WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Арабські країни після ІІ світової війни - Курсова робота

Арабські країни після ІІ світової війни - Курсова робота

З кінця 60-х років після поразки арабів в „шестидневній війні" з Ізраїлем (1967р) після смерті визнаного вождя панарабістського руху Г.А. Насера, після підписання сепаратного миру між Єгиптом і Ізраїлем в 1979р. вплив арабського націоналізму як політичної концепції загально арабських дій і ідеологічної зброї знову впав. Посилилась регіональність, власні інтереси переважили над загально арабськими і довготривалими. Навіть невирішеність палестинської проблеми не послабила гостроти кризи панарабізму.

Проблеми арабського націоналізму в сучасному варіанті, його соціальні, політичні, історичні аспекти найбільш повно висвітлені ідеологами ПАСВ, для якої він був теоретичною основою, перш за все в працях одного із засновників Мишеля Афляка. В центрі панарабізму - уява про арабів, як про народ, на якому лежить „вічна місія" оновлення людства, чиє життя - зразок для наслідування. Баасисти вважають, що національні зв'язки найважливіші. Вони виступають за утворення унітарної арабської держави, оскільки араби складають єдину націю - політичну, культурну спільноту, а також тому, що їх „вічна місія" може бути реалізована тільки в тому випадку, якщо вони будуть об'єднанні.

Ідеї згуртованості інтересів арабських країн через спільність мови, культури і т.д. протистояв державний націоналізм, гегемоністські прагнення деяких лідерів, різниця політичних режимів, і невирішені міжарабські проблеми, різниця у рівнях розвитку, ідеологічні розбіжності.

Останні переважали. Хабиб Бургіба (колишній президент Тунісу) змушений був констатувати: „Єдність арабського світу - міф". Абдала Ларуи (марокканський ідеолог і історик) повторював: „Загально арабської національної ідеології немає - інтелектуальна еліта повсюдно різнорідна". Єгипетський письменник Тауфик аль-Хаким завжди вважав: „можливим культурну єдність... Що стосується арабського Політичного об'єднання, то це не реально ні зараз, ні навіть через 50 років".

Разом з тим, для більшої частини націоналістів політичне об'єднання арабів в тій чи іншій формі залишається ідеальною метою. Після розпаду в 1961р. ОАР воно все більше уявляється як конфедерація. Навіть баасисти, для яких арабська єдність є політичною метою, визнали за необхідне врахування суверенітету кожної арабської держави. Сучасний панарабізм виконує функції інструменту в політиці арабських держав. Його девіз - „Необхідність": необхідність об'єднання ринків, економіки, культури і військове співробітництво, спільних зусиль для захисту інтересів всіх арабських країн і кожної зокрема.

Навіть полум'яний прихильник арабської єдності лівий лідер М. Каддафі, відповідаючи на запитання кореспондентів „Правди": „Чи реальна сьогодні арабська єдність?", сказав коротко: „Єдність необхідна". Він говорив не про реальне втілення дії, а про необхідність. Міністр іноземних справ Саудівської Аравії принц Сауд аль-Фейсал у травні 1995р. заявив: „Досягенню арабської єдності перешкоджає насамперед недооцінка значення ісламу для арабів, не розуміння ними значення єдності", як найкращого способу протидіяти викликам, які історія кинула їх незалежності і розвитку.

Разом з тим, в результаті боротьби за незалеж6ність, свободу, національну гідність і прискореного росту національної свідомості у частини населення арабських країн склалася стійка уява про належність до єдиної нації, про „велику батьківщину" від Атлантичного океану до Перської затоки поряд з „малою батьківщиною", де людина усвідомлює себе арабом (ліванцем, єгиптянином, алжирцем, марокканцем, лівійцем). Єдність араби розуміють як багатоликість в єдності, як взаємопереплетіння особистого і спільного, з'єднання релігійного націоналізму з панарабістською ідеєю.

На час закінчення Другої світової війни в світі існувало шість незалежних арабських держав: Єгипет, Ємен, Ірак, Саудівська Аравія, Сирія та Ліван. Чотири перші були монархіями, а Сирія та Ліван - республіками. Порівняно незалежну політику серед арабських держав проводили лише Саудівська Аравія та Ємен. На території Єгипту та Іраку розташовувалися британські, а в Сирії та Лівані - французькі війська. Зважаючи на це, а також на умови міждержавних угод, нав'язаних формально незалежним арабським урядам колишні метрополіями Єгипет, Сирія, Ірак, Ліван, були змушені тісно координувати свою політику із Великобританією та Францією.

Ще в ході Другої світової війни арабські країни зробили перші кроки до створення загально арабського політичного об'єднання. Ініціатором цих процесів став Єгипет. Скликана у вересні 1944р. в Олександрії підготовча конференція прийняла спеціальний протокол, в якому проголошено намір створити всеарабський політичний пакт.22 березня 1945р. сім арабських країн (Єгипет, Саудівська Аравія, Ірак, Ємен, Сирія, Ліван та Трансіорданія) на зібранні в Каїрі оголосили про створення Ліги арабських держав (ЛАД). Щоправда, майже одразу, в діяльності ліги почалися труднощі, спричинені суперечками між країнами, що стояли на різному рівні розвитку, а також особистими та династичними амбіціями. Консолідації зовнішньополітичних позицій цій міжарабській організації вдалося досягти лише в кінці 40-х років на ґрунті протистояння з Ізраїлем.

Завершення Другої світової війни спричинилося до зростання в арабських країнах національної самосвідомості, політичної активності прихильників незалежності, а також посилення арабського національно-визвольного руху. Водночас у європейських країнах дедалі більшої популярності набували ідеї відмови від „класичного" колоніалізму. Усе це в комплексі створило умови для проголошення незалежності нових арабських держав. У 1946р. незалежність здобула Трансіорданія (з 1950р. - Йорданія), в 1951р. - Лівія, 1956р. - Марокко та Туніс, 1961р. - Кувейт, 1962р. - Алжир. На зламі 60 - 70-х рр. здобули незалежність британські протекторати в районі Перської затоки. У 1967р. незалежним став Південний Ємен, який виник унаслідок об'єднання колишньої британської колонії Аден та створеної 1959р. під протекторатом Лондона Федерації Південної Аравії. У 1968р. решту своїх арабських володінь у регіоні Великобританія об'єднала у Федерацію арабських еміратів, до якої увійшло сім окремих напівдержавних утворень. У 1971р. із неї вийшли проголосивши незалежність Бахрейн і Катар. „Залишкова" федерація отримала назву об'єднаних Арабських Еміратів (ОАЕ).

Виникнення нових незалежних держав та зміцнення сувернітету існуючих арабських країн, що поступово виходили зі сфер впливу колишніх метрополій, вплинули на зростання арабського націоналізму та настроїв панарабської солідарності. Винятковий вплив на ці процеси мала створена в 1947р. Мітелем Афляком Партія арабського соціалістичного відродження (БААС). Крім ідей загально арабської єдності, партія пропагувала особливий арабський шлях досягнення соціальної справедливості - „арабський соціалізм". У 60-ті рр. баасисти прийшли до влади у Сирії та Іраку, а також справляли великий вплив на політичне життя Єгипту. Щоправда, здійсненна в 1958 - 1961рр. спроба політичної інтеграції Єгипту, Сирії та Ємену зазнала невдачі. Причинами цього був різний рівень економічного, соціального та культурного розвитку країн, котрі спробували створити єдину державу.

Для значної частини арабських країн у повоєнний період були характерними соціалістичні експерименти в економіці, які часто здійснювалися безпосередньо за марксистськими рецептами. У 60-х рр. Алжир, Єгипет, Сирія та Ірак, а в 70 - 80-х рр. Лівія запроваджували програми націоналізації приватного майна, встановлення урядового контролю над промисловістю, обмеження економічної діяльності приватного сектору тощо. Подібне експериментування найчастіше тягнуло за собою й відповідні політичні зміни: встановлення однопартійних режимів, обмеження демократичних свобод, поширення авторитарних методів одноосібного правління, а іноді і встановлення справжніх диктаторських режимів. Декотрі арабські лідери намагалися поєднати марксизм із ісламськими традиціями, в результаті чого з'явився „ісламський соціалізм".

Найбільших успіхів у промисловому розвитку в повоєнний період досягли Єгипет, Алжир, Сирія та Ірак. Щоправда, іракська економіка, яка на початку 80-х рр. була одною із найсильніших в арабському світі, в наступні роки зазнала занепаду та руйнування. Скромнішими були успіхи арабів у розвитку сільського господарства. Незважаючи на здійсненні в більшості арабських держав земельні реформи, арабський світ до сьогодні не забезпечує себе продуктами харчування. Щороку арабські країни ввозять продукти харчування вартістю в десятки мільйонів доларів.

Сучасна економічна модель багатьох арабських країн являє собою химерне багатоукладне поєднання елементів державного капіталізму, вільного ринку, а подекуди навіть феодально-патріархальних господарських відносин. Практично всі арабські країни наприкінці 80-х рр. відмовились від експериментів соціалістичного ґатунку. Навіть найбільш соціалістично заангажована Лівія розпочала у 90-х рр. ринкові перетворення.

Loading...

 
 

Цікаве