WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Особливості зовнішньої політики Римської імперії в І–ІІ ст. нашої ери - Курсова робота

Особливості зовнішньої політики Римської імперії в І–ІІ ст. нашої ери - Курсова робота

Розгром Карфагена і завоювання Північної Африки Римом привели до утворення римських провінцій: Африка, Нумідія (або Африка Нова), Мавританія Тінгитанська і Мавританія Цезарея, Єгипет і Киренаїка У I–II ст. африканські провінції досягають економічного і культурного розквіту. Процесу романізації набуває активний характер, з'являються нові міста муніципального типу, розповсюджуються римське і латинське громадянство, пожвавлюється міське життя, міста упорядковуються і перетворюються на важливі культурні центри; Карфаген, Гадрумет, Утіка, Цирта, Гіппон, Регій, Цезарея, Тінгіс, Великий Лептіс та інші набувають імперського значення1.

У містах і їх сільській окрузі активно упроваджуються рабовласницькі форми виробництва: у товарних маєтках і ремісничих майстернях проводиться велика кількість зерна, оливкового масла, ремісничих виробів. Особливістю економіки африканських провінцій було розповсюдження великого приватного і імператорського землеволодіння з використанням як основна робоча сила залежних колонів. У адміністративному відношенні імператорські і багато приватних латифундій вважалися вилученими територіями (тобто, на них не розповсюджувалася влада міських органів).

Окрім муніципальних земель і латифундій в африканських провінціях існували численні племенні округи (особливо на південних межах провінцій), що часто знаходяться під управлінням племенних вождів і старійшин що створювало умови для сепаратизму і спроб відділення від Імперії.2

Африканські провінції розглядалися імператорами як відносно мирні області, і для їх охорони був виділений один регулярний легіон і 9 когорт, що стояли гарнізонами в найбільш небезпечних пунктах.

Римська провінційна адміністрація організувала інтенсивну експлуатацію африканських володінь, які стають справжньою продовольчою базою Римської Імперії, що поставляє в столицю, велика кількість пшениці і оливкового масла, що розподіляються серед міського населення.

Єгипет і Кіренаїка займали особливе положення усередині римських прикордонних зон. Після стабілізації єгипетсько-нубійського кордону при Августі римські війська стояли в дельті Нілу, в оазисах і декількох опорних пунктах на східному побережжі країни. Винятковим випадком було, коли при Нероні преторіанський загін зробив розвідувальний похід від єгипетської південної межі. Поки римській міжнародній торгівлі не завдавалися збитки, Рим задовольнявся збереженням "статус–кво"; великих ворожих нападів нічого було побоюватися.1 У Кіренаїці, навпаки, римська прикордонна охорона була сконцентрована на захисті в більшості своїй не оточених стінами прибережних міст Аполлонія, Кірени, Птолемей, Арсіноя і Береніка, які до того ж з'єднувалися мережею доріг і охоронялися одиничними постами.2

Подібні географічні труднощі визначали положення на відрізку так званої Тріполітанської укріпленої межі, до якої відносилися споруди між Аре Філенорум на сході і Турріс Тамаллені на заході. У І ст. н.е. безпосередньою опорою цієї майже тисячокілометрової прикордонної смуги була та, що ще і йде уздовж побережжя дорога. У центрі військових пріоритетів там теж стояла охорона торгових місць і таких значущих портів, як Лептіс Магна, Оея і Сабрафа, а також охорона маслинових плантацій в Тріполітанії. Створення оборонної зони з фортецями, просунутими вперед постами і воєнізованими поселеннями почалося тільки при Северах. Хоча активне укріплення оборони південних рубежів почалось ще при Калігулі. Це свідчить що протягом І-ІІ ст. н.е. африканські колонії та племена що приживали в прикордонні не здійснювали ніяких масштабних військових операцій чи повстань, хоча траплялись невеликі повстання.

В 17 році відбулось повстання племен в Африці під проводом Такфаринаса, що показало слабкість проконсульської Африки з боку західних сусідів. Рим допомагав Нумідії придушити повстання поступово нав'язуючи свою волю її правителям. Цей спосіб експансії був досить поширений серед римських імператорів.3

У центральних північноафриканських провінціях Риму, в проконсульській Африці і Нумідії економічний розвиток при принципаті також визначався переважанням середземноморських регіонів побережжя. Де тільки можливо, за допомогою зрошувальних споруд в долинах річок і на схилах гір розвивався обробіток зернових культур і оливок, і таким чином навколо старих культурних ландшафтів утворився простір, де велося кочове або напівкочове пасовищне господарство. Укріплені межі що йдуть на схід і на захід часто відокремлювали області обробітку зернових культур і оливок від південних степів, гір і підвищень. За допомогою цієї системи робилися послідовні спроби тримати під контролем від кочівних племен ринки і джерела води, щоб завчасно помітити і стримати вторгнення кочівників.1

Взагалі територія Африки не досить сильно приваблювала римлян, тому вони приділяли їй мало уваги. У період І-ІІ ст. н. е. римські імператори майже не завойовували нових територій, переважала тактика оборони, для чого було збудовану цілу мережу укріплень, з яких тільки іноді робились вилазки для втихомирення кочівників.

При Траяні на південь від гір Ареса і на схід від легіонерського табору Ламбезіс була прокладена дорога між опорними пунктами Берцера, Ад Баднас і Ад Майорес. При Адріані звідти східніше у Ваді Джеді у опорного пункту Гемели почалося будівництво так званого Африканського рову шириною до 10 метрів, який був укріплений валом, в окремих місцях кам'яною стіною, сторожовими баштами і фортецями. Як і в Сірії, тут виявлення системи довжиною близько 750 км.2

Висновки

Кордони Римської імперії, в І-ІІ ст. н.е. становили близько 16000 кілометрів. Така велика держава постійно контактувала зі своїми сусідами, встановлюючи зв'язок різноманітними методами. Найпоширенішим з них був військовий . Римляни мали досить потужну армію що давало змогу дуже швидко завойовувати нові території і ефективно захищати їх від ворогів та придушувати повстання. Розширення територій відбувалось здебільшого у Північному, Західному, та Східному напрямках, територія Імперії майже не розширювалась на Південь, це зумовлено менталітетом римлян та господарськими потребами.

Якщо говорити про основні прийоми та методи ведення зовнішньої політики протягом І-ІІ ст. н.е. то крім вище згадуваного військового популярності набуло, з огляду на більш оборонницький характер політики, укладення зовнішніх союзів та утворення клієнтних держав, які надавали як військову, так і фінансову допомогу. Інтенсивно будувалась мережа прикордонних укріплень, із загальної кількості кордонів, десята частина була захищена такими спорудами, із стінами або валами, і близько двох десятих із них — системою опорних пунктів з фортецями, наглядовими постами і іншими елементами оборони. За своїми розмірами і якістю римська система охорони меж належить до найбільших споруд цього роду. Досить дієвими були також підкупи та надання різноманітних привілеїв іноземцям.

Все це завдавало досить сильних змін у політичній ситуації не тільки у світі, а і в середині всього римського суспільства і його колоніях. Римське панування призводило до постійних повстань колоніях і водночас до нав'язування їх культури, яка синтезувалась з місцевою.

Коротко, але дуже точно зовнішню політику того часу можна охарактеризувати словами Тацита "Грабіжники світу, коли їм, все досліджуючим, не вистачає земель, вони ідуть у море; якщо ворог багатий, вони користолюбні, якщо бідний честолюбні. Люди яких не може наситити ні Схід, ні Захід1". Що свідчить про велику активність римлян у освоєнні та завоюванні нових територій, цілеспрямованості, та різноманітності засобів для досягнення мети.

Список використаних джерел та літератури

Письмові джерела

  1. Тацит Корнелий Сочинения. :В ІІ т. Т– 1. Л., 1969. – 444 с.

  2. Тацит Корнелий Сочинения.: В ІІ т. Т – 2. Л., 1969. – 370 с.

  3. Флавий И. Иудейская война. – Минск, 1991. – 512 с.

  4. Періодичні видання:

  5. Горончаровский В.А. Римско–боспорский конфликт 40–х годов I в. н.э. // Вестник древней истории. – 2003. – № 3. – С. 161–170.

  6. Гриневич К. Э. Херсонес и Рим // Вестник древней истории.– 1947. – № 2. – С. 228–237.

  7. Зубар В. Римський слiд на пiвднi України // День. – 2001. – №82, 12 травня, субота – С. 8

  8. Колосовская Ю.К. Римский наместник и его роль во внешнеполитической истории Дакии // Вестник древней истории. – 1988. – № 4. – С. 20–38.

  9. Кудрявцев О.B.. Восточная политика Римской империи при Нероне (история вопроса) // Вестник древней истории. – 1948. – № 2.– С. 83–95.

  10. Кудрявцев О.В. Рим, Армения и Парфия во второй половине правления Нерона // Вестник древней истории. – 1949. – № 3. – С. 46–69.

  11. Кудрявцев О.В. Римская политика в Армении и Парфии в первой половине правления Нерона // Вестник древней истории. – 1948. – № 3. – С. 55–66.

  12. Смышляев А.Л. Римский наместник в провинциальном городе: otium post negotium // Вестник древней истории. – 1999. – № 4. – С. 59–71.

  13. Фролова B.А. Боспор и Рим в конце I – начале II в. н. э. по нумизматическим данным // Вестник древней истории. 1968. – № 2. – С. 133–145.

Loading...

 
 

Цікаве