WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Арабські країни після ІІ світової війни - Курсова робота

Арабські країни після ІІ світової війни - Курсова робота

Перші виступи ісламських фундаменталістів мали місце вже в 50-ті роки (Єгипет), в 60 - 70-ті рр. ХХ ст. (Алжир, Сирія). Повсюдно його причиною було прагнення мусульман знайти пояснення своїх лих в талмудах Корана і Шаріата, в засиллі „поганих" („прозахідних") мусульман, які користувалися „бидча" („погані нововведення"). Найбільш повне втілення ці тенденції знайшли в Ірані під час „ісламської революції" 1978 - 1979рр. Вона завершилася заміною шахської монархії Ісламською Республікою Іран (ІРІ) з подальшим поширенням ісламського фундаменталізму по всьому Сходу - від Марокко і Сенегала до Філіппін і СРСР, де відчувався вплив ісламського буму і через Іран, і через Афганістан. Війна в Афганістані надзвичайно посилила ісламо-екстремістів і в цій країні, і в Пакистані, і серед мільйонів мусульман в Індії. З 80-х років посилився прямий вплив Ірану на шиїтів Лівану, які утворили Хезбола (по араб. „Хизб Аллах"), тобто „Партію Аллаха", з допомогою грошей, зброї і інструкторів із Ірану, яка стала основною силою, яка протистоїть Ізраїлю на півдні Лівану. Ісламісти спробували в ході кривавої підпільної війни в 1977 - 1983рр. скинути владу ПАСВ в Сирії, хоча потерпіли невдачу. ПАСВ і її лідер Хафиз аль-Асад повели рішучу безкомпромісну боротьбу з ісламо-екстремістами, спираючись на армію і силові структури, а також - на солідарність практично всіх інших світських партій країни. Їм також вдалося перехопити у фундаменталістів лозунги соціальної рівності, які з самого утворення входили в доктрину ПАСВ, а вмілою економічною політикою, уряд ліквідував соціальне дно міст, яке і було головною базою екстремізму.

Характерно, що майже те ж саме відбулося в Іраку, де шиїтська більшість населення співчувала Ірану навіть після початку 1980р. війни з ним. Довголітня 8-річна війна, втрати і руйнування ослабили обидві країни. Але досить серйозний рух шиїтів, особливо на півдні Іраку, виявився, як і в Сирії, безсилим навіть в цих умовах проти політики ПАСВ. У Іраку ж сформувалася авторитарна диктатура С. Хусейна з 1979р. (фактично з 1974р). цей лідер, закінчивши війну з Іраном, через два роки почав нову з Кувейтом.

Ісламісти діяли (і діють) практично у всіх країнах Близького Сходу. У 80-ті роки їм вдалося посилити активність „Хамас" в Палестині (як і в 90-х рр), насправді встановити свій ідеологічний контроль над військовими режимами в Йемені і Судані, сильно впливати на близьке до них керівництво Лівії. В Єгипті, де раніше їх діяльність жорстко (і ефективно) переслідувалась Насером, вони отримали можливість легалізуватися і навіть процвітати при президентстві Садаті (1976 - 1981рр), який юнаком сам був ісламістом. Але зближення Садата з Ізраїлем в 1977 – 1979 рр. викликало бурю незадоволення у всьому арабському світі, відштовхнуло від нього фундаменталістів і якраз їх бойовики вбили Садата восени 1981р. Новий президент Х. Мубарак, на якого були теракти бойовиків, повів з ними жорстку боротьбу. Але в Єгипті вони залишилися серйозною силою маючи капітал, таємні склади зброї і широким підпіллям. В їх асоціації („гамаат ісламійя") об'єднанні мільйони єгиптян. Тому вони легко організовують маніфестації і страйки, теракти в яких гинуть невинні люди. Останній із них, який потряс Єгипет, відбувся в 2001р. в долині фараонів (район м. Луксор).

Майже те ж саме ісламісти спробували створити в Марокко і Тунісі, але потерпіли невдачу. В Марокко був встановлений жорсткий контроль над традиційною релігійністю населення зверху, тому, що король є одночасно і духовним головою місцевих мусульман і згідно статті 19-ї конституції, слідкує за „повагою до ісламу" в країні. Тому діяльність багаточисельних релігійних організацій не вийшла за рамки закону. В Тунісі, де розквіт фундаменталістських настроїв припав 70 - 80-ті рр. коли повсякденно відбувалися маніфестації прихильників „іхванійя" (тобто братства мусульман) світський характер влади був поставлений під загрозу і тримався в основному на особистому авторитеті харизматичного лідера країни Хабиба Бургіби. Після його відставки в 1987р. ісламо-екстремісти організували ряд актів терору проти іноземців, залякування їх. Але змова їх головної організації „Ан-Нахда" була ліквідована в травні 1991р., з тих пір вплив ісламістів в Тунісі почав зменшуватись.

Найважчі наслідки піднесення ісламізму мало в Алжирі. Вже в 1964р. тут була розпущена ісламістська організація „Аль-Киям" („Цінності"), через певний час відроджується і знову розпущена. З 1979р. серед молоді починається рух „братів-мусульман" і „сестер-мусульманок", які проповідували екстремізм, відмову від сучасного способу життя, суворе дотримання сур Корану і шаріату в побуті і поведінці. Від мітингів і демонстрацій вони, починаючи з 1980р., перейшли до захоплення мечетей і створення власних „диких" мечетей, вимагали будівництво „ісламської держави". Після 1989р. вони легалізувались і утворили 4 ісламські партії, в т. ч. Ісламський Фронт Порятунку (ІФП) членами якого в 1990р. були 3 млн. чоловік. І коли вони отримали перемогу на муніципальних виборах, вони посилили тиск на керівництво партією Фронт Національного Визволення (ФНВ), яка і так дискредитована і розпадалась на очах. Парламентські вибори у грудні 1990 - січні 1992рр. повинні були принести їм повну перемогу. Але правляча еліта при підтримці верхівки армії, відмінила у січні 1992р. результати першого туру виборів і ввела в країні надзвичайний стан. Між нею і ІФП який пішов у підпілля почалась нещадна війна, у якій уже на літо 1996р. загинуло більше 50 тис. чол. в т. ч. сотні іноземців (серед них 30 французів і 12 росіян) оскільки ісламісти проголосили своєю метою ліквідацію „всіх невіруючих на мусульманській землі". За жорстокістю алжирський ісламський тероризм перевершив всіх інших, вирізали цілі села, спалювали людей живцем в т. ч. - жінок і дітей. Тут „прославлялися" алжирські „ветерани Афганістану", які утворили Ісламське збройне угруповання. Ці звірства перевершила хіба що „Аль Каїда" Бен Ладена (теракт у Нью-Йорку 11 вересня 2001р. загиблих більше 3 тис. чоловік).

У ході війни ІФП і його воєнний філіал і керівництво за кордоном стали проявляти з 1993 - 1994рр. прагнення вирішувати все шляхом переговорів. Але насправді вони вже втратили контроль над бойовиками і десятками підпільних організацій, польових командирів які займаються наркобізнесом, зв'язки з іноземною агентурою. У Алжирі відкрито звинуватили Саудівську Аравію, Іран і Судан, що вони допомагали екстремістам, особливо головорізам із Ісламської Військової Групи (ІВГ) де були і добровольці з Афганістану, Судану, Єгипта, Лівії, Тунісу, Марокко багато із яких потрапило в полон.

Військові дії на 1998р. дещо затихли, втрати від 62 до 100 тис. чоловік, еміграція з Алжиру. Дещо стабілізувалась ситуація (парламентські вибори -39 партій в кін. 1997р., вибори президента - квітень 1999р), але бійня продовжується і сьогодні. Більше того, друга за 40 років війна в Алжирі мала не менший міжнародний резонанс, ніж перша (1954 - 1962 рр); за те що Франція допомагала владі Алжирські екстремісти оголосили Париж „великим сатаною" і спробували розгорнути терор у самій Франції, де живе більше 4 млн. мусульман. Але удари французької поліції і спецслужб заставили їх перенести нелегальну сітку в Англію, Німеччину, Бельгію і Італію, де на них з 1997р. ведеться полювання.

Хоча, ефективність цього полювання завжди ставилась під сумнів. Наприклад, в Англії де живе більше 3 млн. мусульман, в т. ч.1,5 млн. арабів, видаються до 50 арабських газет і журналів, функціонує більше 40 мусульманських організацій, Лондон називають через капітал, сітку магазинів, жвавої торгівлі зброєю для ісламських бойовиків, „Бейрутом на Темзі". І якраз тут переховуються чимало ісламських бойовиків і якраз звідси „Хезболлах", Хамас, „Аль-Мухаджирун" і ін. їх об'єднання виступають із закликами вести боротьбу в Палестині, на Балканах, в Кашмірі і на Кавказі. Якраз тут ще в 1996р. розроблялись плани створення „всесвітнього ісламського халіфату" - держави з центром в Афганістані.

Як вважають ряд істориків, арабський націоналізм сьогодні переживає кризу. Останній пік активності панарабістів відноситься до другої половини 50 - 60-х рр. В той же час арабська громадськість з ентузіазмом сприйняла панарабістські лозунги. Це була реакція на гегемонізм великих держав, появу держави Ізраїль, розгром арабських країн у війні 1948р., гіркота поразки, жадоба реваншу. Успіхи національно-демократичної революції в Азії, провал англо-французько-ізраїльської агресії 1956р. проти Єгипту, утворення ОАР, здавалося б відкривали перспективи реалізації панарабістської ідеї, моделі.

Loading...

 
 

Цікаве