності, озброєні загони позаймали близько 800 сіл. Вони руйнували осередки українських громад і читальні, конфісковували майно та продукти, фізично карали тих, хто протестував. Було заарештовано понад 2 тис. українців, здебільшого школярів, студентів і молодих селян; майже кожний третій отримав тривалі терміни ув'язнення. Українських депутатів сейму посадили під домашній арешт, аби не допустити їхньої участі у виборах, що проходили в той час, а їхніх українських виборців тероризували, змушуючи голосувати за польських кандидатів.37

Loading...

 
 

Цікаве