WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Формування українського національного руху - Курсова робота

Формування українського національного руху - Курсова робота

Таким чином зірки української культури та літератури, можливо, свідомо підготували свої твори, як проповіді, що стали грунтом для майбутньої української національної свідомості. В той час великому і працелюбному народу потрібна була власна, національна ідеологія, яка б обґрунтувала незалежність України та привела б народ до цієї мрії. Цю Думку ігнорували помірковані українофіли, які вимагали лише автономії українського народу і не більше, а соціалістичні ідеї взагалі відкидали будь-яку національну справу, як таку, що має право на життя. Іван Франко писав: "Не маючи в душі цього національного ідолу, найкращі українські сили тонули в „общеросійському" морі".4

Крім української літературно-публіцистичної спадщини, величезний вплив, на серця справжніх українців, були праці Миколи Міхновського, того котрий перший серед українських політиків сказав: "Тільки незалежність і нічого іншого врятує Україну від статусу Малоросії". В свою чергу обґрунтували ідеологію українського інтегрального націоналізму такі діячі, як В'ячеслав Липинський та Дмитро Донцов.

Але ще до І Світової Війни першим ідеологом української незалежної думки виступив Микола Міхновський. Родом з мальовничої Полтавщини він був одним з ініціаторів заснування руху "Братство Тарасівців", публіцист та активний політичний діяч. Він, як юрист за освітою, обґрунтував і створив першу політичну програму партії Наддніпрянської України – Революційної Української Партії (РУП), виголошену 19 лютого 1900 року на Шевченківських святах та опублікував того ж року першу брошуру РУП під заголовком „Самостійна Україна". В цій праці він, зокрема, зауважив наступне: "Над нами висить чорний стяг, а на ньому написано: смерть політична, смерть національна, смерть культурна для української нації. Урядовці з чужинців обсіли Україну і зневажають той лад, коштом якого годуються. Часи вишиванок, сала та горілки минули. Нова українська інтелігенція стала до боротьби кривавої та безпощадної. Вона виписує на своєму прапорі: Одна, Єдина, Незалежна, Вільна, Самостійна Україна від Карпат аж по Кавказ!.. Усі, хто на нашій Україні не за нас, той проти нас. Україна для українців і доки хоч один ворог лишиться на нашій території, ми не маємо право покласти оружжя. Нам на нікого надіятися і нічого озиратись на зад". За свої одвічні переконання і намагання він поплатився, але його справа жила та животіла в устах, в серцях в душі і в мрії звичайного українця, звичайного селянина, звичайної людини котра через пару десятків років взяла зброю в руки і своєю кров'ю захотіла, зажадала жити на своїй землі, щоб ніхто не зміг її забрати від звичайного господаря.5

При всьому консерватизмі своїх поглядів В. Липинський є одним з найбільш оригінальних українських політичних письменників XX ст. Багато його ідей і теоретичних положень виявились цілком співзвучними духові нашого часу, хоча були висловлені ще в 20-ті роки. Противник будь-яких революцій і насильства, класових протистоянь у суспільстві, він послідовно обстоював ідею єдності, гармонізації суспільних відносин, примат творчих сил над руйнівними, збереження досягнутого над безупинним прогресом, який йде невідомо куди. Наведене стало підґрунтям до розв'язання В. Липинським національного питання, побудови незалежної суверенної Української держави. Саме ці теми стали центральними темами його творчості, при висвітленні яких він негативно ставився як до інтернаціоналізму, що обстоювався соціалістами, так і до націонал-соціалізму.

На противагу соціалістам, які, на його думку, ототожнювали поняття нації з пролетаріатом, партією, де "не-соціаліст" — не українець, та українському націоналізму, який ототожнював поняття нації з мовою, вірою, племенем, для якого українець є той, хто говорить українською мовою, сповідує певну віру (православну чи греко-римську), В. Липинський розглядав націю як єдність всіх мешканців даної Землі і всіх громадян даної Держави, об'єднання всіх племен, мов, вір Української землі, спаяних власною державою, єдиним духом. Відповідно до його уявлень нація — це насамперед єдність духовна, культурно-історична, для народження якої необхідне довге співжиття даного громадянства на даній території в одній власній державі. "Нація — єдність духовна — родиться завжди від держави — єдності територіально-політичної — а не навпаки. Звідси можна зробити висновок, що без побудови власної державності всі розмови про незалежність, самостійність нації позбавлені будь-якого сенсу.6

Нації В. Липинський поділяв на недержавні і поневолені. Недержавні нації — це ті, які не мають національної держави як реального втілення своєї самостійності. На територію громадянства недержавного чужоземна влада приходить завжди покликаною частиною цього громадянства.7

Однак не знаходячи ніколи для себе підтримки інших його частин, тобто однодушної підтримки цілого місцевого громадянства, чужоземна влада спирається при побудові держави на свої метропольні сили і править таким громадянством — колонією зі своїх метропольних центрів. Тому недержавні нації до падіння своєї метропольної влади ніколи не можуть випрямитися, будувати свою державу.

Падіння метропольної влади повертається анархією і різаниною між людьми недержавної нації, новими закликами їх будь-якої чужоземної влади. Навпаки, нації поневолені завжди є націями державними, що придушені і позбавлені держави на якийсь час більш сильною державною нацією. Тому нація поневолена випростовується і відбудовує свою державу зразу, як тільки цей зовнішній чужоземний тиск ослабне. Нація поневолена не зв'язана органічно з чужоземною владою, відчуває поневолення цією владою, і вона має в собі, хоча і в поневоленому, придушеному стані, всі елементи, потрібні для будови держави.

Відносячи Україну до недержавних націй, розглядаючи недержавність як хворобу українського народу, яка розвивається до смертельності всілякими екстериторіальними віросповіданнями (тобто опорою на культурно-ідеологічні, а не на політико-територіальні основи), інтернаціоналізмом чи націоналізмом, В. Липинський зазначав, що причинами цієї хвороби є не зовнішні, а внутрішні органічні чинники, "без усунення яких ніякі найбільш сприятливі зовнішні умови, ніякі найвірніші союзники, ніякі, навіть найкращі, зовнішні "орієнтації" абсолютно нічого не поможуть".8

Звертаючись до історії України, вчений показував, що головними причинами недержавності українського суспільства є абсолютний брак любові до своєї громади, натомість любов тільки до себе, свого "я"; повна відсутність творчої синівської покори, натомість зарозумілість глупої пихи, нічим не обуздане хамство; відсутність консервативних сил, здатних подолати сили руйнівні; відмова від старих традицій.

Однією з причин недержавності України, українського хамства Липинський вбачав в отаманстві, де "замість характеру — рев і доколінний шлик; замість сталої ідеї — щодня інший настрій; зброєю — демагогія і брехня; мотивом — злоба, зажерливість і пиха; тактикою — зрада, а суттю — порожнеча, пуста поза".9

Державу В. Липинський розглядав як джерело єдності нації, а її складовими вважав Владу, Територію, Громадянство, без яких жодна держава існувати не може, оскільки для цього потрібна організована сила, яка підтримує владу в ім'я добра цілої землі-території і цілого громадянства.

Влада в державі повинна бути законною, статичною і загальною, а її право правити державою має опиратися на дещо вище, старше і святіше, ніж вона сама. Вона не може випливати також тільки з того, що вона "хоче" правити і має "гін" до влади. "Боже помазання, яке вона в покорі приймає, і закон батьків (традиція), який вона з любов'ю продовжує, — на думку вченого, — вище в старше — ось що лягло в тій чи іншій формі в основу народження всіх державних влад цілого світу".

Loading...

 
 

Цікаве