WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Арабські країни після ІІ світової війни - Курсова робота

Арабські країни після ІІ світової війни - Курсова робота

Популярна в 50 - 60-ті роки ідея загально-арабської єдності дещо потьмяніла після смерті Г.А. Насера. проте, серед арабських країн продовжувала існувати практика економічної взаємодопомоги, яка полягала в наданні фінансових субсидій з боку багатших країн (Саудівської Аравії, Кувейту, Лівії) біднішим (Йорданії, Сирії, Лівану, Організації визволення Палестини (ОВП), а з 1995р. Палестинській автономії). Прикметним є досвід кувейтської кризи 1990р. під час якої переважна більшість арабських країн засудила панарабську риторику С. Хусейна, котрою багдадський диктатор намагався виправдати свою агресію в Кувейті.

Сучасні арабські країни об'єднують кілька міждержавних організацій. Найбільш авторитетною серед них залишається Ліга арабських держав (ЛАД). Крам ЛАД існує низка вужчих міждержавних об'єднань арабських країн. 1981р. створено Раду співробітництва арабських держав Перської затоки, яка включає шість країн регіону, 1989р. виник Союз арабського Магрібу. Арабські країни відіграють значну роль у створеній 1969р. Організації Ісламська Конференція. Великий вплив мають арабські країни в Організації країн-експортерів нафти (ОПЕК), котра була створена в 1960р. з ініціативи Саудівської Аравії. Серед 11 членів ОПЕК 7 країн належать до арабського світу (Алжир, Ірак, Катар, Кувейт, Лівія, ОАЕ, Саудівська Аравія). Паралельно із ОПЕК із 1968р. існує Організація арабських експортерів нафти (ОАПЕК). Дієвість „нафтової зброї" була наочно продемонстрована в 1973 - 1974рр., коли внаслідок оголошеного арабськими країнами ембарго світові ціни на нафту зросли в чотири рази.

Фактором, який суттєво впливає на політику арабських країн, є постійно тліючий арабо-ізраїльський конфлікт. Перманентне військове протистояння змусило арабський світ щорічно витрачати значні кошти на озброєння. Підтримка Ізраїлю з боку США та деяких країн Західної Європи підштовхнула арабські країни в обійми Москви.

Сірія.

Сирія як і Ліван формально отримала незалежність в ході Другої світової війни (1943р), але перебування тут значного контингенту союзних військ фактично ставило обидві країни в залежність від Англії і Франції. Обговорення цього питання в Раді Безпеки ООН змусило Англію і Францію вивести свої війська 17 квітня 1946 р., цей день в обох республіках відзначається як національне свято.

У перші роки незалежності Сирія перебувала в стані перманентної політичної кризи через невирішеність багатьох економічних та соціальних проблем. Відбувається партійний розкол, міняються уряди, здійснено військовий переворот Шішеклі. Спроба поєднати конституційні форми правління з військовою диктатурою привела до повстання друзів яке уряд не зміг придушити, навпаки, повстали війська і А. Шішеклі втік за кордон. На парламентських виборах 1954р. найбільшу частину мандатів завоювала Партія арабського соціалістичної партії та Партії Арабського відродження. Мішель Афляк, ідеолог і творець БААС був вибраний її генеральним секретарем. На відміну інших політичних партій, БААС з самого початку оголосила себе загально арабським керівним центром і організувала свої регіональні секції в інших арабських країнах.

З середина 50-х років Сирія все більше входила в орбіту країн комуністичного табору. У грудні 1955р. Сирія, другою серед арабських країн після Єгипту, почала закуповувати радянську зброю. Водночас посилилося військово-технічне співробітництво з Каїром. Симпатії до Насера посилилися після подій 1956р. пов'язаних з Суецьким каналом, а це викликало занепокоєння прозахідного уряду Іраку, який готував переворот у Сирії. Він провалився і серед сирійського керівництва ще більшої популярності набули ідеї панарабської єдності та співпраці із країнами комуністичного табору.

З 1956р. почалися переговори про перспективи міждержавної співпраці з Єгиптом, а 1 лютого 1958р. в Каїрі було оголошено про створення Об'єднаної Арабської Республіки (ОАР), а вже 21 лютого 1958р. рішення про об'єднання двох країн підтвердив референдум, що одночасно відбувся в Сирії і Єгипті. Тимчасова конституція передбачала існування єдиного для цілої ОАР президента та двох виконавчих рад (урядів) для обох частин країни. Єгипетська та Сирійські армії були об'єднанні під єдиним командуванням. Однією із умов об'єднання став саморозпуск всіх сирійських політичних партій. У Сирії на офіційному рівні почалася активна пропаганда ідей „арабського соціалізму".

Коли ж на Сирію почали поширювати єгипетські закони економічного розвитку, націоналізацію, у вересні 1961р. Сирія оголосила про вихід із ОАР. У 60-х роках відбулося ще ряд державних переворотів, а арабо-ізраїльська війна 1967р. і окупація Голландських висот Ізраїлем, підірвали міжнародний престиж країни. Почалися антиурядові виступи.

У листопаді 1970р. новий військовий переворот в Сирії очолив командувач ВПС Хафез Асад (1930 - 2000рр), через рік його обрали президентом. Він поєднав соціалістичну і ринкову економіку, допомога СРСР. Державні позиції Сирії зміцнилися після арабо-ізраїльської війни 1973р. В 1975р. сирійські війська були введені в Ліван де йшла громадянська війна.

У 70-х роках активізувалися ісламісти з групи „Брати мусульмани", які виступали проти корупціонерів в уряді та проти утисків приватних підприємців. У 80-х рр. почався економічний спад, припинення радянської допомоги, Асад запровадив у Сирії жорстокий авторитарний режим і на президентських виборах у лютому 1999р. за нього проголосувала 99,9% виборців.

Після смерті 10 червня 2000р.Х. Асада, правляча БААС висунула на президентський пост кандидатуру сина покійного лідера країни 34-річного лікаря-офтальмолога Башира Неада (1965 р. н). новий президент був затверджений на своєму посту референдумом, проведеним 10 липня 2000р. Попри демократичний камуфляж, посада керівника держави перейшла в Сирії від батька до сина за спадковістю. Б. Асад оголосив про наміри зберегти незмінним політичний курс, започаткований в роки правління його батька. У 2005р. для Сирії почалися ускладнення в Лівані, коли після вбивства колишнього прем'єра опозиція почала вимагати виведення з країни сирійських військ.

Ліван.

Ліван часто називали „близькосхідною Швейцарією" через широку банківську сітку. На кінець 1946р. іноземні монополії зберегли командні позиції в економіці, їм належало 90% всіх капіталовкладень в економіку Лівану. Перший президент незалежного Лівану Бешар аль-Хурі (1890 - 1964) був прихильником вільного розвитку економіки та розширення контактів країни з державами Заходу. За час його правління (1943 - 1952) Ліван зумів залучити значні західні інвестиції, а також налагодити транзитну торгівлю через свою територію. Для покращення інвестиційного клімату ліванський уряд створив вільну економічну зону. У 1948р. Ліван уклав із США угоду про спорудження на території країни нафтопроводу та нафтоочисного заводу в Сайді. Трьома роками пізніше Бейрут почав отримувати від Вашингтона фінансову допомогу.

Прозахідна орієнтація викликала критику опозиції і невдоволення в країні, що привело до відставки президента Б. аль-Хурі у вересні 1952р. і обрання на цей пост одного із лідерів опозиції Каміля Шамуна.

Новий президент продовжив курс свого попередника, ще ширше залучаючи іноземні інвестиції, які сягнули в ліванських банках (іноземні вклади) 1 млрд. ліванських фунтів. Країні продовжували надавати значну фінансову допомогу США. Це все зумовило обережну позицію Лівану щодо популярних у 50-х рр. гасел загально арабської солідарності. Ліван відмовився укласти спільний із Єгиптом, Сирією і Саудівською Аравією оборонний союз, що мав стати противагою орієнтованого на Західну Європу Багдадського пакту. У березні 1957р. Бейрут, перший серед арабських країн, приєднався до проголошеної США „доктрини Ейзенхауера".

Це викликало обурення ліванських панарабських сил, які виступали за приєднання до ОАР. Почалося повстання, висадка 1000 іракських солдат на підтримку Шамуна, американських морських піхотинців. Але все це лише тимчасово стабілізувало обстановку в країні і лише в 60 - 70-х роках відбулася нормалізація відносин з Єгиптом, Сирією, СРСР та країнами соціалізму. Йшло економічне піднесення.

Але міжрелігійні протиріччя і поділ влади за Національним пактом 1943р. Не сприяли стабілізації обстановки Деструктивні процеси посилилися після перебазування в Ліван 1970р.400 тис. палестинців як „держава в державі". Ліванське суспільство розкололось. Головними політичними силами були: християнський Ліванський фронт де головну роль грала партія „Катаїб" („Фаланга") очолювана П'єром Жмайєлем, союз ряду мусульманських організацій під назвою Ліванський національний рух. Значним впливом користувалися ОВП та про-сірійський рух „Амаль". Заселені друзами райони Лівану контролювалися Прогресивно-соціалістичною партією Каміля Джумблата.

Ліванське суспільство розкололося з питання ставлення до палестинців. Християни, побоюючись посилення ліванських християн, виступали за жорсткий контроль за діяльністю ОВП на ліванській території. Більшість ліванців-мусульман активно підтримували анти ізраїльську боротьбу ОВП.

Loading...

 
 

Цікаве