WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Формування українського національного руху - Курсова робота

Формування українського національного руху - Курсова робота

На думку Д. Донцова, коли суспільство починає ділитися на маси й на еліту, касти, то цей поділ відбувається не по соціальних, лише по людських категоріях, такою ж мірою як не покривається ранговим поділом на класи вищі й нижчі, а випливає з органічного розподілу функцій, бо в суспільстві є заняття, діяльності, уряди, які за їх природою є спеціальними й мусять бути спрямовані спеціальними, обдарованими людьми, спеціально до того селекціонованими.24

При цьому він не виключає можливості одиничних переходів з нижчої касти у вищу, навіть зазначає, що такий перехід допустимий і навіть потрібний, проте за умов спільності, оскільки перескоки у невласну собі природу мстяться фатально не лише на винних, а й на невинних, на цілім тлі нації.

В цілому ж, кожний в суспільстві, кожна соціальна група відповідно до своєї природи і спільності повинна зайняти свій власний ієрархічний щабель. Якщо такий порядок порушується, знищується, зникає або через "захланність і розперезаність низів", або через розклад нагорі, тоді спільнота стає частиною чужого, сильнішого державного організму, в якому засада кастовості зберігається, або повертає до форм примітивного устрою з тираном на чолі.

Без провідної касти, керуючої верстви суспільність не існує, а існує стадо, тому що втрачається морфогенетична функція життя, формотворча функція того невидимого, тої творчої сили та життєвої енергії, яка формує речі і людські спільноти. Та знову цю животворчу, формотворчу функцію в суспільстві можуть виконувати не всі, а тільки люди особливого складу, особливої вдачі: аскети, подвижники, фанатики, що на противагу представникам субстрату, сентиментальних і млявих є сухими й вогненної душі формотворцями невгасним внутрішнім вогнем. Люди ці складають вищу провідну касту нації, тверду до себе, ворожої суспільності і до сил зовнішнього світу, власної суспільності. Вони прагнуть до сильної влади, здатної забезпечити незалежність нації, своє панування в суспільстві.

Провідна верхівка — це голова нації, що дає її силу і там, де не було влади, панування, там і не було свободи — було рабство, вік маси, вік юрби. Встановлення влади юрби, маси і привело до кризи не тільки Україну, а й Європу. Адже там, де "влада знижується до маси, замість піднесення її до себе, запобігаючи ласки вулиці, замість творити справедливість, де тратять віру в своє покликання правити країною й виконувати прерогативи влади — там ця влада гине під руїнами суспільства, зваленого цими партикулярними безпардонними егоїзмами частин.25

З позиції ставлення до національного питання, національної ідеї загалом підходив Д. Донцов до оцінок діяльності й творчості українських письменників, політичних та громадських діячів. Він високо цінував полемістів XVI—XVII ст. І. Вишенського, Г. Сковороду, а особливо Л. Українку, О. Телігу, Є. . Маланюка, О. Ольжича.

Різко, досить часто незаслужено, нападав на М. Драгоманова, Б. Грінченка, М. Вороного, М. Рильського. Діставалось від нього і і В. Винниченку, М. Грушевському; це викликало негативну зворотну оцінку його творчості та діяльності. Що стосується впливу Д. Донцова на національний рух, то саме його погляди стали ідеологічною основою світоглядну та практики керівників Організації українських революціонерів-націоналістів С. Бандери, Р. Шухевича з їх потягом до авторитаризму. Радянський уряд вніс Д. Донцова до списку "міжнародних військових злочинців.26

Проте слід зазначити, що викладеним вище не вичерпується сутність і зміст філософського та соціально-політичного доробку мислителів української діаспори. Варто було б провести розвідки творчості І. Лисяка-Рудницького, особливо його поглядів на положення України між Сходом і Заходом, формування модерної української нації, розвитку політичної думки в Україні та її класифікації. Потребує дослідження творчість І. Мірчука, міфософія Б. Антонича, філософські роздуми А. Шептицького, Й. Сліпого та інших українських філософів.

Український інтегральний націоналізм не спирався на ретельно обґрунтовану систему ідей. Він скоріше ґрунтувався на ряді ключових понять, основна мета яких полягала не в тлумаченні дійсності, а у спонуканні людини до дії. Донцов стверджував, що нація — це абсолютна цінність, і немає вищої мети, ніж здобуття незалежної держави. Оскільки політика — це по суті дарвіністка боротьба народів за виживання, то конфлікти між ними неминучі. З цього випливало, що мета виправдовує засоби, що сила волі панує над розумом, що краще діяти, ніж споглядати.27 Для популяризації своїх поглядів інтегральні націоналісти міфологізували українську історію, плекаючи своєрідний культ боротьби, самопожертви та національного героїзму. Расизм складав відносно другорядний компонент цієї ідеології, хоч у писаннях деяких її прибічників можна було відшукати сліди антисемітизму, увага на ньому не загострювалася.

Інтегральний націоналізм сповідував колективізм, що ставив націю над індивідом. Поряд із цим він закликав своїх прибічників бути "сильними особистостями", які ні перед чим не спинились би для досягнення тих чи інших цілей. Одна з них зводилася до того, щоб змусити народ діяти як об'єднане ціле, а не як різні партії, класи чи регіональні групи. Звідси й всеохоплююча природа цього руху, який особливого значення надавав соборності (національній єдності), відкидав регіоналізм і прагнув контролювати всі прояви діяльності суспільства. Інтегральні націоналісти закликали "пробиватися у всі царини народного життя, у всі його закутки, у всі установи, товариства, групи, в кожне місто і село, в кожну родину". Разом із прагненнями монополізації всіх аспектів життя нації прийшла й нетерпимість. Переконані, що знають єдиний шлях досягнення національної незалежності, інтегральні націоналісти були готові воювати з кожним, хто стане їм на заваді.

2 ПРИЧИНИ ТА ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ НАЦІОНАЛІСТИЧНОГО РУХУ. ПАЦИФІКАЦІЯ ТА СПРОБИ КОМПРОМІСУ

Ще в кінці ХІХ століття з'явилися перші підґрунтя до виникнення націоналізму, як носія української самобутності і елемента боротьби українського народу за незалежну державотворчу політику. І українській інтегральний націоналізм почав оформлюватись як рух на західних українських землях, які в більшості перебували на той час в складі відновленої Польщі. Претензії поляків на землі, населені західними українцями, ґрунтувалися на історичних аргументах. Наприкінці XVIII ст. ці землі входили до Польської Речі Посполитої, й поляки вважали, що вони мають бути частиною польської держави, котра виникла в 1919 р. Наявність на цих землях значних панівних польських меншостей підсилювало цю думку. Що ж до величезної більшості непольського населення східних окраїн, то уряд мав намір полонізувати його. Віра в дійовість полонізації спиралася на два припущення: привабливість польської культури, мовляв, така велика, що неполяки будуть з готовністю переймати її, а національний рух серед меншостей надто слабкий, аби протистояти польському тискові. Як виявилося, поляки помилилися в обох цих розрахунках.28

Репресивна польська політика щодо українців часом ставилася під знак запитання. Якщо впливова ультранаціоналістична партія націонал-демократів на чолі з Романом Дмовським, яку підтримувала польська меншість Східної Галичини, послідовно обстоювала войовничо антиукраїнський курс, то деякі високоавторитетні поляки, як, зокрема, Леон Василевський і Тадеуш Голувко, закликали до помірності й гнучкості у стосунках із меншостями. Час від часу центральна влада у Варшаві оголошувала про поступки для українців, але прибічники твердої лінії в середовищі місцевих урядовців, офіційних чиновників та армійських командирів відмовлялися втілювати їх.

Існували також і регіональні відмінності. Воєвода Волині Генрик Йозевський намагався переманити українців на бік держави, надаючи їм обмежені поступки, в той час як у сусідній Галичині репресивні заходи уряду сягнули вершини жорстокості.

Нарешті, існувала разюча невідповідність між тим, що польський уряд підтримував східноукраїнський уряд на вигнанні у Варшаві (який міг знадобитися в разі війни з СРСР), та його небажанням визнавати політичні домагання західних українців.

В остаточному підсумку польський уряд проводив щодо української меншості політику конфронтації. У 1924 р. він прийняв закон, що забороняв користуватися українською мовою в урядових установах. Того ж року Станіслав Грабський, міністр освіти й прихильник відверто антиукраїнських поглядів, здійснив реформу (сумнозвісний Lex Crajblo), що перетворила більшість україномовних шкіл на двомовні заклади з переважанням польської мови. Українців не допускали до Львівського університету, в ньому було скасовано українські кафедри, а обіцянка заснувати урядовим коштом український університет так і залишилася невиконаною.29

Loading...

 
 

Цікаве